Невід'ємну складову частину
процесу національно-культурного відродження
становить творчість представників української
еміграції.У 20 —30-х роках у Празі працював
Український високий педагогічний інститут
ім. М.Драгоманова, в якому готували вчителів
для початкових шкіл і позашкільної освіти.
Директором інституту був історик української
літератури Л.Білецький.З усіх форм культурного
розвитку поза кордонами України, мабуть,
найуспішніше і творчо виявила себе українська
вища школа.За умов зросійщення і денаціоналізації
еміграційна українська культура першої
половини XX ст. виявила естетичну своєрідність
і стала незамінним компонентом художнього
та наукового осмислення стану української
людини у світовому контексті.В історії
української діаспори чеський період
називають «золотим» віком. У Празі, де
зібралися кращі мистецькі та наукові
сили, був створений Музей визвольної
боротьби України, що функціонував під
керівництвом Дмитра Антоновича. Музей
став визнаним загальноукраїнським центром
музейних та архівних пам’яток, пов’язаних
із українським еміграційним та політичним
рухом XX століття. А сам Д. Антонович створив
і видавав на еміграції універсально-оглядовий
збірник «Українська культура»У Празі
жили і працювали видатні українські поети
–Олександр Олесь, Олег Ольжич, Євген
Маланюк, поетеса Олена Телігаукраїнська
культура в діаспорі – це творче продовження
тих культурних процесів, що розгорнулися
в Україні на початку XX ст., розвиток тих
напрямів, що були заборонені комуністичним
тоталітарним режимом. Діаспора збагатила
вітчизняну культурну спадщину, зберегла
багатьох культурних діячів, відродила
діяльність низки установ та організацій,
підготувала ґрунт для подальшого піднесення
української культури. 75.Літературне оновлення 60-х
ін.. Творчість Л.Костенко, Д.Павличка,
І.Драча, М.Вінграновського, В.Стуса та
ін.. У
1956р. на ХХ з’їзді партії М. Хрущов виголосив
одну з найдраматичніших у радянській
історії промов. Ця промова стала сигналом
до десталінізації. За нею почали відбуватися
помітні позитивні зміни в житті країни.
Так, було ослаблено ідеологічні настанови,
що стали початком “відлиги” в культурному
житті. Особливо визначною подією стала
поява покоління письменників, критиків
і поетів, таких, як Василь Симоненко, Ліна
Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний,
Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський,
Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити
“помилки”, яких у минулому припустився
Сталін, і надати гарантій того, що культурний
розвиток народу далі не душитимуть. Спостерігаючи
за непослідовністю десталінізації, вони
вимагали припинити втручання комуністичної
партії у справи літератури й мистецтва,
визначити право експериментувати з різноманітними
стилями, забезпечити центральну роль
української мови в освітній та культурній
діяльності в республіці. На початку 60-х
років представники цього нового покоління
в літературі, яке стали називати “шістдесятниками”,
не лише відкидало втручання партійних
чиновників, а йвикривало лицемірство,
опортунізм і надмірну обережність своїх
старших колег. Відомий літературний критик
Євген Сверстюк зазначає: “Шістдесятники
– велике явище другої половини ХХ ст.,
дивне своєю появою у велику пору “відлиги”
і стоїчим протистоянням неосталінізмові
та живучою енергією в пору лібералізації”.
Українська література продовжує розвиватись.
У 1968 році було надруковано роман “Собор”
Олеся Гончара, в якому письменник одним
з перших у радянській літературі порушив
питання про гуманістичне розуміння вітчизняної
історії, збереження духовної спадщини
народу. Новим підходом у висвітленні
різних сторін життя сучасного села пройняті
романи Ю. Мушкетика “Позиція” і “Рубіж”.
Ознайомленню нового покоління з справжньою
історією та культурою українського народу
присвятили свої романи і повісті “Диво”,
“Роксолана”, “Я, БогДан” П. Загребельний,
“Манускрипт з вулиці Руської”, “Вода
з каменю” Р. Іваничук, “Гайдамаки і Яса”
Ю. Мушкетик, “Гнів Перуна” Р. Іванченко.
Захисту українських національних надбань
присвятив свою книжку про видатного дослідника
Запорозької Січі Д. Яворницького «В пошуках
скарбів» М. Шаповал. З новими історико-біографічними
творами виступили О. Іваненко, С. Плачинда.
Помітним
явищем у національно-культурному відродженні
стали нові збірки віршів Л. Костенко,
І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка,
молодих поетів П. Осадчука, І. Римарука.
Головний зміст їхніх творів — це палка
любов до України, вболівання за долю її
народу, оспівування людських почуттів,
праці, природи, рідного краю. Для них служити
своєму народу було вже не епізодом, а
фахом, високим покликанням, честю і прямим
моральним обов'язком. Тому не випадково
їх філософська поезія проймає душу, хвилює
своїм ліризмом і щирістю, захоплює багатогранністю
тематики і знаннями історії.
