Історія української культури

Перша серед жінок Росії почесний доктор історії О. Єфименко опублікувала два томи збірника "Південна Русь" і двотомну "Історію українського народу". Історії Запорозької Січі, українського козацтва, Слобожанщини присвятили свої праці Д, Багалій, В. Барвінський, І. Лучицький, Д. Яворницький.

Український археолог В. Хвойка відкрив перші пам'ятки трипільської культури, що існувала в Придніпров'ї з незапам'ятних часів, ще до месопотамського Шумеру - колиски людської цивілізації. Його наукові висновки про те, що трипільці - корінне самобутнє населення України, історія якого сягає кам'яної доби, згодом підтвердили англійський археолог Л. Вуллі в праці "Початки цивілізації людства" й французький вчений М. Буль.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного мовознавства зробив український вчений, сходознавець, славіст і письменник А. Кримський. Йому належать дослідження з граматики, лексикології й лексикографії, діалектології, правопису, літературознавства, фольклористики й етнографії.      67.Національно-культурне піднесення 20-х років в Україні: українізація освіти, науки, розвиток мистецтва.         У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. З цього приводу було ухвалено ряд партійних та урядових постанов: "Про обов´язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України" від 09.03.1919 р., ухвалено Тимчасовим робітничо-селянським урядом України; "Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською" (21.02.1920, ВУЦВК); "Про запровадження української мови у школах та радянських установах" (серпень 1921 р., декрет РНК УСРР).

XII з´їзд РКП(б) у 1923 р. офіційно проголосив  курс на українізацію. Матеріалізуючи  рішення партійного форуму, згодом  було видано декрет ВУЦВК та  РНК УСРР "Про заходи забезпечення  рівноправності мов і про допомогу  розвиткові української мови". Згідно з цією постановою передбачалося переведення на українську мову викладання закладів освіти, а в неукраїнських школах українська мова ставала обов´язковим предметом. Постанова була схвально зустрінута українською інтелігенцією, прагнення якої на культурній ниві відтепер збігалися з офіційною політикою.

У 20-х р. активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), заснована у 1918 р. Академія об´єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 членів ВУАН. Академія працювала не в Харкові, тодішній столиці, а у Києві, що давало можливість певний час уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922-1928 рр. - видатний природознавець В. Липський, а в 1928-1930 рр. - академік Д. Заболотний. Новий вид мистецтва - кіно - швидко поширилося і набуло популярності в Україні. Перші кроки кінематографа в Україні пов´язані з іменами механіка І. А. Тимченка та фізика М. А. Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів.     68.Література на тлі нових національних і соціальних реалій: літературні течії та гуртки 20-х рр.           На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців "Молодої України" та художніх шукань "молодомузівців" і "хатян" в Україні після 1917 року з'явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов'язане і з проблемою "вростання" інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок — своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" — спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Вона, звичайно, допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.           Активними членами "Плугу" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі "Плуг" (у 1925—1927 pp. виходив під назвою "Плужан"), альманахах "Плуг" і "Гарт" тощо. І плужани, й гартівці докладали багато зусиль до утворення своїх філій у різних містах республіки — в Одесі, Дніпропетровську, Харкові — і навіть за її межами. У Донбасі об'єднання пролетарських письменників називалося "Забой".

