Шпаргалка з "Культурології"

Не всі шістдесятники  змогли витримати цей тиск, але  найстійкіші не відмовилися від  заявлених позицій, поставивши себе поза тоталітарною системою. Так у  суспільно-політичному житті країни з'явився самвидав — не підцензурна, офіційно невизнана, заборонена, підпільна  література. Починався він з поширення  віршів В. Симоненка, Л. Костенко, роману Б. Пастернака "Доктор Жеваго", творів О. Солженіцина та інших. Приблизно  на рубежі 1963—1964 pp. стала поширюватися анонімна політична публіцистика ("Про  сучасне і майбутнє України", "Стан і завдання українського визвольного  руху", "Націоналісти?", "Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство", "З приводу процесу над Погружальським" та ін.). У статтях порушувались проблеми принизливого становища української  мови та культури, нерівноправного  статусу республіки у складі СРСР. Тогочасну самвидавну політичну  публіцистику наскрізь пронизувало  національне питання.

Органи КДБ всіляко  намагалися задушити самвидав, але  знищити його не змогли. У його поширенні  головну роль відігравали два  центри: Київ, де активно діяли І. Світличний, Є. Пронюк, В. Чорновіл, і  Львів — М. Горинь, Б. Горинь, І. Гель та інші.

Самвидавна діяльність —  це форма дисидентсва (лат. dissidens —  незгідний), а дисидентами вважають людей, незгідних з панівною ідеологією, існуючою системою, які борються з  існуючим ладом.

Дисидентський рух в Україні  був започаткований у середині 50-х  років. Його виразниками були підпільні  групи, організації, окремі особи. Протягом 1954—1959 pp. в Україні було викрито 229 таких груп, притягнуто до відповідальності понад 2 тис. осіб. Більшість їх діяла  у західних областях України й  ідеологічно була близько до ОУН—УПА, орієнтувалася на збройну боротьбу за самостійну Україну.

Типовою щодо цього була підпільна організація "Український  національний комітет" у Львові, яку каральні органи розгромили у  грудні 1961 р. Керівників її — І. Коваля та Б. Грицину розстріляли, 16 осіб засудили до 10—15 років ув'язнення, решту покарали в адміністративному порядку.

Опір не міг продовжуватися в старих організаційних формах, оскільки це вело до посилення репресій з  боку держави, цілковитого винищення  борців за визволення. У дисидентських  колах тривав посилений пошук  нових форм і методів боротьби. Практичним виявом таких пошуків, що започаткував новий етап національно-визвольного  руху в Україні, було створення в 1959—1961 pp. Л. Лук'яненком "Української  робітничо-селянської спілки" (УРСС) у Львівській області. У проекті  програми УРСС вказувалося на мирні, конституційні методи її боротьби, серед яких найважливішими визначалися  агітація та пропаганда. Наголошувалося на необхідності боротьби на незалежну  Україну на основі чинної союзної  конституції, яка формально надавала республікам право виходу з Союзу. Ширшої роботи організація розгорнути не встигла: за доносом підпільників у січні 1961 р. заарештували. У травні того ж року Львівський обласний суд  на закритому засіданні засудив  Л. Лук'яненка до страти (Верховний Суд  УРСР замінив вирок на 15 років  ув'язнення), І. Кандибу, С. Віруна, В. Луцьківа, О. Любовича, І. Кіпіша, Л. Боровицького до 10—15 років ув'язнення.

Закриті судові процеси над  дисидентами відбувалися майже  в усіх областях України.

Одночасно наприкінці 50-х  — на початку 60-х років почастішали  і стихійні народні виступи проти  незадовільних умов праці) підвищення цін, зниження тарифних розцінок, нестачі  або дорожнечі продуктів. Один з  найбільших виступів стався у Новочеркаську  в червні 1962 p., коли робітники, обурені  черговим підвищенням цін за одночасного  зниження оплати праці, вийшли на вулиці міста. Влада вдалася до розстрілу  демонстрантів, а їх лідерів було страчено або покарано тривалим ув'язненням. Робітничі заворушення меншого  масштабу відбулися у Донбасі, Кривому  Розі, інших містах республіки. Всіх їх нещадно придушували, як і дисидентський  рух.

Усім формам опору тоталітарній системі (діяльності шістдесятників, дисидентів, стихійним виступам робітників) була властива організаційна слабкість, локальність дій в часі й у  просторі, нечисленність учасників. Робітничий і дисидентський рухи діяли поруч, але не злилися в  єдиний-опозиційний потік. Це давало змогу тоталітарному режиму порівняно  легко розправлятися, довго приховувати  від власного народу і світової громадськості  наявність опозиційних режимові сил. Водночас цей рух був свідченням нестабільності тоталітарної системи  і провісником її краху.

28. Релігійна ситуація в Україні на сучасному етапі.

Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України. "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати  будь-яку релігію або не сповідувати  ніякої, безперешкодно відправляти  одноособово чи колективно релігійні  культи і ритуальні обряди, вести  релігійну діяльність.

Здійснення цього права  може бути обмежене законом лише в  інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності  населення або захисту прав і  свобод інших людей.

Церква і релігійні  організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана  державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед  державою або відмовитися від  виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання  військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання  цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою".

За даними Української  асоціації релігієзнавців, на 1 січня 2003 р. в Україні була зареєстрована 26 271 релігійна громада (1076 громад діяли  без реєстрації). Це вдвічі більше, ніжу 1991 р.1 У розпорядженні релігійних організацій перебували 19 112 культових  споруд (храми, мечеті, синагоги тощо), з них 2332 знаходилися у процесі  будівництва. До складу церков входили 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями  та 249 місій. Діяли 160 духовних навчальних закладів з 18 000 слухачів і майже 10 000 недільних шкіл. Виходили 334 періодичних  видання.

Розширився спектр релігій  і деномінацій. На сьогодні кількість  відомих конфесій у країні сягнула  за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого  населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто  остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.

На нашу думку, причинами, що сприяли підвищенню релігійності населення України, були:

• достатньо високий рівень демократичності духовного життя  суспільства, що почав складатися із середини 80-х років XX ст.;

• вакуум у масовій свідомості, що виник після краху тоталітарного  режиму;

• різкі зміни у соціальній структурі, поляризація суспільства, що спричинила потребу в милосерді  і добродійності;

<p class="Normal" style=" margin-bottom: 0pt; text-align: justify; text-indent: 14pt;