Отже, незважаючи
на те що тоталітарно-бюрократична система
справляла значний негативний вплив на
культурні процеси в Україні, гальмувала
їх демократичні національні тенденції,
український народ жив, працював, творив
і навіть у нелегких умовах утисків та
переслідувань жила й розвивалася вибита
фізично і понівечена духовно українська
культура, яка порівняно з минулими роками
досягла чималих успіхів і зробила певний
внесок у скарбницю світової культури.
76. Становлення та розквіт
українського кінематографу / С.Параджанов,
І. Миколайчук. Ю. Іллєнко/ в 60-ті рр.
та його занепад. Через великі перепони прокладали шлях
нові напрямки в кіномистецтві. Йому відводилось провідне
місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова
увага до нього. У 60—80-ті роки здійснено
низку організаційних заходів, спрямованих
на піднесення рівня роботи всіх кіностудій
республіки — Київської ім. О. Довженка,
Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних
та науково-популярних фільмів.Важливою
подією для українських кіномитців стало
створення Спілки працівників кінематографії
України, установчий з'їзд якої відбувся
в січні 1963р.Збільшилася кількість фільмів,
випущених на екрани українськими кіностудіями.
Якщо на початку 50-х виходило два-три фільми,
то в наступні роки — 18—20. Про велику популярність
кіно свідчить той факт, що щорічно кінотеатри
відвідували в середньому близько 1 млн
глядачів.Визначним явищем українського
кіно стала творчість С. Параджанова, Ю.
Іллєнка, Л. Осики, О. Фіалка, О. Савченка,
Р. Сергієнка, К. Муратової, Л. Бикова. Скарбницю
українського кіно поповнили такі талановиті
стрічки, як "Тіні забутих предків",
"Камінний хрест", "Вечір на Івана
Купала", "Білий птах з чорною ознакою",
"Криниця для спраглих", "Соломія
Крушельницька", "Меланхолійний вальс",
"Розпад", "Поріг", «В бій ідуть
тільки "старики"», "Ати-бати, йшли
солдати" та ін.Про зростання міжнародного
авторитету українського кіно свідчить
той факт, що в 1965 р. фільми "Тіні забутих
предків" та "Білий птах з чорною
ознакою" одержали призи на міжнародних
фестивалях, що утвердило високий професійний
і мистецький рівень українського кінематографу. 77.
Соціалістичний реалізм в українському
мистецтві 30-70 рр. Образотворче мистецтво
андеґраунду. Київський художній інститут нині Національна
академія образотворчого мистецтва і
архітектури став справжнім центром авангардного
образотворчого мистецтва. Сюди в цей
час повертається всесвітньовідомий Казимір
Малевич — засновник абстрактного супрематизму,
в якому зображення складалося зі сполучень
найпростіших геометричних фігур. Значний
вплив на творчість Малевича, за його власними
словами, справили культура і побут українського
села, але він пішов далі від мистецтва
села.Яскравою сторінкою став український
авангард початку 20 століття, представлений
іменами художників Олександра Богомазова,
Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького
та ін. Михайло Бойчук започаткував новий
напрям монументального мистецтва 20 століття —
неовізантизм, поклавши в його основу
органічне поєднання традицій давньоруського
іконопису з конструктивними особливостями
візантійського живопису. На жаль, багато
видатних художників Михайло Бойчук, Василь
Седляр, Іван Падалка та ін. були знищені
комуністичним режимом в часи репресій.Український
живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався
негативними тенденціями партійного диктату
соціалістичного реалізму, що насаджував
народницький академічний стиль 19 століття,
пропагандизм і догматичність. Крім того,
згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне
бути зрозумілим «широким масам», на творчий
експеримент, пошук нових форм була фактично
накладена заборона. Водночас і далі творили
такі видатні художники як Олексій Шовкуненко,
Тетяна Яблонська, Садовського Віталія,
Михайло Дерегус, Василь Касіян.Сьогодні
твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука,
Феодосія Гуменюка, Садовського Віталія,
Андрія Чебикіна, Олександра Бородая та
інших відомі далеко за межами України. 78.
Розвиток музичного мистецтва у ХХ ст.:
Г.Верьовка, Л.Ревуцький, С.Людкевич, Г.
Майборода, Б.Лятошинський, М. Скорик, Л.Дичко. Починаючи з
другої половини 1930-х років музичне мистецтво
радянської України розвивалося переважно
у руслі соцреалізму, що став єдиним офіційно
дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури
і мистецтва, тоді як митці, що відходили
від цього методу піддавались жорсткій
критиці й переслідуванням. Зокрема нещадній
критиці на пленумах Спілки композиторів
піддавалися твори Б.Лятошинського і Л.
Ревуцького, причому останній після 1934
року практично припинив творчу діяльність,
обмежившись викладацькою та редакторською
роботою.В той же час в Україні виникає
масова радянська пісня, одним із перших
творців якої став К.Є. Богуславський.
