Особистiсть як суб’єкт соцiальних змiн

17

Центральним компонентом суб’єктивної картини життєвого шляху є життєва програма, рівень розвитку якої фіксує різний ступінь сформованості особистості як суб’єкта власного життя. У дослідженні виділяються три рівні сформованості життєвої програми: нижчий, що характеризується відсутністю індивідуально усвідомленої особистісної перспективи і смисложиттєвих цілей; середній — рівень формування системи особистісних смисложиттєвих цілей і вищий, який характеризується наявністю системи стратегічних цілей, у якій життєва перспектива особистості розгорнута на весь період її життя. Ці рівні життєвої програми визначають основні способи життєздійснення суб’єкта.

Запропоновано модель динаміки життєздійснення як зміни “продуктивних” (домінують процеси самореалізації) і “когнітивних” (домінують процеси особистісного самопізнання) етапів життєвого шляху особистості. Її застосування дозволяє припустити, що з розвитком суб’єктності має зростати ефективність індивідуального життєздійснення.

Процес побудови особистістю свого життя розглядається з процесуальної сторони не лише як осмислення власного життя, але й як активне перетворення суб’єктом свого життєвого світу в ході реалізації смисложиттєвих цілей. Соціальний світ представлено у дослідженні у вигляді об’єктивної й суб’єктивної соціальних реальностей, які одночасно розгортаються в соціально-просторовому і соціально-часовому вимірах. В об’єктивній соціальній реальності утворюються і діють різні cкладові соціальної структури, здійснюються конкретні взаємодії й взаємовпливи різних соціальних суб’єктів. Суб’єктивна соціальна реальність – це світ масової свідомості, соціальних уявлень, стереотипів тощо. На перетині цих просторів утворюється життєвий світ особистості, який водночас існує як зовнішня і як внутрішня реальність, тобто як простір реальної життєдіяльності індивіда і як суб’єктивна картина його життєвого світу.

Внаслідок перебігу суспільних трансформацій істотно  змінюється об’єктивна соціальна реальність, зникають і з’являються різні соціальні організації, змінюється характер суспільних взаємодій тощо. Відповідно реструктурується і суб’єктивна соціальна реальність, руйнуються усталені норми, піддаються сумніву раніше непохитні орієнтири, відбувається переоцінка цінностей. Усі ці процеси відбиваються в індивідуальній свідомості, й саме там, на рівні суб’єктивної картини світу, формуються нові орієнтири та соціальні уявлення про новий, “бажаний” соціальний світ. Зрештою, стабілізується як внутрішній, так і зовнішній життєвий світ людей, а орієнтири, які набувають масового поширення, стають системотвірними компонентами оновленої суб’єктивної реальності суспільного світу.

18

Життєвий світ особистості представлено в дослідженні  як систему підпросторів, що взаємно перетинаються. Внутрішній світ містить простір потреб, простір бажань, простір можливостей, простір заборон, простір диспозицій, простір ціннісних орієнтацій, простір ідентитетів, простір очікувань, простір статусів тощо. Кожен з цих підпросторів теоретично може бути структурований за критерієм міри “опанування”, розширюючись від актуального до реального, потенційного і, зрештою, загального, який репрезентує макросуб’єктивну реальність або інтерсуб’єктивний світ.

Оскільки життєвий світ особистості динамічний, межі між просторами постійно змінюються внаслідок дії трьох основних чинників: змін, що відбуваються в соціальному  просторі взагалі, змін, що виникають  внаслідок свідомих або несвідомих дій самої людини, і змін, що є результатом “переосмислення” картини світу в цілому або окремих її фрагментів. Реструктурація картини світу в ході суспільних трансформацій зумовлює насамперед оновлення реального життєвого простору у відповідності зі змінами об’єктивної соціальної реальності. Внаслідок цього змінюються координати особистісного світу в соціальному просторі в цілому. Ця зміна координат відбиває як об’єктивну соціальну мобільність, тобто перерозподіл суб’єктів між різними соціальними групами і, відповідно, зміну їх статусів та ідентичностей, так і осмислення цих змін людьми, їхні суб’єктивні оцінки нових позицій в суспільстві.

Особливість авторського  підходу потребує поєднання аналізу  проблемності соціального світу  “зсередини” та проблемності індивідуального  світу “ззовні”. Оскільки і в соціальному і в суб’єктивному світах та сама проблемна ситуація типізується по-різному і одночасно існує в трьох вимірах — фактичному, рівні сприйняття та бажаному, теоретичним завданням стає створення інтегральної моделі проблемного життєвого світу.

