Шпаргалка з "Культурології"

Ренесансу і класицизму, значною мірою зберіг прийоми, властиві

середньовічній драматургії, зокрема — містеріям і мораліте із їх

алегоричністю та умовністю» 1 .

До  середини  XVIII  ст.  на  Україні з’явилося понад 30  діалогів

і  шкільних  драм.  Авторами  їх  були  здебільшого  викладачі  Києво-

Могилянської академії, в  обов’язки яких входило не лише читати

програмні курси поетики, а й писати п’єси та ставити  на сцені ака-

демії  вистави» 2 .  Так,  саме  в  жанровій  системі  європейського  релі-

гійного  театру  (міракль,  мораліте,  містерія)  створювалися  та  ста-

вилися  п’єси  українського  шкільного  театру,  тому  «перші  зразки

літератури з бароковими тенденціями можуть бути чітко поділені

на вказані групи, прикладом  чого можуть бути вистави, здійснені 

в Києво-Могилянській академії в кінці XVII — на початку XVIII ст.:

 «Діяння на страсті Христові» (1698) — містерія, «Олексій, чоловік

Божий» (1673) — міракль, «Свобода від вікової вожделенної натури

людської» (1701) — мораліте» 1 .

Окрім того, важливо зауважити  зв’язок цього шкільного теа-

тру з православним церковним  обрядом, з найважливішими цер-

ковними святами (Різдво, Великдень), коли в Києво-Могилянській

академії  та  різних  колегіумах  ставилися  ці  п’єси.  Таким  чином,

шкільний театр «ніби  вторував службам, безпосередньо залежав 

від  церковного  календаря  і  не  був  вільним  у  виборі  жанрів,  ри-

туально  повторював  їх  на  свята…  Пов’язаний  з  обрядом,  театр 

поряд із іншими мав властиві обряду риси. Як і обряд, він не ви-

бирав ні місця, ні часу дії. Вони були зафіксовані традицією, хоч 

і  запозиченою.  Шкільні  вистави  не  повторювались  час  від  часу,

а з рухом церковного року описували свій власний круг: різдвяна

драма — великодня —  мораліте на масляну. Цей круг переривав-

ся  дидактичними  п’єсами  з  нагоди  кінця  навчального  року.  По-

дібно до обряду театр мав  визначене місце виконання. Він  не ви-

їжджав на гастролі, як світські трупи, не переносив постановок.

Його актори не грали в  різних приміщеннях. Він мав спеціальний 

локус — школу. Як обряд, цей театр був мистецтвом стабільним.

Він  не  залежав  від  смаків  публіки.  На  її  вимогу  не  можна  було

повторювати  п’єсу,  «дописувати»  сюжети,  змінювати  сценічний 

простір.  Містеріальний  театр  майже  не  сприймав  нових  віянь» 2 .

Українською книжною мовою  ставилися і багатоактні драми  різд-

вяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте,

а також драми на історичні  теми, інтермедії. Найбільш відомими

виставами  були  драми  «Олексій,  чоловік  Божий»  невідомого  ав-

тора,  трагедокомедія  «Владимир» 3   Феофана  Прокоповича,  при-

свячена «ясновельможному його царської пресвітлого величества

війська Запорізького гетьмана Іоанна Мазепи».