У 1930-ті роки з'являються перші опери радянської
тематики, зокрема «Щорс» Б.Лятошинського
(1930), «Перекоп» Ю.Мейтуса (1937). Пісні, присвячені
комуністичній партії та її вождям закріплюються
у репертуарах професійних та аматорських
колективів. Вагомий вклад у розвиток
українського музичного мистецтва зробив
композитор і педагог Микола Вілінський
(учень Вітольда Малишевського), який працював
спочатку в Одеський, а потім у Київський
консерваторії.На Західній України, що
до 1939 року входила до складу Польщі, працювали
композитори В. А. Барвинський, С. Ф. Людкевич,
А.І. Кос-Анатольський, фольклорист Ф. М.
Колесса.У повоєнні часи серед видних
українських композиторів — Григорій
Верьовка, брати Георгія та Платона Майбороди,
Костянтин Данькевич, А. Я. Штогаренко
та інші. Серед визначних виконавців —
український тенор Іван Козловський, широко
відомою завдяки виконанню фронтових
пісень стала уродженка Харківщнини Клавдія
Шульженко.Григо́рій Гу́рійович Верьо́вка
(25 грудня 1895, Березна — †21 жовтня 1964, Київ)
— український композитор і хоровий диригент,
педагог. Верьовка як композитор працював
переважно в царині хорової масової пісні,
займався обробками народних пісень. Твори
Верьовки широко популярні, багато які
з них стали істинно народними. Ним написані
пісні, присвячені своєму народу, рідній
землі, зокрема: «Ой, як стало зелено»,
«Ой чого ти земле, молодіти стала» і інші,
а також жартівливі пісні, з них українська
народна пісня «І шумить, і гуде». Також
віддав належне ідеологічному дискурсу,
створивши пропагандистські пісні, зокрема
«Клятва», пісні, що оспівують каторжну
працю на будівельних об'єктах ГУЛАГ СРСР:
«Дівчата з Донбасу», «Пісня про Волго-Дон»,
«Шахтарочка». Бори́с Ми́колайович Лятоши́нський
(*22 грудня 1894, за новим стилем: 3 січня 1895,
Житомир — †15 квітня 1968, Київ) — український
композитор, диригент і педагог, вважається
одним з основоположників модерного напрямку
в українській музиці. Неодноразовий член
журі міжнародних і всесоюзних конкурсів
та активний працівник у керівних органах
Спілки композиторів України і в Київській
консерваторії, Лятошинський виховав
нову плеяду композиторів таких як І.Шамо,
В.Сильвестров, І.Карабиць, Є.Станкович.Нагороджений
званнями Заслуженого діяча мистецтв
УРСР (1945), народного артиста УРСР (1968),
державними преміями СРСР (1946, 1952) та УРСР
ім. Т. Г. Шевченка (1971)Лев (Левко́) Микола́йович
Реву́цький (20 лютого 1889, Іржавець — 30
березня 1977, Київ) — український композитор,
педагог, музичний і громадський діяч,
брат Дмитра Ревуцького, дядько Валер'яна
Ревуцького, племінник Олекси та Миколи
Стороженків. Доктор мистецтвознавства
(1941). Академік АН УРСР (1957). 3аслужений діяч
мистецтв УРСР (1941), Народний артист СРСР
(1944), Герой Соціалістичної Праці (1969). Лауреат
Державної премії СРСР (1941), Державної
премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1966). 79.
Українська естрада. В.Івасюк. До 50-х років українська естрадна пісня
існувала, здебільшого в Галичині . Писалися
такі пісні і в УРСР, але
організований музичний рух естрадного
типу в УРСР з'явився лише після смерті Сталіна, до
цього народні пісні і пісні українських
композиторів виконувалися в основному оперними співаками.Корифеями
першого покоління української естрадної
пісні були П Майборода, О Білаш та І ШамоПісні
виконувалися в основному під оркестр,
також їх часто виконували хорові колективи.Пісні
створювалися в основному на вірші провідних
поетівУкраїнську пісню поширювали також різноманітні
колективи, серед яких вирізнялися народні
хори — Григорія Верьовки, Черкаський,
Закарпатський; поліський хор «Льонок»;
ансамблі пісні і танцю — Гуцульський,
Буковинський, «Верховина». Також велику
популярність мав жіночий ансамбль С.
Сабадаша «Марічка».Найвідомішими піснями
першого періоду української естради
були: «Пісня про рушник», «Два кольори»,
«Черемшина», «Чорнобривці», «Києве
мій», «Марічка», «Степом, степом». Вже
у 80-ті в цьому ж стилі була написана знаменита
«Мамина вишня». Кожен з композиторів
мав свої, притаманні лише йому особливості.
Яскравою зіркою на українській естраді
спалахнув талант Володимира Івасюка.
