Шпаргалка з "Культурології"

їх  здебільшого  виводили  як  потішників,  голодранців,  бешкетни-

ків, затятих випивох, любителів  пива і браги, авторів гумористич-

них  бурлескно-травестійних  творів,  норовливих  громил-дяків,

в’юнких канцеляристів» 1 .

Цей  феномен  мандруючих  студентів  мав  дещо  запізненні  па-

ралелі до побутування  середньовічних західноєвропейських  ваган-

тів.  Ваганти  (від  латинського  слова  vagantis  — блукаючий)  — це

«мандрівні  студенти»  (vagantis  scholares),  які переходили  з одного

західноєвропейського університету до іншого для навчання. Вони

з’явилися разом з заснуванням  університетів в Італії, Франції, Ні-

меччині,  тому  розквіт  цієї  досить  специфічної  студентської  куль-

тури  вагантів  з  притаманною  їм  літературною  діяльністю  прий-

шовся на XIII–XVI ст. До українських земель ця традиція прийшла

з певним запізненням, і поширилася разом із заснуванням Києво-

Могилянської академії та низки інших навчальних закладів. Як за-

значав дослідник історії  Слобідської України Дмитро Багалій, тра-

диція навчання, пов’язаного  з мандрами, має свої глибоко вкоріне-

ні традиції як в Європі, так і на українських землях: «А мандрувати

треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як

і з ремеслом по цехах  у Західній Європі, Польщі, Литві  та Правобіч-

ній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла, і, щоб 

його  дізнатися  як  слід,  той  мусив  мандрувати  од  одного  майстра 

до другого. Так було і  з учителями-дяками; один знав більше, дру-

гий менше і окрім того вони не хтіли одкривати одразу своєї  науки.

Один  старожилий  свідчив  Г.  П.  Данилевському,  що  у  школах  обу-

чали граматиці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець 

і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й «са-

могласно», себто на свій голос, і «подібне» — себто  на один голос 

два текста. Щоб се все  зрозуміти, молодики переходили з одної  сло-

боди в другу, особливо ж йшли туди, де були більш славні учителі-

дяки. Але ті теж не одразу і не все об’ясняли своїм учням, тримаю-

чися правила: учи так  захожого молодика, щоб він не одбив  од тебе 132 133

школи і не сів би на твоє місце. Інші мандрували й тоді, коли вже 

виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай,

навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив

собі  пристановище  у  школі,  котра  була  притулою  для  мандрівни-

ків: школа, казали тоді, усяким мандрівникам є вільне помешкання:

там  проживав  і  дяк,  там  проживали  і  молодики  —  учні,  котрі  не

мали пристановища» 1 .

Отже,  «мандровані»  або  «мандрівні»  дяки  —  це  народні  на-

зви  спудеїв  (студентів)  Києво-Могилянської  академії,  колегіумів

(Переяславського,  Чернігівського  чи  Харківського),  вихованців 

духовних шкіл, семінарій, а іноді й духовних осіб без  посади, які 

мандрували  українськими  землями  в  пошуках  засобів  до  існу-

вання. Це ж зазначали  й дослідники, що прикметним феноменом 

пізнього бароко були «мандровані  дяки», «самобутня верства ви-

хованців  Києво-Могилянської  академії  та  Чернігівської,  Харків-

ської, Переяславської колегій, котрі часто виконували в парафіях

повноваження читців («дяків»), служили писарями, але воліли не

обтяжувати себе родиною, сталою оселею, використовуючи свят-

ковий час для скромного  підробітку» 2 .