У ті часи в межах вивчення обов’язкових предметів — поети-

ки  й  риторики  —  учнів  навчали  складати  декламації,  віршовані 

панегірики  у  формі  привітань,  промов  (плачів),  послань  на  різ-

ні теми суспільного і  шкільного життя. Слід зауважити, що «що 

драматургія  першої  половини  XVII  ст.  виростала з поезії,  однак

не можна заперечити, що на релігійні п’єси бароко вплинули тра-

диції  народного  лялькового  театру  —  вертепу,  а  також  деклама-

ційні композиції панегіричного  чи святкового змісту, приурочені

до  певної  події  (церковного  свята,  народження  чи  смерті  видат-

ного діяча та інше)» 1 . В українському шкільному театрі поряд із

п’єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писа-

лися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були

пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найроз-

повсюдженішим в Україні  був такий тип декламацій і  діалогів, що

робив предметом зображення будь-яке релігійне свято («Похвала

на пресвітлий день Воскресіння  Христове» Кирила Транквіліона-

Ставровецького). Часто вони приурочувалися до релігійних свят,

днів  пам’яті  святих  або  відомих  духовних  осіб,  військових  пе-

ремог,  приїзду  до  навчального  закладу  високоповажних  гостей

тощо.  Під  час  церемоній  декламації  зазвичай  виголошували  гур-

том в урочистому напівнаспівному  тоні. Інколи частиною такого

театралізованого дійства  були діалоги, що складалися із запитань

і відповідей. Діалоги з  елементами театралізації практикувалися

також під час філософських диспутів та «орацій». У такій спосіб

учні набували ораторської  майстерності.

Послідовне  читання  декламацій  і  діалогів  переривалося  не

лише сценічним рухом, а й музикою. В ті часи найкращим  осеред-

ком професійної музичної культури на українських землях була

Києво-Могилянська академія, де процвітала інструментальна та

вокальна музика, а також  церковна. Знання нотної грамоти, гра 

на музичних інструментах та співання в хорі були обов’язковими 

для  всіх  студентів  цього  навчального  закладу.  Тому  дослідники

й зазначають, що «музична творчість  Академії виходила за її межі.

Створенні тут численні пісні  й канти — багатоголосні, переважно 

на три або чотири голоси, міські пісні чи романси на тексти, на-

писані здебільшого викладачами  чи студентами разом з мелодією,

були надзвичайно популярними  в народі, як і партесні концерти

для хору чи для хору з  оркестром. Носіями їх були студенти, які 

під час літніх канікул  йшли додому в різні куточки України, або 

відправлялися на епетиції — збирати кошти» 1 . Часто в  шкільних

п’єсах обігравався такий  бароковий мотив, як «світ — театр», що

акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплиннос-

ті життя.

Дуже  часто  на  шкільній  сцені  застосовувались  прийоми  пе-

редавання  високого  через  низьке,  використовувались  переходи

з царини духовного в царину земного та плотського, що було ха-

рактерним  для  бароко.  Твори  низького  бароко  виникли  в  серед-

овищі  учнів  тогочасних  українських  шкіл,  насамперед  Києво-

Могилянської  академії,  які  володіли  технікою  високих  жанрів  — 

містерій (релігійна драма  на біблійні сюжети), мораліте (п’єса  по-

вчального  характеру  з  алегоричними  дійовими  особами)  і  часто 

синтезували їх засобами народного  мистецтва. Таким чином серед 

школярів з’являлися твори  бурлескно-травестійного віршування:

різдвяні  й  великодні  гумористичні  орації  і травестії,  а  також  ба-

рокові пародії на жанри  духовної та церковної літератури (духо-

вні вірші та пісні, синаксари, ірмоси, тропарі, кондаки) на судові

акти,  думи,  обрядовий  фольклор;  застільні  («пияцькі»,  «корчем-

ні») пісні, зразки сороміцької  любовної лірики, декламації, інтер-

медії та вертепна драма. Авторами «віршів-травестій були студен-

ти, що мандрували по селах, пропонуючи громадам свої послуги.

На різдвяні і великодні  свята люди щедро винагороджували  їх за

мистецтво складати вірші, в  яких поети не лише прославляли ці

свята,  а  й  говорили  про  свої  біди,  мрії  і  побажання» 1 .  Наведемо

приклад  «низового  бароко»  —  написаного  у  «бакалярській»  тра-

диції «Нищенський вірш»  з його грубуватим гумором, присвяче-

ного світлому святу Великодня:

Христос воскрес, щаслива  година!

Благословенная  ковбаса  і  солонина!  А  порося  до  сокола  би  ся

рівняло,

Бо коли би крила мало, то би попід небеса літало!