За своє недовге життя Івасюк створив
близько сотні пісень, кожна з яких не
схожа на іншу. Краса і популярність його
творів були такими великими, що спричинили
заздрість у патріархів української естради
— Майбороди, Шамо і Білаша, яка часом
переростала у відверту ненависть. Не
склалися у митця і стосунки з режимом,
що й призвело до його трагічної загибелі 80.
Молодіжна музична культура 70-80-х рр. Плідною була
творчість композиторів старшого покоління,
її збагачувала авангардна музика композиторів-шістдесятників
Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова,
В. Загоруєва. Розвиток української музики
характеризувався збагаченням усіх її
жанрів, зокрема великої музичної форми.
Увагу глядачів привернули опери "Арсенал",
"Тарас Шевченко" Г. Майбороди, "Назар
Стодоля" К. Домінчина, "Украдене
щастя" Ю. Мейтуса, балети "Чорне золото"
В. Гомоляки, "Тіні забутих предків"
В. Кирейка Свідченням успішного розвитку
української музики стали симфонічні
твори. Композитори відображали в них
актуальні проблеми сучасності, демократизували
музичну мову творів. Громадськість зустріла
їх схвально. Це Друга симфонія Б. Яровинського,
цикл "Батьківщина" М. Дремлюги, сюїта
"Король Лір" Г. Майбороди, симфонічні
композиції Л. Колодуба, В. Губаренка, Я.
Лапинського.Людиною великого таланту
і музичного чуття був В. Івасюк — молодий
композитор, уродженець Буковини. Він
мав хист і до музики, і до поезії, складав
віршовані тексти для своїх музичних творів.
Його пісні "Я піду в далекі гори",
"Червона рута", "Водограй" були
популярні в Україні та за її межами. Пісня
"Червона рута" дала назву фестивалю
української пісні та музики, який регулярно
проводиться в різних містах України.Нових
барв набула музика Л. Дичко, І. Шамо,
М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю
користувалися виконавці масової естрадної
пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.Пропаганді
музичної творчості українського народу
сприяла діяльність таких художніх колективів,
як Державний симфонічний оркестр України,
капели "Думка", "Трембіта", Український
народний хор, Закарпатський народний
хор, вокальне тріо сестер Байко, квартет
ім. М. Лисенка та багато інших. 81. Образотворче мистецтво
в Україні в ХХ ст. Основні напрямки розвитку. Джерелом багатьох
течій першої половини XX cm. — експресіонізму,
кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму
— було заглиблення в спокусливі, але
й небезпечні глибини внутрішньої сутності
буття, його суперечливого характеру.
Здебільшого це досягається за рахунок
ускладнення образотворчих метафор. Проте
нові течії в мистецтві першої половини
XX ст. ніколи не поривали з художніми традиціями
минулого, виробленими багатовіковим
досвідом.У ХХ ст. виразно виявилися дві
тенденції. З одного боку, помітною є криза
духовності, яка характеризується передусім
відчуженням мас від культурних надбань
нації та людства, витісненням духовних
цінностей на периферію людської свідомості,
пануванням стереотипів масової псевдокультури.
З іншого боку, посилюється протилежний
процес, пов’язаний із прагненням частини
суспільства повернутися до лона культури,
зробити своє буття дійсно духовним.В
образотворчому мистецтві на початку
20 ст. співіснували два провідні стилі
епохи - реалізм і модерн. Типовими темами
для художників-реалістів було зображення
буденного життя, побуту народу; з-поміж
жанрів переважали пейзаж та портрет.
Так, сільський побут, природа та звичаї
української провінції - теми картин художника-реаліста
Миколи Пимоненка «Святочне ворожіння»,
«Весілля в Київській губернії», «Жнива»,
«Проводи рекрута». Накладання естетики
модерну на національні живописні традиції
дало початок національному художньому
напряму. Український стиль у живописі
сформувався під впливом національних
культурних традицій, народної творчості,
зразків народною декоративно-ужиткового
мистецтва, архітектури, а також новітніх
тенденцій модернізму - імпресіонізму,
абстракціонізму, традицій класичного
мистецтва, зокрема реалістичного напряму
в живописі. Видатними живописцями жанру
побуту був М. Пимоненко, пейзажисти С.
Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко,
І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного
живопису були Іван Труш, брати Федір та
Василь Кричевські, Олекса Новаківський.
До історичної тематики звертались Ф.
Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період
особливого сплеску авангардного мистецтва.
Український авангард запропонував свій
погляд на мистецтво, своє світорозуміння.
Особливий внесок зробили О. Богомазов,
М. Бойчук, К. Малевич. У повоєнний відбудовний
період зберігається принцип регулярного
планування міст. За таким принципом створено
новий архітектурний ансамбль рещатика
у Києві, збудований у стилі українського
модерну з активним икористанням
декору та національних мотивів. 82.
