Особистiсть як суб’єкт соцiальних змiн

Національна академія наук України

Інститут соціології

 

 

 

 

 

Злобіна Олена  Геннадіївна

 

 

 

 

УДК 316.37

 

 

 

ОСОБИСТІСТЬ ЯК СУБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН

 

 

 

 

 

 

22.00.03 — соціальні  структури та соціальні відносини

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Автореферат

дисертації  на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних  наук

 

 

 

 

 

 

Київ - 2005

 

Дисертацією є  монографія.

Робота виконана в Інституті соціології НАН України

 

Науковий консультант  — доктор соціологічних наук, професор

Шульга Микола Олександрович,

Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник

 

Офіційні опоненти:      доктор соціологічних наук

Паніна Наталія Вікторівна

Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник

 

доктор соціологічних  наук, професор

Нельга Олександр  В’ячеславович 

Інститут філософії НАН України, провідний науковий співробітник

 

доктор філософських наук, професор, член–кореспондент  НАН України

Михальченко Микола Іванович

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН  України, головний науковий співробітник

 

 

 

Провідна установа  – Київський національний університет імені Тараса Шевченка

 

 

 

Захист відбудеться  “17” червня 2005 року о  10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.229.01 в Інституті соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична, 12, Київ.

 

З дисертацією  можна ознайомитися у бібліотеці Інституту соціології НАН України  за адресою: 01021, вул. Шовковична, 12, Київ.

 

 

Автореферат розісланий “26” квітня 2005 року

 

 

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради      Стукало С.М.

1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

 

 

 Актуальність  теми дослідження визначається як логікою суспільних трансформацій, що їх переживає наразі сучасне українське суспільство, так і закономірностями розвитку самого соціологічного знання. З одного боку, перед соціологами постає практична необхідність осмислення соціальних перетворень, визначення перспектив та орієнтирів соціального процесу, в якому діяльність пересічних акторів відіграє дедалі більшу роль. З іншого, самі зміни в українському суспільстві супроводжуються оновленням соціологічного мислення, насамперед на основі визнання ідеї поліпарадигмальності соціології. Соціальні зміни в суспільстві постають перед дослідниками як поле формування різноманітних поглядів і тлумачень.

Соціологи, що перебувають в центрі соціальних змін, мають унікальну можливість дослідження трансформацій не лише як зіткнення інтересів великих соціальних груп, що їх у соціології традиційно розглядали як головних суб’єктів соціальних перетворень. Легітимності набуває й особистісний зріз проблеми, коли предметом дослідження стає внесок індивідуальних суб’єктів в оновлення соціальної системи. Йдеться не про аналіз суспільства в категоріях конкретних індивідів, а про застосування категорії особистість як теоретичної абстракції, що дозволяє виявити глибинні механізми соціоструктурних і соціокультурних трансформацій. Такий підхід характерний для сучасного теоретичного напряму діалектичного структурного вивчення суспільства, в межах якого дослідники намагаються не лише пояснювати дії через структури, але й структури через дії (П.Штомпка). Відповідно актуальним для соціології стає фокусування уваги на ситуації взаємозалежності особистісних і суспільних змін, яка характеризується, поза іншим, тим, що рух суспільства стає елементом безпосереднього життєвого досвіду індивіда.

Соціологічна  теорія пропонує різноманітні інтерпретації  та пояснення соціальної реальності як у категоріях безсуб’єктних інстанцій  на кшталт соціальних інститутів, так  і у контексті дій різних соціальних суб’єктів (соціальних груп та акторів). Соціальні зміни актуалізують теоретичну увагу до соціальних практик, в яких насамперед утілюються суспільні перетворення. Акцентування перебігу та результатів соціальних практик допомагає соціологу відповісти на запитання про те, “що” відбувається в суспільстві, акцентування суб’єкта дії дає змогу зрозуміти, “як” відбуваються перетворення. У разі застосування першого підходу дослідникові вистачатиме позначення діяча як актора чи агента, тоді як при другому неодмінно доведеться звернутися до

2

особистості.

