Насильство над дітьми в сімї

Стаття 20

1. Дитина,  яка тимчасово  або постійно  позбавлена  сімейного  
оточення  або  яка  в  її  власних  якнайкращих  інтересах не може  
залишатися в такому оточенні,  має право  на  особливий  захист  і  
допомогу, що надаються державою.

     2.  Держави-учасниці  відповідно до своїх національних  законів  
забезпечують зміну догляду за дитиною.

     3. Такий догляд  може включати, зокрема, передачу  на виховання  
"кафала",  за ісламським правом, усиновлення або, за необхідності,  
направлення  до  відповідних установ по догляду за дітьми. Під час  
розгляду  варіантів  зміни  необхідно  належним  чином враховувати  
бажаність  наступництва  виховання  дитини, її етнічне походження,  
релігійну і культурну належність і рідну мову.

 

Стаття 34

Держави-учасниці  зобов'язані  захищати  дитину від усіх форм  
сексуальної  експлуатації  та  сексуальних розбещень. 3 цією метою  
Держави-учасниці,     зокрема,    вживають    на    національному,  
двосторонньому та багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів  
щодо запобігання:

     а) схилянню  або примушуванню дитини  до  будь-якої  незаконної  
сексуальної діяльності;

     b) використанню  дітей з метою експлуатації  у проституції або  
в іншій незаконній сексуальній практиці;

     с) використанню  дітей з  метою експлуатації  у порнографії та  
порнографічних матеріалах.

Стаття 39

  Держави-учасниці вживають   всіх   необхідних   заходів   для  
сприяння  фізичному  та психологічному  відновленню  та соціальній  
інтеграції  дитини,  яка  є  жертвою  будь-яких  видів нехтування,  
експлуатації  чи  зловживань,  катувань  чи  будь-яких  жорстоких,  
нелюдських або принижуючих гідність видів поводження, покарання чи  
збройних   конфліктів.   Таке  відновлення  і  реінтеграція  мають  
здійснюватися  в  умовах,  що  забезпечують здоров'я, самоповагу і  
гідність дитини.

 

Конвенція ООН про права дитини зобов’язує держави, які ратифікували цей документ вживати всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів щодо захисту дитини від усіх форм фізичного, психічного насильства, образи чи зловживання, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи

будь-якої іншої особи, яка піклується про дитину [10]. 
 
Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини у 1991 році та внесла відповідні зміни до національного законодавства згідно з тими міжнародними стандартами, які зазначені у цьому документі.

Право дітей в Україні на захист від усіх форм насильства гарантується статтями 28, 52 Конституції України, відповідно до яких ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує

його гідність, поводженню чи покаранню.  
Значним кроком України уперед, який визначив проблему забезпечення прав дітей, відповідних умов та механізмів для їхнього гармонійного розвитку загальнонаціональним пріоритетом, став Закон України «Про охорону дитинства», який узаконив засади державної політики у сфері дитинства.

Статтею 10 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, право назахист від усіх форм насильства .

Кожній дитині   гарантується   право   на  свободу,  особисту  
недоторканність та захист гідності.  Дисципліна і порядок у сім'ї,  
навчальних  та  інших  дитячих  закладах  мають забезпечуватися на  
принципах,  що  грунтуються  на  взаємоповазі,  справедливості   і  
виключають приниження честі та гідності дитини.

Держава здійснює захист дитини від:

усіх форм   фізичного   і   психічного   насильства,  образи,  недбалого і жорстокого поводження з нею,  експлуатації,  включаючи  сексуальні зловживання,  у тому числі з боку батьків або осіб, які  їх замінюють [7].

Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. Зокрема покарання за злочини проти дітей передбачено новим Кримінальним кодексом України: умисне вбивство дітей – статті 115, 116; доведення дітей до самогубства – стаття 120; нанесення тілесних ушкоджень – статті 121-125; побої та мордування – стаття 126; катування – стаття 127; залишення у небезпеці – стаття 135; насильницьке донорство – стаття 144; викрадення дитини – стаття 146; захоплення дітей в заручники – стаття 147; торгівля дітьми та незаконне переміщення за кордон – стаття 149; експлуатація дітей – стаття 150; статеві злочини проти дітей – статті 155, 156; зловживання опікунськими правами – стаття 167 тощо [4]. 
Обов’язок повідомляти органи опіки і піклування про випадки зловживання батьківськими правами, покладено на всі установи і всіх громадян, яким стане відомо про такі випадки (ст.. 134 Кодексу про шлюб та сім’ю України).