Виникає  питання,  чому  студентів  називали  «дяками»?  Зде-

більшого  «дяками  студентів,  які  мандрували,  називали  за  їхній 

одяг, подібний до дяківського, та за те, що вони охоче виконували

тимчасові дяківські обов’язки» 3 . В ці обов’язки входив церковний 

спів та читання псалмів, «Апостола» під час церковної  літургії, та-

кож і навчання дітей. Більша частина незаможних школярів муси-

ла дбати про свій прожиток, одяг та харчування, тому вони шука-

ли місця вчителя в  школах чи посади домашнього вчителя, також 

місце  секретаря,  дяка,  писаря  тощо.  Зазвичай  студенти,  прослу-

хавши декілька навчальних курсів, в основному курси поетики  та

риторики, на канікулах (вакаціях), мандрували Гетьманщиною та

Слобідською Україною, допомагаючи  місцевим дякам у навчанні

дітей,  співали  в  церковному  хорі,  або  ж  наймалися  приватними

вчителями до заможних сімей. В своїй повісті «Близнюки» Т. Шев-

ченко  зображує  розповсюджену  традицію  наймання  бурсака-

школяра  для  приватних  домашніх  уроків.  Описуючи  цього  нуж-

денного  семінариста,  Т.  Шевченко  зауважує,  що  ще  було  «щось 

довге в засмальцьованому халаті і в старій та короткій фризовій

шинелі… Це був ніхто  інший, як сам світоч, чи, простіше кажучи,

вчитель, виритий з брудних  семінарських аудиторій» 1 . Але, незва-

жаючи на це, виявилося, що школяр мав непогані знання, ба на-

віть й педагогічний хист: «На другий день, тобто 2 жовтня, явився

Степан один на хутір і, прочитавши звичну молитву, прийнявся 

за справу. І з тієї пори кожного Божого дня, яка б  погода не сто-

яла, чи дощ, чи сніг, ні на що не зважаючи, крокував наш педагог 

з  хутора  і  на  хутір,  вранці  та  ввечері,  не  прискорюючи  і  не  упо-

вільнюючи крок, як заведена машина. Навчання букварю, завдяки 

кмітливості дітей, швидко просувалося  вперед… До 1-го грудня,

тобто протягом двох місяців, був вивчений буквар до останньої 

букви, навіть і «Иже хощет  спастися»» 2 .

Окрім педагогічної діяльності, ці мандруючі «спудеї» заробля-

ли на хліб писанням скарг, листів, малюванням (саме вони могли 

створювати  улюблені  українським  народом  картини  про  козака

Мамая). Вони створювали вертепні вистави, канти, псалми, писали

панегірики і вірші-орації, співали по домах благочестивих  міщан та

заможних селян духовні  та світські пісні, ставили діалоги, комедії 

і трагедії, складали гумористичні і бурлескні вірші, навіть грали  на

музичних інструментах. На Великодні свята давали діалоги  й дра-

ми. Взимку під час Різдвяних  свят ходили зі звіздами та вертепом

по домах або ярмарках, де показували містерії (містерія —  це віль-

ний переказ євангельських  сюжетів) про народження Ісуса Хрис-

та. Також вони показували інтермедії з народного життя, героями 

яких були козаки й ляхи, янголи й чорти, селяни й пани. Саме цей 

момент описується Миколою  Гоголем в його повісті «Вій»: «В уро-

чисті дні та свята семінаристи  і бурсаки відправлялись по домах 

з вертепами. Іноді розігрували  комедії, і в такому випадку завжди

відзначався якийсь богослов, ростом трошки нижче київської дзві-

ниці, який представляв Іродіаду або Пентефрію, дружину єгипет-

ського царедворця. В нагороду отримували вони шматок полотна,

чи мішок проса, чи половину вареного гуся і тому подібне» 1 .

Діяльність  мандрівних  дяків  була  невід’ємним  атрибутом  то-

дішнього громадського життя  на українських землях, вони ставали 

героями інтермедій, віршів-орацій, де змальовувалися як веселі та

відчайдушні молодики, здатні видурити в простодушних селян та

міщан трохи сала, хліба  й горілки, невипадково часом  їх називали

«пиворізами»,  «горілкопивцями».  Так,  в  наступному  вірші-орації

свято Різдва Христового в  уяві голодного «бакаляра» асоціюється 

з «гастрономічною» темою  споживання ковбас, сала та сивухи:

Хочу вас, панове, чогось іспитати:

Що тепер за празник, чи ви можете знати?

