Історія української культури

47. Книгодрукування в  Україні у XVII – XVIIІ ст. Діяльність  Києво-Печерської , Почаївської, Учнівської, Чернігівської друкарень.

Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства. Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг. Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки.друкарня Постя Шумлянського після виходу двох-трьох книжок припинила своє існування. Ці друкарні не витримали конкуренції з Львівською братською друкарнею. На початку XVII ст. друкарство поширюється і до Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисєй Плетенецький купив друкарню і перевів її до Києва. У XVII ст. Києво-Печерська друкарня, що згуртувала ряд відомих українських учених, перевершила інші друкарні високим технічним виконанням. Були в Києві й інші друкарні, але вони існували недовго.На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним у Новгород-Сіверську друкарні, було переведено до Чернігова. Проте її друкована продукція технічно стояла невисоко й всеукраїнського значення не мала. друкарство і книговидання на той час ще не відокремились одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, але й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги.

48. Розвиток філософії  та науки в Україні у другій половині XVІІ – XVIІІ ст. Протягом XVII—XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини. У курсі філософії більшого значення набувала фізика. Велика увага надавалася вивченню математики. Зокрема, Феофан Прокопович  прочитав курс, основу якого становили арифметика й геометрія. Прикметною рисою української культури Гетьманщини  XVIII ст. був вищий за сусідів рівень розвитку.Найбільш визначними діячами колегії, які читали курс філософії в різні роки XVII ст., були Йосиф Кононович - Горбацький, І Гізель, Й Кроковський, Л Баранович та С Яворський. Курс філософії в Києво-Могилянській колегії поділявся, як і в Арістотеля, на три частини: логіку, фізику й метафізику. Проте читали переважно логіку й натурфілософію, метафізиці приділяли значно менше уваги. Досить широко викладали Арістотелеву метеорологію. Починаючи із Сковороди, можна чітко розрізнити науково-освітній і етико-гуманістичний напрями у філософів Просвітництва в Україні. Якщо філософські курси Академії являють перший з них, що продовжується далі філософами і природознавцями Київського і Харківського університетів, то праці Сковороди є лише яскравим прикладом другого напряму. Тут переважає розробка суспільно-політичних ідей і підвищення суспільної свідомості українського народу.

49. Культурно-просвітницька  діяльність Г.Сковороди.                         Своєрідне сприйняття понять і взаємин ідей культури в контексті просвітницьких підходів явив Г.С. Сковорода. Його творчість фактично починала часи Просвітництва в українській культурі. У цілому ідеї Г.С. Сковороди, що ввібрали в себе широкий спектр античних, середньовічних, новоєвропейських, розвинулися в контексті ідей західноєвропейського Просвітництва. З іншого боку, специфіка православної культурно-історичної традиції, у межах якої проходили життя й творчість Г.С. Сковороди, зумовлювала оригінальність філософсько-культурологічних ідей "українського Сократа". З-поміж широкого спектра філософських ідей Сковорода зупинився на етико-гуманістичній проблематиці. Він звеличував істинно людське, духовне начало особистості. Усе життя мислителя - це пошук шляхів досягнення істинного людського щастя.У контексті традицій Київської Русі філософствування для Сковороди - це любов до мудрості. А справжня мудрість - це спосіб життя, який базується на пошуці істини й на існуванні згідно з цією істиною.Принцип самопізнання - центральний принцип філософії Сковороди.Символічний світ Сковороди можна трактувати як культуру. Культура - це сукупність символів і загальний символ, за допомогою яких відбувається зустріч іманентного й трансцендентного. Як Біблія вимагає символічного прочитання, так і культура повинна виявити свій істинний смисл, схований за масивом символів.Для нього дорожчий автономний індивід, який розуміє, що відбувається навколо. У цьому індивідові й слід розбудовувати все те, що належить до сфери духу, тобто культуру. Мета людини - опанувати духовне багатство і таким шляхом досягти істинного щастя. Заперечення Г.С. Сковородою сучасної йому цивілізації - це неприйняття того зла, що панувало в ній, але це не втеча від реальності, а спроба формування, вирощування в собі справжньої реальності - реальності духу, що і є культурою.

50. Українське бароко. Архітектурні пам’ятки 17-18 ст. Творчість Й.Шеделя, І. Григоровича-Барського, С. Ковніра, Яновського, Старченка та ін.            Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський. Украї́нське баро́ко або Коза́цьке баро́ко — назва мистецького стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства. Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Растреллі (Андріївська церква в Києві, Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