Культурне життя в Україні в 30-х рр. «Розстріляне
відродження». Культурне життя в радянській Україні
в 20-30-х роках було цілком обумовлене жорсткою
системою і режимом політичної влади,
що склалася в СРСР унаслідок "великого
перелому". Воно мало суперечливий характер,
соціалістичні досягнення історичного
значення захлиналися в хвилях політичного
терору проти культури та її творців. Розстрі́ляне
відро́дження — духовно-культурне та
літературно-мистецьке покоління 30-х рр.
XX ст. в Україні, яке дало високохудожні
твори у галузі літератури, філософії,
живопису, музики, театру і яке знищив
тоталітарний сталінський режим. Відкриті
курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому,
що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого
населення були неписьменними. У 1930 р.
було започатковане загальне обов'язкове
чотирикласне навчання. У містах здійснювався
перехід до загального семирічного навчання.
Однак не вистачало шкільних приміщень,
вчителів, підручників. Кількість шкіл
з українською мовою навчання скорочувалась.
Ідеологічний контроль над школярами
був відведений комсомольським та піонерським
організаціям. Під жорстким пресом терору
опинилися науковці в Україні. Причому
утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці,
яких карали за найменший відступ від
марксизму, а й працівники технічних галузей.
Незважаючи на це, окремі вчені й колективи
досягли вагомих успіхів в галузі фізики,
математики, електрозварювання, біохімії
і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних
установах України працювали відомі вчені:
О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О.
Палладій, М. Стражеско, М. Холодний. Репресії
30-х років торкнулися близько 500 письменників
і поетів. Не витримав переслідувань М.
Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров,
був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої
порослі представників української культури,
літераторів і митців назвали "розстріляним
відродженням".
83. Українська культура
в період політичної відлиги (1956
–1961рр.). Під впливом громадської думки, яка, зокрема,
створювалась зусиллями таких провідних
діячів української культури, як М. Рильський,
А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко,
трохи поліпшилася мовна ситуація, зокрема,
було перевидано "Словник української
мови" Б. Грінченка, зроблено деякі кроки
в напрямі українізації системи вищої
та середньої спеціальної освіти, передусім
у західних областях України. Проте головним
наслідком "відлиги" було формування
генерації молодих українських письменників,
поетів, публіцистів, митців, так званих
шістдесятників, які прагнули відновити
втрачену національну традицію, боролися
усіма доступними засобами проти тоталітарної
системи. Творча та громадська діяльність
І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса,
В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка,
І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка,
Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого,
П. Заливахи та багатьох інших, яка була
спрямована на відродження національної
самосвідомості та гідності, становить
одну з героїчних сторінок в історії української
культури. "Відлига" скінчилась трагічно
для покоління "шістдесятників".
Більшість із них репресували, а В. Стус,
В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули
в ув'язненні. 84. Соціокультурна ситуація
70-80-х років в Україні. У другій половині 80-х рр. відбувається
значне оновлення національної культури,
зорієнтоване на загальнолюдські вартості
світової культури. Розпочинається IV етап
відродження як заперечення штучних догм
Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання
імені Є. Б. Патона, який перетворився на
науково-виробниче об’єднання, куди входили
науково-дослідний інститут, конструкторське
бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано
понад 400 винаходів, розроблені методи
зварювання і різання електронним променем,
лазерної обробки. При створенні англо-французького
літака «Конкорд» була використана патонівська
технологія виплавки сталі особливо високої
якості. Київським Інститутом надтвердих
матеріалів були розроблені карбоніт,
кіборит. Їх промислове виготовлення було
налагоджене на Львівському заводі штучних
алмазів. Крім того, в Києві створена перша
в історії людства «Енциклопедія кібернетики»
(видана 1973 р. українською мовою), в Харківському
відділенні АН України зразу ж за американськими
вченими Чиказького центру (піонерами
в цій галузі) розщеплено атом. З початком
космічної ери кращі машинобудівні підприємства
України стають частиною ракетно-космічного
комплексу. Величезний внесок у розвиток
фундаментальних і прикладних наук внесли
математик М. Боголюбов, математик і кібернетик
В. Глушков, конструктори космічних апаратів
С. Корольов (генеральний конструктор),
М. Янгель та В. Глушко, генетик І. Шмальгаузен,
офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов,
нейрохірург М. Бурденко та інші.Однак
збереження чисто адміністративного централізованого
управління, системи оцінки тільки по
кількості виробленої продукції — так
званому «валу» приводили до повної економічної
незацікавленості підприємств у технічних
новинках. Тому дуже часто виходило, що
винаходи, зроблені в нашій країні, за
кордоном знаходили більш широке застосування.
Один з характерних прикладів — технологія
безперервної розливки сталі у металургії.
Перша така установка була запущена на
Донецькому металургійному заводі. До
середини 80-х років частка такої технології
в Україні складала близько 10%, в той час
як Японія, Франція, Німеччина перейшли
на неї майже повністю. В освіті кількісний
ріст не супроводжувався такою ж якістю.
Скорочувалася сфера застосування української
мови. Кращі наукові сили, величезні кошти,
передові технології концентрувалися
у військово-промисловому комплексі. Обмеженим
був доступ до зарубіжної інформації.