 

Правові й організаційні основи попередження насильства в сім’ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження такого явища, визначає Закон України «Про попередження насильства в сім’ї»,

прийнятий у 2001 році:

Таким чином держава законодавче забезпечує захист дітей від: 

• усіх форм фізичного і психічного насильства, образи, недбалого і жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, у тому числі з боку батьків або осіб, які їх замінюють;
• втягнення у злочинну діяльність, залучення до вживання алкоголю, наркотичних засобів і психотропних речовин;
• залучення до екстремістських релігійних психокультових угрупувань та течій, використання її для створення та розповсюдження порнографічних матеріалів, примушування до проституції, жебрацтва, бродяжництва, втягнення до азартних ігор тощо.

Але відсутність чітких підзаконних актів щодо забезпечення права дитини на захист від усіх форм насильства призводить до того, що в Україні жорстоке

поводження з дітьми існує. 

За даними дослідження державного інституту проблем сім’ї та молоді для Державної доповіді про становище сімей в Україні за підсумками 2003 року на сьогодні близько 33% батьків намагаються розвивати демократичні, партнерські стосунки з дитиною, але майже половина з них вказує на недостатність знань і умінь для цього. 47,9% відсотків приймають доцільність таких методів, як бесіда, роз’яснення, переконування, особистий приклад, але одночас не заперечують доцільність використання примусу, наказу, авторитарної вимоги. Майже 2,5% респондентів повністю підтримують фізичні покарання, переважно позитивно до таких методів

ставляться 8,1% [6]. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Форми і методи попередження  насильства над дітьми в сім'ї.

 

Міжнародні експерти визначають наступні форми запобіжних заходів проти

насильства на дітьми: первинні, вторинні та третинні. 
1) Первинні засоби запобігання  
Первинні засоби запобігання насильства над дітьми – дії, спрямовані на інформування громадськості щодо наслідків жорстокого поводження з дітьми та зміну поведінки стосовно виховання дітей. Прикладами таких дій є інформаційні кампанії щодо підвищення громадської свідомості, які проводяться як державними так і недержавними організаціями.  
 
Зазвичай первинні засоби запобігання насильства включають у себе наступну діяльність: 

• відвідування працівниками соціальної служби та служби охорони здоров’я сім’ю;
• проведення навчальних програм з усвідомленого батьківства та розвитку дитини;
• функціонування телефонних ліній допомоги;
• консультування у громадських центрах тощо.

 
Спеціалісти соціальної сфери (соціальні працівники, соціальні педагоги, представники громадських організацій тощо) виконують важливу роль в організації первинних профілактичних заходів щодо жорстокого поводження з дітьми, особливо у проведенні навчання для батьків. Тема усвідомленого батьківства піднімається багатьма громадськими організація, проводяться тренінги/семінари для батьків щодо основ батьківської компетентності, особливості розвитку дитини раннього віку, реалізації прав дитини в сім’ї,

виховання дітей на основі здорового глузду. 

З метою запобігання жорстокого поводженню з дітьми та захисту їх від різних форм насильства на місцевих рівнях створюються та розповсюджуються інформаційні матеріали, що містять список інституцій та організацій, покликаних надавати допомогу дітям, перелік органів внутрішніх справ, куди можна звернутися з приводу насильства. 
 
2) Вторинні засоби запобігання. 

Вторинними засобами запобігання насильству є спеціалізовані послуги сім’ям, які потребують додаткової допомоги, шляхом визначення „факторів

ризику” поганого ставлення до дитини. 

Для соціального працівника у даному випадку необхідно пам’ятати, що не всі сім’ї, які мають „фактори ризику”, матимуть і випадки поганого ставлення. Підхід відбору – це тільки засіб, що дозволяє забезпечити підтримку тим родинам, які мають додаткові потреби. Таким чином, хоч цей підхід може розглядатися як суперечливий, після відбору відбувається позитивне та

корисне втручання.

При проведенні відбору сім’ї для втручання необхідно враховувати наступні фактори: батьківське сприйняття дитини; батьківську позицію дитини; індикатори формування прив’язаності; якість батьківства. 
3) Третинні засоби запобігання/втручання

Третинні засоби запобігання насильства – це надання послуг дітям та сім’ям, з якими вже трапились випадки насильства чи нехтування. Відповідне (реакційне) стеження та виявлення випадків насильства чи нехтування дітьми призводить до втручання у сім’ю з метою припинення поганого ставлення та попередження його в майбутньому. Цей вид діяльності є необхідним навіть за наявністю проактивних первинних та вторинних запобіжних заходів.  
 
