Шпаргалка з "Культурології"

З усіх форм культурного  розвитку поза кордонами України, мабуть, найбільших успіхів досягла українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на Батьківщині виконувала велике й  важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли  б зберегти національну традицію та продовжити розбудову української  культури.

Першою українською вищою  школою за кордоном став заснований у  Відні в 1921 р. Український вільний  університет. Його засновником був  Союз українських журналістів і  письменників, а співзасновниками —  М. Грушевський та визначний вчений-юрист  С. Дністрянський.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому  персоналі було 90 осіб, а число  студентів сягало 600. У 1932 р. на цій  базі було створено Український технічно-господарський інститут заочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а пізніше — відомий економіст Б. Мартос.

У 20-х — 30-х рр. у Празі  працював Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, в якому  готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту  був історик української літератури Л. Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський  — заснувала Українське історико-філологічне  товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які  займались науковим дослідженням історії  України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології.

Важливим культурним центром  української еміграції був Український  науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту був  відомий український історик  Д. Дорошенко, азі 932 р. і до Другої світової війни — філософ і історик  культури В. Мірчук. При інституті  працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д.Чижевський та ін.

Після Другої світової війни  велика частина українців подалася й до Канади, де умови для життя  були придатнішими й уже діяла  українська діаспора. З 1947 по 1955 рр. до Канади прибули 35 тис. українців, більшість  з яких походила з Галичини й Буковини. Була й велика група зі Східної  України.

Значно краще освічені, ніж попередники, нові емігранти  здійснили могутній соціально-політичний вплив на українську громаду, заснувавши такі організації, як Ліга визволення України (1949) і рух скаутів "Пласт" (1948). Вони посилили й чинні організації  національного спрямування.

Нині українська громада  все активніше бере участь у громадсько-політичному  житті Канади. В 1971 р. федеральний  уряд запропонував політику багатокультурності на державному рівні, а згодом аналогічні закони прийняли провінційні уряди. Для українців відкрилися нові можливості. Зросло представництво етнічних українців  у провідних інститутах канадського  суспільства, активнішою стала їхня участь у всіх сферах життя.

Кількісне зменшення українських  емігрантів у Великобританії та Франції  в 50-х рр. пояснюється насамперед переселенням частини з них за океан. Більшість емігрантів українського походження у Франції, як і в інших  країнах, народилася вже за рубежем  і зазнала асиміляційних впливів.

Щоб зберегти національну  етнічну та культурну самобутність, українці у Великобританії та Франції  створили досить широку мережу громадських  організацій та установ. До них належить Союз українців у Британії (СУБ), Об'єднання українців у Великобританії (ОУВ), Український центральний громадський  комітет у Франції (УЦГКФ) та Центральне представництво українців у Франції (ЦПУФ). Крім того, в цих країнах  діє низка жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітницьких організацій, які  створили українські емігранти.

Активну громадську й культурну  діяльність провадить, наприклад, жіночий  гурток ім. Лесі Українки в Ковентрі, заснований ще у 1948 р. Працюють й інші гуртки. Вони приділяють особливу увагу  проблемам вивчення молодшими поколіннями  українців рідної мови, літератури та історії, що, безумовно; є одним  із головних напрямів виховання етнічної самосвідомості й прищеплення культурних традицій народу. Навчально-виховні  функції здійснюють суботні українські школи та дитсадки.

У Франції в українських  суботніх школах вивчають не тільки українську, а й французьку мову. З 1952 р. українська мова офіційно затверджена для вивчення у Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій.

Важливим здобутком української  діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої 1873 р. у  Львові дослідницької установи з  тією ж назвою. З 1947 по 1961 рр. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім  переїхала в Сарвель поблизу  Парижа, де перебуває й тепер.

Ще в Мюнхені Товариство видало першу тритомну частину "Енциклопедії українознавства", а також 12 томів  інших наукових праць. З 1954 р. по 1989 р. з'явилася десятитомна "Енциклопедія українознавства" (словникова частина). Нині триває клопітка робота над англомовним  варіантом цього видання. Паралельно здійснюють ще один науковий проект —  підготовку семитомної "Енциклопедії української діаспори".

Українські поселенці  на своїй другій батьківщині створили свою національну культуру, науку, завдяки  повсякденній праці їхні представники досягли висот у державних  установах і громадських організаціях. Про українських емігрантів кажуть добрі слова державні та політичні  діячі країн їх поселення.

26. «Соцреалізм» як основна тенденція розвитку радянського мистецтва.

«Правдиве» зображення дійсності  «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація». Звідси такі відомі в  радянській літературі і мистецтві  явища, як «лакування дійсності» і «теорія  безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації  режиму (хрущовська «відлига»), не дає  жаданих наслідків, бо вони органічно  прикметні соціалістичному реалізму.

Потреба маскувати фальш  у змісті витворила специфічні мистецькі  особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного  реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних  прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду  і твори кращих прозаїків —  О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний  пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті  й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм  і моралізаторство.