Письменники-конструктивісти створюють групу "Авангард". На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Молоді письменники-комсомольці об'єднуються в організацію "Молодняк" (1927) з однойменним журналом. 
69.Ідейно-політична боротьба за оновлення української літератури. Творчість М.Хвильового.             У 20-х — на початку 30-х pp. активно розвивається література.У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань («Плуг», «Гарт», «Ланка», ВАПЛІТЕ, «Молодняк», «Аспанфут», «Нова генерація» тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи.За високу письменницьку майстерність проти «масовізму» виступили члени ВАПЛІТЕ (організація, що виникла в Харкові в кінці 1925 р.) До неї увійшли колишні члени «Гарту», дехто з «Плугу» і «Жовтня». Організацію очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, згодом М. Куліш і Г. Епік.20-ті pp. — це час гострих дискусій про шляхи і принципи побудови соціалістичної України та її культури, час, коли, здавалося, реалізуються найпрекрасніші сподівання народу, і час особистих трагедій найбільш талановитих представників творчої інтелігенції, яка під тиском сталінського диктату розчарувалася в ідеалах соціалізму і шукала можливості виходу України на шляхи демократичного розвитку.          Уконтексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, найбільший інтерес становив творчий доробок М. Хвильового (1893—1933). У циклах памфлетів «Камо грядеши» та «Думки проти течії», статті «Україна чи Малоросія» він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що наша культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську, а не на російські традиції з їх новими соціальними і духовними віяннями, новим мистецтвом, новими стилями, творчими методами, різноманітними течіями, угрупованнями.Літературна дискусія в Україні 1925—1928 pp., започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників. Твори та ідеї Хвильового нарекли націоналістичними та злочинними.Полемічні вислови та думки М. Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури отримали назву «ідеології хвильовізму», що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. М. Хвильовий покінчив з собою (1933 p.), а згодом письменники були поставлені під суворий партійний контроль, ВАШІІТЕ — літературна організація, якою керував М. Хвильовий — розпущена.    70.Новаторське сценічне мистецтво в 20-30 роки. Лесь Курбас і його театр. Період українізації позначився дуже помітно на театральному житті України. З існуючих на початках 20-их pp. чолових театрів (театр ім. І. Франка, ім. М. Заньковецької, Молодий Театр),  найяскравіше проявив себе театр «Березіль», під мистецьким керівництвом Леся Курбаса. Усе творче життя Курбаса було спрямоване на повну обнову українського театру, на його повне національне себевиялення, і ім’я Курбаса ввійшло в історію української культури як визначної і заслуженої людини українського відродження 20-их років. найяскравіше проявив себе театр «Березіль», під мистецьким керівництвом Леся Курбаса. У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Бе­резіль", що існував до 1926 р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру.Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модер­ну до класичного західноєвропейського й українського ре­пертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал.Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), пси­хологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпре­сіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у твор­чості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка.У 1926—1933 рр. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модер­нізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст.

У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематогра­фу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля".          71. Розвиток української кінематографії. О. Довженко.    З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія»П.Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання»Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».ВОдесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна«Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси. Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»).Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка«Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».   72.Оновлення українського образотворчого мистецтва, футуристичні та експресіоністичні захоплення й експерименти.        Образотворче мистецтво - це узагальнена назва пластичних видів мистецтва — живопису, скульптури, графіки, які відображають дійсність в наочних, зримо сприйманих образах, в узнаваних формах самого життя. В образотворчому мистецтві художній образ не розвивається в часі так, як це відбувається в літературі, театрі, кіномистецтві, музиці.

У мистецтві, крім О. Архипенка, який від 1906 перебував поза Україною і був ближчий до конструктивізму, ніж до футуризму, до цього останнього належали О. Екстер, О. Богомазов, почасти А. Петрицький, брат М. Семенка Василь, В. Єрмилов, К. Малевич, Є. Прибильська, Євген Сагайдачний, О. Сорохтей, графік П. Ковжун, члени українського футуристичного гуртка в Києві і група митців з кола «Нової Генерації».

Серед образотворчих мистецтв чільне місце займає живопис. У живописі користуються такими образотворчими засобами як лінія, колір, світлотіні, повітряна і лінійна перспектива тощо. Сказано ж бо, що «світлотінімученик художник». Світлові ми завдячуємо появою кольору. Поєднання-кольорів, кольорова гармонія й утворює в живописі колорит. Завдяки колориту живопис викликає у глядачів певні емоції при вигляді сюжетів, зображених на картинах. Тим більше, що в житті ми маємо справу з предметом кольору, його конкретними втіленнями. Перефразувавши Баха, можна сказати, що класти потрібну фарбу необхідно в потрібне місце.