В Україні з дітьми, які потерпіли від жорстокого поводження, насильства працюють центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, які створюють притулки для жінок з дітьми, що постраждали насильства спеціалізованих служб. Будь яке залучення працівників соціальної сфери до захисту дитини від жорстокого поводження повинно розглядатися в контексті мультидисциплінарного підходу. Всі запобіжні заходи мають проводитися в рамках Конвенції ООН про права дитини [15].

 

І.М. Мачуська в статті «Форми і методи профілактики  насильства над дітьми в сім'ї» розглядає основні рівні здійснення профілактичної роботи:

● Загальнопрофілактичний рівень (важливим елементом роботи є розробка спеціальних програм освіти для батьків, які сприяли б повноцінному функціонуванню сім'ї і запобіганню проблемам у взаєминах батьків і дітей). Така програма має бути спрямована на такі цілі: творче засвоєння педагогічних знань, з тим, щоб вони стали керівництвом до дії і сприяли підвищенню ефективності виховання дітей; формування здатності осмислити сімейну дійсність. Опитування показують, що практично всі батьки, що застосовують фізичне покарання, зазнають труднощі у вихованні дитини, а до 87 % з них в дитинстві застосовувалися фізичні покарання. 40 % батьків не застосовують фізичне покарання, як засіб виховання, але бажання застосувати його у них має місце. Тому дуже важливо, щоб батьки зрозуміли різницю між допустимою і не допустимою соєю поведінкою. При роботі з батьками необхідно займатися пропагандою ненасильницького виховання роз'яснювати, що існує безліч методів, за допомогою яких можна виховати в дітях слухняність, відповідальність, не прибігаючи до тілесних покарань. При спілкуванні педагога з сім'єю недопустиме недбале, поблажливе або занадто офіційне ставлення при зустрічі, докори,залякування, ультиматуми.

 

● Діагностичний рівень (діагностика – тривалий процес, що вимагає неодноразових зустрічей з сім'єю, а також з іншими причетними до виховання дітей людьми, вона служить відправною точкою подальшої взаємодії з сім'єю). Проведення діагностики передбачає дотримання наступних принципів. Методологічних: об'єктивність у зборі факторів і її інтерпретація; множинність джерел інформації , достовірність інформації. Етнічних: конфіденційність; максимальна міра відкритості; невтручання в приватне життя.

 На цьому етапі використовуються  наступні діагностичні методи: спостереження, бесіда, анкети, тести.

 ● Реабілітаційний рівень, який містить у собі індивідуальний, груповий і громадський рівні здійснення реабілітаційної роботи. На індивідуальному рівні реабілітаційної роботи з батьками або з дитиною використовуються певні технології, а саме: консультування, телефонне консультування, соціальний патронаж. Груповий рівень реабілітаційної роботи полягає в      об'єднанні людей, пов'язаних загальними інтересами, діяльністю, місцем проживання, методами чого є: бесіди, лекції, диспут, дискусія, плановий захід по обговоренню поточних проблем, тренінг. Громадський рівень реабілітаційної роботи і його мета – пожвавлення життєвого простору людей. Громадська робота активізує зусилля людей до рішення своїх спільних проблем, дозволяє поліпшити умови життя. Методи громадської роботи: лекції, дискусії, бесіди, організація масових акцій.

Основний інструмент зв'язку з громадськістю – це засоби масової інформації. Можливе залучання і волонтерського руху до рішення виховних, соціокультурних завдань для допомоги сім'ї.

Багато деформацій психологічного, особистісного плану у дітей є наслідком насильства, якому вони піддавалися в сім'ї або поза нею. Щоб зняти або нівелювати ці деформації, необхідно, передусім, напевно встановити,що такого роду насильство мало місце. Проте діти не завжди схильні повідомляти про це дорослим.

     Тому, щоб виявити  приховані, завуальовані травмуючи  ситуації в житті дитини, зрозуміти  страхи, комплекси, переживання які  ними викликані, необхідно використовувати  спеціальні діагностичні методики.

       З цією  метою використовують різні рисуночні  тести, які мають психотерапевтичне  значення. Це не лише психодіагностика, але й арттерапія. Малюнки допомагають  дитині не лише висловити її  почуття, але й впоратися з  внутрішніми, негативними переживаннями  по відношення до світу, до  батьків, до себе [7].

      Плутанина  в зображенні статі. Для дитини  є проблемою намалювати людину  заданої статі. Він малює людину  протилежної статі. Іноді дитині  важко відповісти на питання, людину якої статі він намалював.