Сучасна українська соціологія має вагомий теоретичний та емпіричний доробок щодо вивчення і концептуалізації процесів суспільних трансформацій. У цьому контексті передусім слід виділити роботи Л.Ази, В.Бакірова, Є.Головахи, В.Євтуха, С.Макеєва, О.Куценко, Н.Костенко, М.Михальченка, В.Оссовського, Н.Паніної, В.Паніотто, В.Пилипенка, І.Прибиткової, І.Попової, А.Ручки, Ю.Саєнка, Л.Сохань, Є.Суїменка, В.Тарасенка, В.Хмелька, М.Шульги, Ю.Яковенка, О.Якуби, в яких досліджується внесок різних соціальних суб’єктів у процес суспільних перетворень. Разом з тим, ці дослідження концентруються насамперед на груповому суб’єкті, а проблеми індивідуального суб’єкта торкаються переважно в площині психологічних похідних соціальної структури, групової ідентичності тощо. Роль особистості як суб’єкта соціальних змін залишається досі поза широкою науковою увагою. Незважаючи на досягнення в галузі пізнання трансформаційних процесів, досі відсутні теоретичні обґрунтування впливу мікросуб’єктивних та мікрооб’єктивних чинників на суспільні перетворення.

Водночас аналіз дихотомії  особистість–суспільство в історії  соціологічної думки підтверджує: хоч би яких концептуальних засад  дотримувався теоретик, він не може ігнорувати процес участі у творенні соціального світу індивідуального  суб’єкта. Від часів Г.Зіммеля, М.Вебера, Дж.Г.Міда до сучасних теорій Е.Гофмана, П.Бурдьє, П.Бергера та ін. суб’єктивістське бачення соціальної реальності в соціології дедалі більше поглиблюється, продукуючи нові теоретичні концепти. У спробах поєднання мікро- й макро-, структури й агента, суб’єктністної й об’єктністної орієнтацій фігура індивідуального суб’єкта набуває для сучасної соціології самостійного значення. Акцентування ролі індивідуальних суб’єктів у структуруванні суспільства спричиняє появу дослідницьких моделей та проектів антропосоціології та соціології життя (В.Ільїн, Ю.Резнік, Ж.Тощенко), які маніфестують спроби переходу від стандартно-сцієнтистської до суб’єктно-зорієнтованої соціології.

Сучасний стан розвитку соціологічної теорії засвідчує, що концептуалізація соціального потребує концептуалізації суб’єктивного, зокрема, й відповідного теоретичного обґрунтування ідеї особистості як суб’єкта соціальних змін. Поєднання у постановці проблеми особистості як суб’єкта і суспільства як арени дій цього суб’єкта й результату цих перетворювальних дій потребує розгляду двох складних систем, що, як зазначав Т.Парсонс, водночас є взаємопроникними і взаємозалежними одна від одної. Отже, йдеться про поліконтекстний феномен, різнопланово висвітлюваний відмінними теоретичними парадигмами. Класична

3

дилема — розуміння  чи пояснення — набуває у цьому  контексті нового звучання, адже щоб  пояснити те, що відбувається на рівні  суспільства, важливо зрозуміти й те, що відбувається на рівні особистості.

Відсутність дотепер  у соціологічній теорії розгорнутих спроб аналізу проблеми особистісної суб’єктності пов’язана не в останню чергу з тим, що співучасть особистості в процесі соціальних змін доволі складно відрефлексувати як окремий чинник суспільного розвитку в моменти стабільного стану соціальної системи. Вирішення такого дослідницького завдання стає дійсно можливим лише за часів історичних перетворень, коли в поле зору соціолога водночас потрапляють і соціальні структури, й індивіди, а зв’язок між суспільством і особистістю набуває відчутних ознак взаємної детермінації. Саме в такі моменти соціологічні дослідження дають змогу всебічно зафіксувати дію особистісного чинника.

Досі світова соціологія практично не мала соціологічних  проектів такого типу. Можна згадати  хіба що праці представників Франкфуртської школи, зокрема вивчення авторитарної особистості. Нині соціологи чи не вперше від моменту виникнення емпіричної соціології дістали унікальну можливість не лише спостерігати, а й вивчати під час польових досліджень реальні соціальні зміни трансформаційної доби та внесок у цей процес різних соціальних суб’єктів, зокрема і роль особистості як суб’єкта соціальних змін.