51. Образотворче мистецтво в Україні у XVII – XVIIІ ст. Творчість Й. Кондзелевича, І. Рутковича, М. Петрахновича, Д. Левицького, В. Боровиковського, І. Мартоса та ін.                                                                      Образотворче мистецтво України часів бароко, позначена особливою національною індивідуальністю, яка знайшла своє втілення у виникненні особливих жанрів малярства, суто українському відтворенні образів, позначеному потужним впливом народної культури, відповідно, невідомим для інших країн добором технічних прийомів.Особливими пам'ятками монументального живопису були іконостаси. Серед них грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького та Троїцького соборів в Чернігові та Спасо- Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. Усі вони виконані у стилі бароко. В галузі іконостасів працювали видатні майстри Іов Кондзелевич, Іван Руткович, Ілля Бродлакович.У малярстві спостерігалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва і Львова, Харкова, Кам’янця-Подільського, Чернігова, свідчать про кілька іконописних шкіл. Часто на іконах зображено український побут, постаті, пов’язані з громадським і політичним життям України, гетьманів, старшину, козаків, засновників церкви.Дуже популярними були тоді портрети Б. Хмельницького і козацьких старшин, а в Західній Україні — львівських братчиків у репрезентативній позі з жезлами, гербами, книгами та іншими атрибутами. В портретному малярстві елементи реалізму поєднувались з пишною, урочистою, суто бароковою умовністю, особливо у фресках (Успенський собор Киево- Печерської лаври і Софійський собор у Києві, церкви в Нискиничах на Волині).Збереглися окремі імена видатних майстрів. У Києві — це Іван Паєвський; у Львові — це Микола Петрахнович, Федор Сенькович, Василь зі Львова, який працював при дворі короля Яна Собеського. З Лаврської художньої школи вийшли Каменський, Зарудний, Галик, Малій, Захар, Голубовський, Ірлієвський, Неділка, Казановим. У Москві працювали Заруцький, Мазовський, Полонський, Пузаревський, Рефу-зинський, Ондольський, Животкевич та ін. У період класицизму тут працювали такі українські митці, як А. Лосенко (К. Головачевський, Українські митці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького бароко, поєднавши українське мистецтво остаточно із західноєвропейським

52. Театр і музика в  Україні у другій половині XVII– XVIІІ ст. Творчість М.Березовського, А.Веделя, Д.Бортнянського.                                                    Наприкінці XVII — першій половині XVIII ст. помітних успіхів в Україні досягла драматургія. До середини XVIII ст. в Україні з’явилось близько ЗО драматичних творів — шкільних драм, діалогів, декламацій. їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії.На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Темами їх були герби або їх елементи, якісь найновіші події (війна, укладання миру, зустріч або відправлення посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята — Різдво, Великдень та ін., важливі історичні події тощо). Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей допускалося скупе сценічне оформлення (виконавці, одягнуті у відповідні костюми реальних або алегоричних постатей, декламували серед декорацій, вдаючись до відповідних жестів).

Збереглися декламації Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, присвячені Ісусу Христу.

Збсріг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з’явилися на Україні в першій половині XVII ст. Вертеп вберігся в західноукраїнських землях навіть в 40—50-х роках XX ст. Вертеп — це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому — світські сцени з народного життя, звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками й говорив за них різними голосами. До нас дійшли деякі тексти вертепної драми. Українська музична культура другої половини XVII — початку XVIII ст. активно продовжила традиції попередніх шкіл. У часи визвольної війни і пізніше, в другій половині XVII ст. бандуристи по свіжих слідах подій складали нові думи і в них оспівували героїку боротьби українського народу. І хоча вже на початку XVIII ст. створення нових дум припинилось, однак думи і далі зберігались у репертуарі бандуристів, а кобзар-бандурист всюди був улюбленцем. Поряд з цим розвивався партесний (багатоголосий) спів. Цей тип церковного співу шанували насамперед у великих культурних центрах (Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). У каталозі Львівського братства з 1697 р. партесний репертуар налічував 267 церковних творів. їх авторами були тогочасні українські композитори. Максим Березовський залишив велику кількість музичних творів. за, його оперу «Демофонт» було присвоєно звання академіка-композитора. М.Березовського справедливо вважають творцем класичного типу хорового концерту. В музиці композитора особливо відчутний вплив української пісенності.Дмитро Бортнянський—творець релігійної музики. Він написав прекрасні церковні твори (35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на два хори, співи до Служби Божої), поставив свої три опери «Алкід», «Квінт Фабій», «Креонт».Артемій Ведель був ченцем Києво-Печерської лаври. Царська цензура заборонила друкувати його духов» ні музичні твори. А.Ведель — автор 29 церковних концертів, в яких відчувається вплив українського романсу.