Науково-технічне відставання України,
як і в цілому СРСР, з середини 70-х років
перетворилося на стадіальне, оскільки
у розвиткові найбільших капіталістичних
країн, передусім США, почалася нова ера,
для визначення якої використовують різні
терміни — постіндустріальна, інформаційна,
комп'ютерна. Поступально, але суперечливо
розвивалися всі сфери художньої творчості.
Найбільш повно характерні риси епохи
відобразила література. З одного боку,
в художній прозі стали утверджуватися
аналітичність, проблемність, відхід від
описовості, звернення до сфери тонких
почуттів, співвідношення морального
і духовного. Насамперед це стосується
творчості О. Гончара, П. Загребельного,
Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60–70-і роки,
за оцінкою авторів «Історії української
літератури ХХ століття», були періодом
«плідним, хоч і суперечливим, періодом
поглиблення її гуманістичних основ, посилення
аналітичного й синтезуючого начал, утвердження
нових форм, стилів, засобів». На повний
голос заявили про себе Іван Драч, Ліна
Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський.
Склалася школа українського літературного
перекладу, яка має високий міжнародний
авторитет.У той же час творчість продовжувала
жорстко регламентуватися, зазнавати
цензури, новаторство часто діставало
негативну оцінку у офіційній критиці.
Українські читачі, як і раніше, були відлучені
від творчості письменників, які емігрували
з України і продовжували писати за кордоном.
Особливе місце серед письменників-емігрантів
займає Іван Багряний. До війни він зазнавав
репресій, у Німеччині в 1948 р. організував
Українську революційно-демократичну
партію, яка боролася за національне звільнення
України. Романи І. Багряного «Тигролови»,
«Сад Гетсиманський», «Людина біжить над
проваллям», його повісті, поеми, публіцистика
тільки в наші дні стали надбанням читача,
були оцінені критиками як серйозний внесок
в українську культуру.Саме в колах інтелігенції
виникає опозиційний рух, названий дисидентським,
члени якого головним своїм завданням
вважали відстоювання прав людини: свободу
слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена
Українська Гельсінська спілка. На Донбасі
пройшла молодість поета В. Стуса, чия
доля набула символічного значення. Він
закінчив Сталінський педінститут, працював
учителем у Горлівці, перекладачем у газеті
«Соціалістичний Донбас». Вже перші проби
пера показали, що з’явився неабиякий
поет з загостреним сприйняттям дійсності,
з прекрасним знанням української мови.
Активна громадянська позиція привела
В. Стуса у ряди «дисидентської» інтелігенції
Києва. У 1972 році він був арештований «за
антирадянську агітацію» і «наклепницькі
мотиви в творчості», відсидів 5 років
і в 1980 році отримав другий строк — 15 років.
Правдиве відображення життя колгоспників,
протест проти політичних репресій —
цього вистачило, щоб знищити поета. Він
трагічно загинув у таборі для політв'язнів
на Уралі в 1985 р., не доживши до радикальних
змін. 85. Національне відродження в 90-х роках
ХХ ст.
В Україні, як і в інших республіках Радянського
Союзу, процес національного відродження
розпочався з кінця 80-х-початку 90-х. Наслідком
політичних та соціально-економічних
змін даного періоду стало здобуття Україною
незалежності, що логічно оформило прагнення
українського етносу мати свою незалежну
державу. Тому постала нагальна потреба
проводити державну політику, спрямовану
на відродження культури титульного етносу.
розбудова національної держави, гласність
сприяли активному становленню громадянських
організацій, спрямованих на вирішення
національних проблем. Завдяки прийняттю
1989 року Закону «Про мови», проголошенню
незалежності України постала нагальна
потреба реформування освіти, одним з
найважливіших напрямків якого є заснування
національних україномовних шкіл у регіонах,
які є доволі зросійщеними. протягом багатьох
десятилiть Україна була позбавлена можливостi
здiйснювати власну полiтику щодо релiгiї
та церкви. З початком демократичних процесiв
на Українi простежується динамiка росту
релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiсть
релiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено,
з одного боку, змiною у ставленнi до релiгiї
держави, яка через законодавчi акти стала
на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою.
З iншого боку, посилюється роль релiгiї
та церкви в усiх сферах громадського життя,
що зумовлене змiною ставлення людей до
релiгiї.Створення національних держав
супроводжувалося процесом національної
самоідентифікації, етнічним ренесансом,
підвищенням інтересу до етнічної історії
та культури. Як відомо, розбудова цивілізованої
держави можлива лише у суспільстві, що
має високу культуру. А високий рівень
культури досягається у тому числі і за
рахунок збереження системи національних
традицій. Під національними ми розуміємо
традиції українців як титульного етносу.