Актуальність дослідження  обумовлена також практичною потребою врахування внеску особистісного чинника  в процес соціальних трансформацій. Без вивчення цих процесів неможливо скласти адекватне уявлення про перспективу подальших перетворень суспільства, бо вони значною мірою зумовлені впливом не лише соціальних інституцій чи діями елітарних груп, а й життєвими практиками пересічних людей, які перебувають у ситуації адаптації до змін. Суспільні перетворення актуалізують потребу долання перешкод, пов’язаних із руйнуванням звичних інституціональних засобів забезпечення нормального життя. Поява у соціальному просторі нових життєвих можливостей ставить особистість перед вибором між новим і ризикованим та усталеним і перевіреним. Тобто сам процес перетворень “вмикає” механізм самостійного прийняття рішень і пошуку засобів життєздійснення. Завдяки такій активації індивідуальних суб’єктів вони стають важливим чинником оновлення соціальної структури, створення нових економічних та політичних реалій, зміни характеру взаємодії громадян і держави тощо.

Отже, поєднання запиту на теоретичне осмислення феномена особистісної суб’єктності, можливостей його безпосереднього емпіричного дослідження в

4

динаміці соціальних змін та практичної потреби врахування впливу особистісного чинника на хід суспільних трансформацій зумовило визначення головного напряму авторського  наукового пошуку, спрямованого на переосмислення традиційного соціологічного бачення особистісного суб’єкта з огляду на його внесок у розвиток соціальних відносин і соціальної структури.

 Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з темами науково–дослідних робіт Інституту соціології НАНУ “Психологічні і соціально–психологічні фактори ідентифікації і адаптації особистості в умовах суспільної кризи” (UA01003052P), “Соціально–психологічні чинники стабілізації українського суспільства (особистісний аспект)” (0195U004315), “Рубіж тисячоліть як соціально–психологічний феномен (образ нових можливостей життя у масовій свідомості)” (0198U001449), “Суспільні трансформації: формування нового образно–символічного простору в індивідуальній і масовій свідомості населення України” (0101U003607), в яких автор брав участь як співвиконавець.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає в розробці концепції особистісної суб’єктності як системотвірного чинника соціальних змін, здійсненні емпіричної апробації її елементів та інтерпретації на цій основі способів життєдіяльності особистості в процесі творення нової соціальної реальності.

Реалізація мети спричинила розв’язання наступних завдань:

– визначити головні  теоретичні координати аналізу системи  особистість–суспільство у соціології;

– переосмислити  процес соціальних змін з точки зору їх суб’єктивістської складової, визначити  специфіку впливу індивідуальної активності на формування векторів соціальних трансформацій;

– здійснити  інтегральний аналіз поєднання соціального і особистісного контекстів життєвого світу у процесі розгортання життєвого шляху людини;

– довести, що життєдіяльність  особистості є атрибутивною властивістю  соціальних трансформацій, яка забезпечує творення інноваційного соціального  простору;

– визначити  типові поведінкові стратегії, які  формуються у практиках індивідуальних суб’єктів, з’ясувати напрями їхнього  впливу на перебіг суспільних перетворень;

– з’ясувати  особливості образно-символічних  уявлень населення стосовно суспільства, що трансформується, і визначити спосіб, у який уявлення зумовлюють відповідні поведінкові стратегії особистості;

5

– окреслити  характерні риси типових фігурантів сучасного українського соціального  простору, які виступають реальними  суб’єктами соціальних змін;

– визначити  особливості використання в дослідженні  особистості як суб’єкта змін даних  масових опитувань та з’ясувати  специфіку поєднання в аналізі  традиційних соціально-демографічних  показників з показниками соціально-психологічними, які визначаються належністю людей до груп із різним рівнем особистісної суб’єктності.

Об’єкт дослідження — процес оновлення соціального порядку в динаміці мікрооб’єктивних і мікросуб’єктивних соціальних змін.

Предмет дослідження  — суб’єктність особистості як чинник творення соціальної реальності.

Методологія дисертації ґрунтується на теоретичному синтезі  макро– й мікросоціологічних підходів. Соціальний процес розглядається з  позицій інтерпретативної парадигми  у площинах мікросуб’єктивного та мікрооб’єктивного вимірів. Теоретичне осмислення особистості як суб’єкта соціальних змін ґрунтується на поєднанні деконструкції як засобу пояснення реакції індивідів на тиск соціальної структури з реконструкцією, що увиразнює реакцію індивідів на її розпад і дозволяє відтворити шлях від індивідуальних дій до соціального цілого.

Теоретичним підґрунтям дослідження стали роботи соціологів, філософів, соціальних антропологів, соціальних психологів, присвячені визначенню теоретичних  координат аналізу системи особистість–суспільство, ролі суб’єктної складової у розвитку суспільства, аналізу адаптаційних процесів, які втілюються у поведінці індивідуальних суб’єктів і в типових адаптивних стратегіях.