Так-єм того дізнав,

Гди-м печеню, і ковбасу, і порося добре затинав.

І так мя тая ковбаса  розібрала,

Аж мя матуся водою одливала

І мовить: «Синку, іще борщику  ізварю!»

А по хребту добре києм, по ребру!

Вчора-м бил пішов тільки під одно окно співати,

А отой чоловік почав на мене з собаками гукати:

«А улю, люлю, ловіть катюжого сина!

Коби піймати, добра у  нього чуприна!»

А я, неборак, широко ногами ступаю,

А іншим нищим неборакам  голос подаю:

«Утікайте подалеку тої хати,

Бо той чоловік псами  і києм хоче нас забігати!»

Я кричу, а он мя києм став зогрівати,

Мусил-ем, панове, на дорозі лягти одпочивати.

Ґвалт, ґвалт, люди добрі, рятуйте,

Або мя старою солониною  шмаруйте!

Прошу вас, панове, до доктора  мя дайте,

Ачей би-м до здоров’я прийшов, каші з молоком присилайте!

Містерії інсценізували  народження, смерть і воскресіння  Хрис-

та, а герої (їх могло і  не бути) з’являлися на сцені незалежно  від дії.

Театральне дійство відбувалося  в живій емблематичній картині, що

поділялася  на  образотворчу  і  словесну  частини.  Містерії  мали  не

лише біблійний, а й  світський, зокрема історичний сюжет.

Як  правило,  до  шкільних  драм  XVII–XVIII  ст.  додавались

інтермедії 1   та  інтерлюдії  —  це  «невеличкі  комічні  сценки,  що

гралися  в  перервах  між  діями  серйозних  шкільних  драм  і  пови-

нні  були  розважати  глядачів.  До  кожної  з  шкільних  драм  дода-

валося  по  кілька  інтермедій  як  «междувброшенные  забавные

игралища» (Митрофан Довгалевський), що мали часто побутово-

етнографічний  характер...  в  яких  змальовано  галерею  народ-

них  типів,  відтворено  комічні  побутові  ситуації.  В  інтермедіях 

діє   козак-запорожець,   солдат-москаль,   працьовитий   селянин-

хлібороб.  У  них  з  добродушним  гумором  показано  примхливих

дідів  і  бабів,  ледацюватого  цигана  і,  з  іншого  боку,  гостро  осмі-

яно  ненажерливого  ксьондза,  шинкаря  і  орендаря,  жорстокого

й  пихатого  шляхтича-самодура» 2 .  У  ряді  випадків  зміст  інтерме-

дії  був  пов’язаний  з  темами,  що  розвивалися  в  основних  п’єсах,

але  здебільшого  вони  були  сюжетно  незалежними.  Писалися  ін-

термедії  та  інтерлюдії,  очевидно,  студентами  та  випускниками

Києво-Могилянської академії, які добре знали тогочасне  народне 

життя (адже більша частина  студентів походила з козаків, селян 

та  міщан),  також  вони  вміли  літературно  опрацьовувати  народ-

ні анекдоти, знали сюжети української народної поетичної  твор-

чості. Тому ці невеличкі  за обсягом твори, дія у яких розвивалася 

швидко  та  напружено,  з  розрахунком  на  максимальний  коміч-

ний ефект, користувались  особливою популярністю серед народу.

Саме  інтермедії  започаткували  український  театр,  тому  «значен-

ня інтермедій в історії  української драматургії перевершило  зна-

чення шкільних драм. Поетику  і образи інтермедій використано 

в  українській  драматургії  XIX  ст.  («Москаль-чарівник» І.  Котля-

ревського,  «Назар  Стодоля»  Т.  Шевченка,  «Чумаки»  І.  Карпенко-

Карого)» 1 .

Український  театр  XVII–XVIII  ст.  слідував  бароковим те-

атральним   традиціям.   Філософсько-естетичне   обґрунтування 

принципів  шкільної  драми  —  трагедії,  комедії,  трагікомедії  —