Особистiсть як суб’єкт соцiальних змiн

11

Повний  обсяг монографії — 400 с., 43 табл., 17 рис.; список джерел (416 найменувань) та покажчик імен займають 27 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ  РОБОТИ

У Вступі розкрито сутність наукової проблеми, подано обґрунтування її актуальності, визначено предмет, мету та основні завдання дослідження.

У першому розділі “Особистість у соціологічному вимірі” визначаються головні теоретичні координати аналізу системи особистість–суспільство, осмислюється категоріальний ряд сучасної соціологічної теорії, аналізується розв’язання дихотомії особистість-суспільство у класичній спадщині й сучасній соціологічній теорії, виявляється зв’язок між змінами суспільства й відповідними змінами особистості, що супроводжуються зростанням міри суб’єктності особистості.

Проведений  аналіз засвідчує, що важливим є врахування не тільки інтерсуб’єктивного, а й  суб’єктивного моменту структурації соціальної реальності. Парадигмальний поворот від структури до дії, від об’єктивного до суб’єктивного акцентує евристичний потенціал ідеї суб’єкта для соціологічної теорії передовсім у контексті аналізу об’єктивної соціальної реальності крізь призму реальності суб’єктивної. За такого підходу категорія особистості стає ключовою, бо саме вона репрезентує специфічний вимір існування соціуму “всередині” людини.

Парадокс соціологічного погляду на проблему особистісної суб’єктності полягає у тому, що індивідуальний суб’єкт в аналізі набуває  специфічних масоподібних характеристик. Проте, не звертаючись до категорії особистість прямо, соціологи імпліцитно використовують особистісні підходи у дослідженнях поведінки населення, соціальних настроїв, масової свідомості. Поза увагою залишається розуміння того, що на відміну від “масової людини” особистість у процесі перетворень є носієм інновацій, а отже, категорію “особистість” доречно залучати до інтерпретаційних соціологічних схем, спрямованих на аналіз трансформаційного суспільства.

Аналіз розвитку в  соціології ключових теоретичних положень щодо розуміння місця і ролі особистості в суспільстві свідчить, що від моменту оформлення соціології у самостійну науку виокремлюються дві соціологічні течії, які обіймають протилежні позиції щодо феномена особистості в соціологічному контексті. Перша наголошує примат суспільства, друга, хоча й розглядає суспільство як цілісне соціальне утворення, констатує, що воно не поглинає окрему особистість.

12

Спроби розглянути індивіда й суспільство у нерозривному зв’язку здійснювалися вже всередині  еволюціонізму та натуралізму. В.Самнер порушив у соціології питання про роль індивідуального суб’єкта в розвитку суспільства, Ф.Гіддінгс наголосив на діалектичному взаємозв’язку особистості й суспільства та застосував категорію особистість при аналізі соціальної структури. Г.Зіммель вивільнив індивідуального суб’єкта з-під тотальної влади суспільства і переніс аналіз проблеми в поле взаємодії двох сутностей — індивіда і суспільства. Суспільство, що виникає внаслідок індивідуальних процесів синтезу, розглядається ним як спільне буття, а між індивідом і соціальною структурою з’являється вимір суб’єктивного осмислення реальності. Теоретична спадщина М.Вебера збагатила соціологію ідеєю соціальної типології особистості, що згодом набула втілення у В.Томаса і Ф.Знанецького, Е.Фромма, Д.Рісмена та ін. Концепція харизми М.Вебера внесла особистість безпосередньо у суспільний процес, а уявлення про рутинізацію харизми розкрило процес перетворення суто персонологічної за походженням інституції на інституцію деперсоналізовану.