Чи се той празник, що Христос  родився,

Од чистой Діви Марії воплотився?

Кажеться він, бо почали їсти ковбаси і сало,

Чого у нас у школі  зроду не бувало.

Мені сеї ночі ві сні  приверзлося,

Що з небес у школу  сало приплелося,

Ковбаси около як в’юни  вертяться, –

Тії-то потрави і для  нас годяться!

Коли мене щастя одарило,

Що стоїть край сала сивухи барило!

Впавши я в сумління, став далі соваться — 

Не знаю, до чого наперед  хвататься,

Чи до сала, чи до барила! 2

Самі  ж  «бакаляри»  у  жартівливо-пародійному  тоні  зображу-

вали у віршах своє студентське  життя та пригоди під час мандрів.

Це  принагідно  зазначають  й  дослідники,  що  «мандровані  дяки» 

«засвоїли ази шкільної премудрості  й шукали їм застосування, ви-

конуючи важливу роль у  національній культурі, що формувалася.

У  своїй  творчості  вони  відтворювали,  хай  і  в  умовному  вигляді,

тяготи шкільного життя, стосунки з вчителями й наукою. Школа,

її  побут,  мистецтво  й  наука  «опускались»  в  улюблені  на  Україні 

усні жанри, жебрацькі  вірші, що їх декламували колишні  школярі,

скаржачись на свої біди, голод і злидні. Ось школяр ламає  зуби об

сухарі, п’є чотириденний квас; голодний, цілий день співає в  церк-

ві. Наближається Пасха, а  перед очима в нього не розп’яття, а паска 

і  ковбаса.  Із  сумом  згадує  він  ситне  життя  на  печі  в  хаті  рідного 

батька. Вірші подібного  змісту залучались у стихію народного  гу-

мору, породжуючи особливі шкільні  цикли поезії. Ці твори — без-

цінний  документ  епохи,  в  них  проглядає  особистість  автора  або 

його узагальнений образ, що є знаком культури нового типу» 1 .

Звична річ, що найочікуванішим  та найжаданішим періодом

школярів та студентів  був час літніх вакацій (канікул), «коли мож-

на було на певний час  позбавитися зубріння, різок, латині, задуш-

ливої бурси та вирватися  на волю. Заможні студенти поспішали 

до батьків, напівсироти  допомагати матерям, бідні і круглі сироти

мріяли  запастись  бодай  на  певний  час  продуктами.  Для  них  на-

ставав  час  великого  мандрування  по  всій  Україні,  Білорусі,  а  то

й Росії» 2 . З цих «трудових» вакацій «бакаляри», набувши дещицю

грошей, відгодовані та з  новими чоботами, знову поверталися  до

навчання.  Цей  факт  українського  життя  знайшов  своє  відобра-

ження в творі Миколи Гоголя «Вій». Ось як, наприклад, він описує

початок  «вакансій»,  тобто  літніх  канікул,  коли  починалися  «тру-

дові студентські» будні  «бакалярів» та «спудеїв»: «Найбільш  уро-

чистою для семінарії  подією були вакансії — час з  червня місяця,

коли зазвичай бурса розпускалась по домівках. Тоді весь великий 

шлях  кипів  граматиками,  філософами  і  богословами….  Філосо-

фи та богослови вирушали на кондиції, тобто, брались учити  або 

підготовляти дітей людей  заможних, і діставали за це нові чоботи

в рік, а іноді і на сюртук. Вся ця ватага сунула разом цілим  табо-

ром; варила собі кашу й ночувала серед поля. Кожен таскав за со-

бою торбину, де лежала сорочка  та пара онуч. Богослови були осо-

бливо дбайливі та акуратні: щоб не стоптати чобіт, вони скидали 

їх, вішали на ціпки й несли  на плечах, особливо, коли була грязь...

Адже їм треба було з’явитися  на очі того, до кого наймалися репе-

титорами, в пристойному  вигляді» 1 .

Але якась частина найбідніших  або не таких здібних школярів

не поверталася до навчання: «слабодухі не витримували злиднів