В образотворчому мистецтві  теж пафос, виписування до фотографічної  точності образів, з наче застиглими на моментальній фотографії позами й  жестами, замилування пишними мундирами  й інтер'єрами тощо.

Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська  система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного  реалізму, на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він «забезпечує  виключну можливість виявлення творчої  ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів», — не відповідає дійсності.

За першого періоду  соціалістичного реалізму (1934 — 41) у  прозі й образотворчому мистецтві  ці можливості були звужені до виробничого  жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія  веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.

За війни у мистецтві  домінував патріотичний плакат і  сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого  брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у  зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим  триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Переяславська Рада»  М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою  — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в  українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.

Характерно, що й літературно-мистецька  творчість відродження 50 — 60-их pp. 20 століття переслідувана за несполучність  з канонами соціалістичного реалізму і, всупереч статутним твердженням  про свободу вибору стилів, під  виглядом «формалізму», «абстракціонізму», «модернізму» було заборонено все нове в творчості як несполучне з методою  соціалістичного реалізму.

В останній стадії свого  розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться  як синоніми служіння літератури і  мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від  літератури і мистецтва Заходу, з  особливим наголосом на критиці  «ревізіонізму» західних комуністичних  теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й  ін.).

Теоретики соціалістичного  реалізму посилаються на висловлювання  К. Маркса, Ф. Енґельса, В. Леніна, резолюції  з'їздів КПРС і на Л. Брежнєва. Численна література про Соціалістичний реалізм, створена за останні десятиліття  радянської доби, відзначається крайнім  догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат із зазначених джерел.

27. Українська культура в умовах хрущовської «відлиги». Культурна та політична діяльність «шістдесятників».

У роки "відлиги" почало формуватися покоління людей, яке  ставило під сумнів офіційно декларовані  цінності. Нова морально-психологічна атмосфера в суспільстві дещо оздоровила політичний клімат, розширила  можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Особливо активно відреагувала на тогочасні суспільно-політичні  процеси інтелігенція, в системі  цінностей якої поступово почали окреслюватися нові орієнтири.

Покоління інтелігенції, яке  пройнялося вірою в оновлення  суспільства, торжество свободи  і демократії, названо "шістдесятниками", оскільки вершина його творчості  припала на початок 60-х років. Цей  термін саме тоді увійшов до вжитку. Це покоління, маючи високий освітній рівень, художній смак і непересічний талант, а передусім — громадянське сумління, щиро прагнуло до нового, прогресивного, не скованого догмами "соцреалізму". Своєю творчою діяльністю шістдесятники  здійснили прорив у системі офіційної  радянської культури, розпочали нове українське національне відродження.

Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибинні струни людських почуттів, є най  мобільнішим жанром. В Україні  на повний голос зазвучали вірші  В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, М. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, В. Дрозд, у літературній критиці - І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, у малярстві — П. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Й. Якутович, Г. Севрюк, у кінематографі — С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика.

На початку 60-х років  у Києві центром духовного  життя творчої молоді став клуб "Супутник", заснований у 1959 р. студентами театрального інституту, консерваторії, а також  літераторами та художниками. Очолював його Л. Танюк, активно співпрацювали  в ньому М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, А. Горська та інші.

Шістдесятники були досить активними у Львові, Харкові, на Донеччині. У Львові діяв клуб творчої молоді "Пролісок", який очолював М. Косів, у Харкові — гурт молодої, прогресивно  налаштованої інтелігенції на чолі з  поетом К. Чичибабіним. Хоча ці об'єднання  були не так вже й помітними  у вирі суспільного життя республіки, надалі їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської  активності, започаткувала нову хвилю  національного відродження. Позиція  шістдесятників спочатку була лояльною щодо генеральної лінії КПРС, адже молоді люди, які народилися й виросли  за радянських часів, здебільшого вважали  соціалізм найсправедливішим ладом  на Землі. Водночас вони бачили, що реальна  дійсність дуже далека від пропагованого  ідеалу, а тому серед них визріла  концепція поліпшення соціалістичної системи методом критики її деформацій, зокрема щодо національних відносин. Здавалось, така позиція мала б бути підтримана керівництвом країни, зацікавленим в усуненні всього, що заважало прогресу. Однак шістдесятники стали об'єктом  цькування компартійних ідеологів.

Письменники-шістдесятники  були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи. У грудні того ж року і  в березні наступного відбулися  зустрічі керівників партії та держави  з діячами літератури та мистецтва, на яких прогресивні письменники, художники, режисери були жорстоко розкритиковані. Доклав до цього руку і М. Хрущов. У червні 1963 р. на пленумі ЦК КПРС, який розглядав ідеологічні питання, М. Підгорний накинувся на літературного  критика І. Дзюбу, поета, режисера С. Голованівського. Секретар ЦК Компартії  України з ідеології А. Скаба  гостро критикував творчість В. Некрасова, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. За "формалізм" і "бездушні абстракції" були затавровані художники П. Бедзір, Ф. Симон, А. Горська, Ф. Манайло, І. Литовченко, Л. Кремницька, скульптори Т. Бриж, мистецтвознавець І. Врона та ін.