86. Розвиток освіти в
УРСР: система середньої, середньої
спеціальної, вищої освіти. Шкільництво в підросійській Україні
у другій пол. XIX – поч. XX ст. розвивалося
під впливом ряду російських освітніх
реформ. Зміни відбулися у початковій,
середній, вищій освіті.На кінець XIX ст.
у порівнянні з його серединою початкових
шкіл на Україні стало в 12 разів більше.
Але потреби народу в початковій освіті
вони не задовольняли. Рівень елементарної
грамотності в кінці XIX ст. у різних губерніях
України коливався 15-20%. У другій половині XIX виникає багато нових
типів навчальних закладів, як державних,
так і приватних. Досить поширеними в кін.
ХIХ- поч. ХХ ст. були приватні освітні заклади.
Серед них найбільш відома колегія Павла
Галагана, відкрита у Києві в 1871 р. Вона
проіснувала до 1920 р.
На початку XX ст. в Росії і на територіях
підросійської України склалася досить
строката і заплутана система народної
освіти: існувало понад 20 типів різних
шкіл (державні і приватні, платні і безплатні,
конфесійні і світські, чоловічі і жіночі).
Ця система характеризувалася неузгодженістю
навчальних планів початкових і середніх
шкіл, наявністю шкіл-тупиків. Вихід в університет
давали лише чоловічі класичні гімназії,
а всі інші середні школи (реальні, комерційні
училища, кадетські корпуси) дозволяли
випускникам поступати до вищих технічних,
сільськогосподарських, економічних і
ін. учбових закладів. Обмеженою була середня
і вища освіта для жінок. Рівень освіти
у всіх середніх жіночих закладах (жіночі
гімназії, єпархіальні училища, інститути
шляхетних дівчат) був набагато нижчим,
ніж у чоловічих. Жінки практично не мали
доступу в університети і вищі технічні
школи, для них організовувалися лише
Вищі жіночі курси. Початкова освіта для
народних мас була відсталою, у той час,
коли діти панівних станів отримували
покращену початкову освіту в спеціальних
підготовчих класах гімназій або в домашніх
умовах. 87. Розвиток науки в Україні
радянського періоду. 1920-ті роки стали
періодом відродження науки і особливо
українознавства, який за масштабами можна
порівняти з літературним Ренесансом.
Прагнучи продемонструвати свою прогресивність,
більшовики сприяли розвитку науки. У
1919 р. вони не тільки кооптували створену
в Києві урядом Скоропадського Академію
наук, а й навіть оголосили її своїм дітищем.
Протягом наступних років Академія з її
філіями збагатилася новими дослідницькими
осередками. Вчені дістали відносну свободу
для проведення досліджень, публікації
своїх поглядів і підтримання контактів
із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї
не являли відкритої загрози радянському
ладові.Незважаючи на те, що більшість
видатних вчених України не належали до
більшовиків, а деякі навіть відкрито
підтримували український націоналізм,
радянський уряд не мав іншого вибору,
як сформувати з них серцевину Академії.Першим
президентом Академії став славетний
вчений Володимир Вернадський. У суспільно-економічній
секції цінну працю з історії українського
права написав Микола Василенко і першим
дослідником економічної географії України
став Костянтин Воблий.Найбільш продуктивно
у 1919—1920 pp. працював перший відділ УАН,
на чолі якого стояли Д. Багалій, С.Єфремов,
А. Кримський. Об'єктом досліджень його
кафедр було духовне життя і культура
українського народу. На історичному підвідділі
вивчалися проблеми всесвітньої та вітчизняної
історії, географії, етнографії і філософії,
на філологічному — всесвітнє та українське
письменство, арабо-іранська філологія,
тюркологія і загальне мовознавство. Плідно
працювали комісії для складання словника
живої української мови, для видання пам'яток
новітнього письменства, археографічна. 88. Театральне та музичне мистецтво
в Україні у другій пол.. ХХ ст. В 60-90-х роках XX ст..з’являютьсякамерні
та синтетичні жанри – опера-балет, балет-симфонія,
хор-опера. Численні опери та балети створив
Віталій Губаренко – лірична моно-опера
«Листи кохання». За новелою французького
письменника, опера-балет «Вій» за гоголівським
сюжетом.У другій половині XX ст..значних
змін зазнала організація муз.життя і
концертної діяльності: у багатьох регіонах
України було створено мережу обласних
філармоній, концертних залів, будинків
культури, муз.театрів. Високого рівня
сягає укр..вокальне мистецтво. Відомі
співаки – Анатолій Солов’яненко, Дмитро
Гнатюк, Володимир Гришко, Євгенія Мірошниченко.
Значний доробок у розвитку пісенного
жанру належить композиторові Анатолію
Кос-Анатольському. Усвоїй творчості він
спирався на традиції старогалицької
побутової культури.Останні десятиліття
позначені виходом укр..музики на міжнародну
арену. Набув визнання Міжнародний фестиваль
«Київ-Музик-Фест», в рамках якого виконуються
твори сучасних композиторів України
та укр..діаспори. Сформувалися різні напрями
вітчизняної муз.естради: поп-музики, рок-музика,
джаз, авторська пісня. Укр.естрадна пісня
набула популярності у 60-70-х роках. Уцей
час виникають численні вокально-інструментальні
ансамблі: «Мрія», «Смерічка», «Червона
рута», «Краяни», «Соколи» та ін. Лідером
цього напряму був талановитий композитор-пісняр
Володимир Івасюк, автор «Червоної рути».