53. Історичні літописи Самійла Самовидця, С. Величка, Гр. Грабянки. Думи і пісні.                           Найбільш відомими є три козацькі літописи: літопис Григорія Грабянки, літопис Самовидця і літопис Самійла Величка. Літопис Самовидця охоплює Величезний проміжок часу. Так, літопис оповідає про визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького, про відому нам Раду під Ніжином 1663 року, про інші важливі події. На основі літопису Самовидця пізніше створювалися історичні твори художньої літератури, які вважаються шедеврами українського історичного роману. Літопис Грабянки охоплює чи не всю історію українського козацтва —Цей твір цікавий нам і тим, що до нього включено велику кількість історичних документів, які допомагають нам не тільки краще уявити описувану доби, але й впевнитися у правдивості всіх описуваних подій.  Літопис Самійла Величка описує 1648—1700 роки. Автор не тільки викладає факти, але й уводить до твору своє власне ставлення до зображуваного. Величко закликав до припинення боротьби за владу і до орієнтації на потреби народу та країни. Автори літописів уводять до своїх творів перекази та легенди тих часів, народну творчість, думи та пісні. Це робить літописні твори цінними не тільки як історичні документи певної епохи, але і як справжні енциклопедії життя нашого народу тих часів. Мова літописів жива та барвиста, автори широко використовують приказки, народні фразеологізми, навіть художні прийоми, коли описують історичні події. Це робить твори емоційними та цікавими. Історичні пісні та думи - жанри української народної творчості. Дуже специфічний за походженням жанр думи. Він притаманний тільки українській національній культурі. Появу українських дум учені дослідники пов'язують з козаччиною. Боротьба козаків із завойовниками-турками, татарами, життя бранців у турецькій неволі, тяжкий їх побут на галерах, морські походи козаків, козацькі повстання проти Польщі - усі ці події були мотивами українських дум. До кращих українських дум належать "Дума про козака Голоту", "Дума про Марусю Богуславку", "Дума про Самійла Кішку", "Дума про Івана Богуна". За змістом думи дуже подібні до історичних пісень, а за виконанням - до плачів, голосінь. 
54. Розвиток духовного життя в Україні у XVIIІ – першої пол. XIХ ст. Система середньої та вищої освіти.                                                                                               XVIIІ-XIX століття — період високого розвитку української культури, яку творили широкі народні маси і патріотично налаштована українська інтелігенція.Протягом першої половини XIX ст. розвитку української культури сприяли багато чинників. Це і зникнення турецько-татарської загрози, і розвиток промисловості, і активна національно-культурна діяльність української інтелігенції. Серед зовнішніх чинників потрібно обов'язково назвати вплив європейських течій класицизму та романтизму. Саме під впливом романтизму в українській культурі разом з ідеалом волелюбності сформувалися такі ідеали, як свобода особистості, погляд на народ як джерело моральності, мудрості й краси. Освіта в Україні перебувала в суперечливих умовах. Розвиток міст, промисловості й торгівлі вимагав дедалі більше освічених і кваліфікованих працівників. Через це російський царизм змушений був відкривати все нові й нові навчальні заклади.На початку XIX ст. в Україні було реформовано систему освіти на загальноімиерський зразок. Усі навчальні заклади поділено на парафіяльні, повітові губернські гімназії та університети.Українській освіті, яка завжди відзначалася демократичністю та всестановістю тепер нав’язувався чітко виражений становий характер. Для нижчих верств населення призначалися школи нижчих ступенів, а для панівних верств — вищих.Початкової освіти навчали в парафіяльних і повітових школах. Сільські діти навчалися там протягом 4-6 місяців, міські — до року. Навчання велося російською мовою. Учнів навчали основам православної віри, читати, писати, виконувати чотири арифметичні дії.В Україні діяли також три ліцеї: Рішельєвський в Одесі, Кременецький на Волині.Вищу світську освіту в Україні стали надавати університети: Харківський та Київський. Як визначав університетський статут, завданням цих навчальних закладів була «підготовка юнацтва до вступу в різні звання державної служби», тобто державних чиновників.У кількох гімназіях діти поміщиків, духівництва й чиновництва навчалися латинською та німецькою мовами. Вищу освіту в краї давали Львівський університет, Реальна й Технічна академії у Львові та Чернівецький ліцей.

55. Розвиток живопису  в Україні у перш. пол. XIХ ст. Творчість С.Васильківського, М.Пимоненка, М.Ярошенка.                                                        Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники архітектури, образотворчого мистецтва та музики. Зокрема, художник Карл Брюллов виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, ТарасШевченко та ін. Талант Т. Шевченка як художника виявився в портретному, жанровому,пейзажному та релігійному малярстві. Він пробував себе в скульптурі,різьбі й гравюрі.Т. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту.Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм.Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Свою мистецьку спадщину Ярошенка заповів рідному містові. Його портрети, пейзажі Кавказу, жанрові картини, етюди та малюнки зберігаються у Полтавському художньому музеєві.

56. Розвиток української  літератури перш. пол. XIХ ст. Творчість І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки та ін.                                Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літератури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько-російське мовне єднання. Чимало діячів української культури писали і російською мовою й органічно ввійшли у російську культуру; росіяни І. Срезневський, М. Костомаров також писали обома мовами і зробили помітний внесок у духовну скарбницю українського народу. Традиція двомовності, що склалася в даний період, випливала не лише з причини невизнання правлячими колами права на самостійний розвиток української мови. Українські письменники, публікуючи свої твори російською мовою, намагалися донести до всеросійського читача якнайбільше відомостей про історію, культуру та побут свого народу.                        Українська письменницька інтелігенція виступила яскравим виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т. Г. Шевченко, у творчості якого найяскравіше відбилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури. Оспівуючи патріотичні почуття, збуджуючи непримиренну ненависть до експлуататорів як української, так і інших національностей, поет обурювався зневажливим ставленням частини вельможного українства до своєї рідної мови.