У соціальному  світі проблема існує на рівні  інститутів і організацій, дії яких створюють перешкоди і, водночас, пропонують загальні засоби для їх подолання. В життєвому світі  реальних людей творяться індивідуальні  стратегії подолання проблем. На перетині соціального і суб’єктивного світів індивідів утворюється інноваційний соціальний простір, в якому і відбувається творення нових моделей життєдіяльності, норм, експектацій, які, об’єктивуючись, стають структурними компонентами інтерсуб’єктивного соціального світу. Саме тут розгортається поведінкова активність людей, що зумовлюється як об’єктивними змінами способу життя, так і соціально-психологічними чинниками, що виникають у результаті трансформації особистісної картини життєвого світу. Її переструктурація складається з оцінки змін, що відбуваються в суспільстві,

19

переоцінки  старої і вироблення нової системи  значень та сенсів. Одночасно формується емоційне ставлення до нових реалій, визначаються оцінкові позиції щодо змін життя в цілому. Внаслідок цих процесів складається образ нової соціальної реальності, який стає основою для розуміння особистісного становища людини в новому світі. Відповідно коригується "Я образ", переоцінюються власні можливості, відбувається корекція очікувань і бажань, виробляється поведінкова лінія за нових умов.

Третій розділ “Суспільна криза і особливості адаптивної поведінки” присвячений аналізу адаптаційних процесів, що втілюються у поведінковій практиці індивідуальних суб’єктів і у типових адаптивних стратегіях.

Ззовні процес адаптації виглядає як намагання особистості “вписати” власний життєвий світ у нову систему соціальних координат. По суті, відбувається дещо протилежне. Адаптованою можна вважати людину, яка “вписала” нову соціальну реальність у власну систему уявлень про світ і ставлень до нього. Тобто адаптація до суспільної кризи передбачає насамперед інтерналізацію нового соціального досвіду, “привласнення” особистістю нових атрибутів соціального світу і створення на цій основі оновленої суб’єктивної картини світу.

На соціологічному рівні своєрідним віддзеркаленням  проблем особистісної адаптації  є насамперед вивчення феномена аномії. Негативні його наслідки проаналізовані в сучасній українській соціології досить ретельно, процеси ж поступового  відтворення нормативності ще чекають свого висвітлення. Саме в цьому контексті питання адаптації на мікрорівні набувають важливого значення щодо соціологічного аналізу суспільних перетворень.

По суті, сама криза в соціально-психологічному плані — це крайній вираз дезадаптованості людей, отже, успішність процесів особистісної адаптації є невід’ємною складовою подолання суспільної кризи як такої. Ситуація соціальних трансформацій породжує водночас довготривалі, неконтрольовані труднощі різних типів, які діють як макростресори. Під їхнім впливом психологічна ситуація, пов’язана з пристосуванням до суспільних трансформацій, поступово змінюється, кризове стає повсякденним, втрачає особистісно стресогенний характер. Натомість у суспільстві поширюється стан психологічної втоми і апатії.

Важливим чинником, що визначає стресогенність ситуації для  особистості, є цінність для неї  того, що може бути втрачене. Соціальна  нестабільність переживається як хронічний  стресор, бо під загрозу потрапляють  смисложиттєві цінності людини. Внутрішній конфлікт провокує розходження між бажаним і доступним, коли суб’єктивно значуща система цінностей стикається з труднощами об’єктивної реалізації. Щоб захистити і зберегти дійсно особистісно значуще,

20

людина вдається до різних стратегій подолання труднощів. Стратегія когнітивного типу полягає в намаганні логічно осмислити ситуацію і чітко усвідомити можливі втрати; стратегія емоційного типу спрямована насамперед на те, щоб опанувати свої почуття і відновити емоційний баланс; стратегія прагматичного типу базується на практичних діях з метою подолання кризової ситуації. Емпіричний аналіз ситуації соціальних змін засвідчує, що в поведінці населення фіксуються всі ці типи стратегій.

Характер стратегічних дій дозволяє розрізнити активний і  пасивний особистісні типи. До першого належать люди, які віддають перевагу конструктивно перетворюючим стратегіям подолання труднощів, тобто вважають ситуацію підконтрольною особистісному впливу; до другого – ті, хто намагається відійти від складних ситуацій, або покірно їх терплять, оскільки вважають себе нездатними контролювати оточення.