Рок-музика – цей напрям укр..популярної
музики виник у другій половині XX ст.. 89. Розвиток образотворчого
мистецтва й архітектури другій пол. ХХ
ст. У повоєнний відбудовний період
зберігається принцип регулярного планування
міст. За таким принципом створено новий
архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві,
збудований у стилі українського модерну
з активним використанням декору та національних
мотивів. Особливо виразні в ансамблі
Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Красний),
Головний поштамт (архіт. В. Приймак, В.
Ладний). Адміністративні споруди мали
пишний декор. Архітектура інколи нагадувала
велику театральну декорацію. Боротьба
проти надмірностей в оздобленні фасадів
та інтер'єрів будівель, на жаль, призвела
до відмови від класичної спадщини й національних
традицій в архітектурі. В Україні у радянський
час забудова та реконструкція міст і
селищ здійснювалася переважно за типовими
проектами, що негативно позначилося на
художній виразності архітектурних споруд.
Масова житлова забудова 60 - 70-х років задовольняла
нагальну потребу в житлі. Однак унаслідок
ігнорування принципу неповторюваності
була втрачена національна самобутність
архітектури. За даними дослідників, 90
% житлових і 80 % культурно-побутових споруд
у містах і селищах зводилося саме за типовими
проектами. Серед громадських споруд 70-х
років художньо вирізняються Палац культури
"Україна" (архіт. Є. Маринченко та
ін.), Будинок інституту технічної інформації
(архіт. Л. Новіков, Ю. Юр'єв), обидва — у
Києві.
У 70-х роках було надано статус міста-заповідника:
Львову, Луцьку, Кам'янцю-Подільському,
Новгороду-Сіверському, Переяславу-Хмельницькому.
Розбудовуються музеї народної архітектури
і побуту (у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому,
Чернівцях).
В образотворчому мистецтві післявоєнного
періоду виділяється творчість Тетяни
Яблонської. Визнання художниці принесли
картини "Хліб", "Весна" з яскраво
відтвореним сонячним ефектом, реалістично
виписаними фігурами людей. Проте диктат
"соціалістичного реалізму" загрожував
обернутися натуралізмом. У 1965р. на виставці
етюдів художників Києва Т. Яблонська
експонує картину "Травень" як приклад
пошуку нових рішень синтетичних образів,
за допомогою яких давня традиція українського
народного живопису набувала своєрідної
трансформації пластичними засобами професійного
мистецтва.
90. Тенденції розвитку
сучасної української культури. Велику увагу держава приділяє
розвиткові освіти. Ухвалено національну
програму "Освіта України в XXI ст.",
Закон України "Про освіту", що передбачають
гуманітаризацію освіти, індивідуалізацію
навчально-виховного процесу, безперервність
освіти. Крім традиційних шкіл з'явилися
альтернативні навчальні заклади (гімназії,
ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи)
різних форм власності.У нормативно-правових
документах щодо вищої освіти вказується
на актуальність постійного оновлення
змісту освіти та організації навчально-виховного
процесу відповідно до демократичних
цінностей, ринкових засад економіки,
сучасних науково-технічних досягнень.
Сьогодні читач може познайомитися з творчістю
П.Куліша, М.Костомарова, М. Драгоманова,
М.Грушевського, В.Антоновича, І.Огієнка,
Д.Чижевського, В.Винниченка.Активно розвивається
літературний процес, у якому беруть участь
письменники старшого покоління і молода
генерація.В останні десятиліття в українську
культуру проникає постмодернізм. У доробку
сучасних українських митців представлені
такі види мистецтва, як інсталяція, об'єкт,
художня акція; значного розвитку набуває
фотомистецтво.Сучасна українська популярна
музика продовжує розвивати традиції
народного мелосу та зарубіжної естради.
Далеко за межами України відомі популярні
виконавці С.Ротару, В.Зінкевич, І.Попович,
О.Білозір, А.Кудлай, Т.Повалій, О.Скрипка,
С.Вакарчук, О.Пономарьов, І.Білик, А.Лорак,
групи "ВВ", "Океан Ельзи" та
ін. Останнім часом зростає роль культури
в суспільному житті. Про це засвідчує
поява імен митців у списку "Топ-100 найвпливовіших
людей України ". У цьому списку зустрічаємо
ім'я співака Олега Скрипки, актора Богдана
Ступки, кінорежисера Кіри Муратової,
співака Святослава Вакарчука, художника
Іллі Чичкана, діяча індустрії моди Ірини
Данилевської , гурт "Бумбокс".