Культурний феномен в образотворчому мистецтві здатний існувати лише в живих взаємодіях, контрастах і чергуваннях яскравого і тьмяного, теплого і холодного, ясного і неясного, графічного і живописного. Справді, тут важливі відтінки

В образотворчому мистецтві пануючим напрямком був модернізм. У Франції це був фовізм. Фовістами («дикими») називали художників, які вважали, що головним засобом конструювання площинного простору картини є несамовитий суб'єктивний колір. В творах фовістів Матісса, Руо, Дюфі відчувається емоційна сила і стихійна динаміка.

 Термін "футуризм" належить  італійському митцеві Філіпо  Томазо Марінетті. Футуризм —  це мистецтво антигуманізму, яке  має відбити настання часу  техніки. Спрямування футуризму  можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки  футуризму: по-перше, нове мистецтво  зовсім не цікавиться людиною. Психологізм оголошується анархізмом. Психологізм — характерна риса  міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа — пізнай  машину. По-друге, для цього мистецтва  характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові  пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже — футуристи  вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього  тексту: тексти записувалися без  розділових знаків, без великих  і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху  роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається  дієслово. Футуризм — це тотальне  заперечення, у тім числі й  естетства. Музикою міста вважався  шум міста. Панувала поетизація  потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори  на шпалерах.

Експресіонізм виник у Німеччині. Основоположники цього напрямку робили ставку на яскраву примітивність геометричної спрощеності, деформацію, грубу силу важкого мазка пензля, створюючи свідомо двохвимірне зображення. Художники-експресіоністи презирливо відносились до натуралістичного копіювання дійсності, утверджували пафос моральних ідей. П.Модерзон-Беккер, Е.-Л.Кірхнер, М.Бекман, К.Шмідт-Ротлюф зображували контрасти великого міста, світ артистичної богеми, мешканців міського дна. В центрі експресіоністської концепції світу стоїть людина. Це «людина взагалі», представник всього людства, цілого покоління чи верстви. Тому експресіоністи так рідко дають імена своїм персонажам. В основному ж це «Крик», «Морок», «Розлука», «Втома» — так називались їх картини.

Для експресіоністів самовираз особистості був прямою метою. На відміну від кубістів експресіоністи і не пробували внести впорядковану формальну систему в спонтанні виливи внутрішнього життя. Навпаки, все віддавалося у владу інтуїції художника. Відкриті почуття повинні безпосередньо йти від душі до душі; картина була лише мостом, по якому вони передаються. До речі, «Мостом» називалось і об'єднання експресіоністів.

73.Утворення Української  академії наук; науково-організаційна  робота В.Вернадського, М.Грушевського, А.Кримського, С.Єфремова, М.Василенка, М.Яворського.

Націона́льна акаде́мія нау́к Украї́ни (НАН України) — вища наукова установа України з самоврядною організацією. НАНУ об'єднує дійсних членів, членів-кореспондентів та іноземних членів, а також всіх наукових працівників, що працюють у її наукових установах, здійснюючи дослідження у галузі природничих, гуманітарних, суспільних та технічних наук.  Ініціатива її заснування вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М.Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, за-тверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний.               Першими академіками були призначені (14 листопада 1918 р.) історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф.Тарановський.         Українська історична наука початку XX ст. збагатилася новими працями М. Грушевського. 1904 р. він видав "Нарис історії українського народу", а 1911-го - "Ілюстровану історію України". У дожовтневий період вийшли кілька томів його фундаментальної праці "Історія України-Руси".Вагомий внесок у розвиток вітчизняного мовознавства зробив український вчений, сходознавець, славіст і письменник А. Кримський. Йому належать дослідження з граматики, лексикології й лексикографії, діалектології, правопису, літературознавства, фольклористики й етнографії. 
74.Культуротворча робота української еміграції в 20-30-х рр.