Однією з ключових проблем в ситуації нестабільності є для людей підтримка рівня  самоінтерпретації, збереження цілісності "Я-концепції" і, водночас, її необхідна  адаптація до умов суспільної кризи. Різні підструктури "Я-концепції" ("актуальне Я", "потенційне Я", "динамічне Я", "ідеальне Я") по-різному підпадають під негативний вплив фруструючих факторів. Найтісніше пов’язана з нормативною системою кризового суспільства і тому зазнає найінтенсивнішого фруструючого впливу підструктура “ідеальне Я”. Дезадаптивні стратегії пов’язані як з намаганнями особистості зберегти в недоторканості "ідеальне Я" за рахунок модифікації "Я динамічного" і "Я актуального", так і навпаки.

Розвиток трансформаційних процесів засвідчує, що особистісний ресурс виявився сильнішим за ресурс соціальний. Якщо суспільство змінюється досить повільно, то криза ідентичності долається порівняно швидко. З одного боку, це вияв внутрішньої стабілізації, бо відчуття належності дає суб’єкту переживання захищеності. З іншого, сам характер позиціонування, належність до певних соціальних груп або протистояння з ними специфічно впливають на характер взаємодій, зумовлюючи почасти небажані для суспільства вияви поведінкової активності.

Якщо звернутися до соціологічної типологізації життєвих стратегій, то маємо спроби побудувати її, або відштовхуючись від стадій перетворення суспільства, які спричиняють масові зміни орієнтацій та способів поведінки людей, або базуючись саме на характері соціальної активності особистості, зміни якої пов’язуються із станом суспільства.

Проблему внутрішньої  функціональності обраних стратегій  пристосування 

21

осмислено в роботі, виходячи з запропонованої моделі життєвого  простору як системи підпросторів, що визначаються мірою освоєності. Найближчим до суб’єкта є актуальний життєвий простір, в якому здійснюються його конкретні дії “тут” і “тепер”. Цей простір знаходиться всередині реального життєвого простору, який охоплює освоєну суб`єктом частину соціальної реальності, що в ньому розгортаються соціальні практики, які утворюють певним чином спрямовану поведінку людей. Реальний життєвий простір перебуває всередині простору потенційного, який є резервом для освоєння. Особистість прагне впорядкованості власного життєвого світу і намагається розширити в ньому сектори, які підлягають її суб’єктивному контролю. В умовах зовнішніх трансформацій відбуваються такі перетворення в об’єктивній соціальній реальності, які спричиняють різке “звуження” контрольованої і освоєної частини життєвого простору. Виникає актуальна потреба у необхідності активних зусиль по підтримці стабільності життєздійснення.

Отже, стратегії трансформаційної поведінки віддзеркалюють ефективність внутрішніх перетворень: дезадаптивні й пасивно-адаптивні свідчать про втрату контролю особистості над життєвим світом і супроводжуються згортанням життєвого простору; активно-адаптивні пов’язані зі збільшенням освоєних особистістю секторів життєвого світу й підсиленням контролю над ним.

Емпіричне дослідження  процесу адаптації дозволило окреслити особливості стартової позиції особистісних трансформацій. Якісний аналіз лейтмотивних інтерв’ю підтвердив, що на перетині суб’єктивних уявлень та особистісної активності формуються специфічні стартові позиції, які, залежно від місця центрованості суб’єкта в життєвому світі, поділяються на інтеграційні, що базуються на позиціонуванні типу “Я в суспільстві”, та демаркаційні, що репрезентують позиціонування типу “Я і суспільство”.

Оскільки перебіг соціальних перетворень визначається насамперед типовими масовими практиками, соціологічний аналіз особистості як суб’єкта соціальних змін здійснювався у дослідженні також за допомогою кількісних методів, спрямованих на вивчення впливу на ці зміни соціальних груп, утворених представниками різних особистісних типів, які скеровують власні поведінкові практики на підставі різних суб’єктивних образів об’єктивної соціальної реальності.

 У дослідженні  здобула підтвердження теза про  те, що ситуації змін по-різному  впливають на поведінкову активність. Вивчення процесів адаптації на прикладі потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС підтвердило, що не слід ототожнювати роль особистості як суб’єкта соціальних змін лише з інноваційними