Представники  об’єктивістського напряму, розглядаючи  систему особистість–суспільство, акцентували впливову роль суспільства. Е.Дюркгейм визначав тип суспільства  через ставлення до людини. Суспільство  механічної солідарності репрезентує  панування в колективній свідомості примату цінності суспільства, натомість суспільство органічної солідарності вважає гідність індивіда вищою цінністю. В.Парето здійснив аналіз суб’єктних підвалин, які забезпечують існування “соціальної рівноваги” і ввів до теорії розвитку суспільства постать діючого індивідуального суб’єкта.

Структуралістські соціологічні теорії репрезентували позаособистісний характер пояснень. Сутність взаємин  особистості й суспільства постала  тут як процес, під час якого  суспільство стає змістом індивідуальної життєдіяльності людини, а належність індивіда до суспільства виступає як ставлення суб’єкта до свого оновленого змісту.

Системно-теоретичний  підхід Т.Парсонса визначив наявність  глибокої симетрії між соціальною системою і системою особистості, П.Сорокін проаналізував співвіднесеність особистості з культурою і дослідив зв’язок між характером домінантної культури і характером поведінки індивідів та типом особистості. Уведене Н.Еліасом поняття фігурації репрезентувало мережу взаємозалежностей, сплетених самими людьми, а дослідження динаміки фігурацій демонструвало, як змінюються при цьому особистісні структури.

Прагматики  розвивали суб’єктно-активістську парадигму. В.Томас і Ф.Знанецький визначили дві фундаментальні проблеми суспільної практики і 

13

соціальної теорії — залежність особистості від соціальної організації та культури та залежність соціальної організації й культури від особистості. Дж.Г.Мід концептуально сформулював ідею діалектичного зв’язку змін соціуму та індивіда, наголошуючи, що соціологія має досліджувати не окремі процеси перебудови особистості та соціальної перебудови, а єдиний соціальний процес людської соціальної еволюції. І.Гофман показав, що соціальне Я виступає і як виконавець, і як характер, отже, на відміну від традиційного тлумачення виконання ролі як зумовленого очікуваннями оточення переніс акцент на творчість актора.

Концепції провідних  сучасних соціологів прагнуть поєднати особистість і суспільство в  єдиному теоретичному конструкті. П.Бурдьє вводить нову опозицію структура–габітус, яка відбиває поєднання об’єктивованого й інкорпорованого. Теорія комунікативної дії Ю.Габермаса пропонує ідеї структурної диференціації життєвого світу на “об’єктивний”, “соціальний” та “суб’єктивний” світи. Особистість як автор автономних життєвих проектів виступає важливою складовою творення й перетворення соціуму, хоча ситуація дії ніколи цілковито не підпорядкована акторам. Теорія структурації Е.Гіденса розглядає конструювання суспільства як результат дій кожного його члена, який є “соціальним теоретиком, що практикує”. Його актор, на відміну від парсонівського агента, внутрішньо вмотивований, і це забезпечує концептуальний зв’язок між раціоналізацією дій і рамковими конвенціями, що втілені в інституціях.

У постмодернізмі місце  суб’єкта, ідентичність якого визначалася системою соціальних ролей та очікувань, заступає суб’єкт, ідентичність якого є предметом власного вибору. Деконвенціоналізація соціальних практик розширює соціальний простір для творчого конструювання ідентичності, хоча це автоматично й не сприяє зростанню здатності індивіда до такої діяльності й свідомої орієнтації на неї.

Таким чином, аналіз теоретичної спадщини і сучасних соціологічних теорій показує, що проблема взаємодії особистості й суспільства  є невід’ємною складовою теоретичних побудов, що належать до різних течій і навіть до різних соціологічних парадигм, проте системний аналіз ролі особистісного суб’єкта в процесі творення соціальної реальності не здобув досі спеціального концептуального обгрунтування.

Надалі предметом авторського дослідження стає реальний життєвий світ, в якому соціальний і особистісний контексти сполучаються у процесі розгортання життєвого шляху. Здійснено спробу простежити на реальному історико-культурному матеріалі зв’язок між розвитком і змінами суспільства та

14

відповідними змінами  і розвитком особистості через  концепт життєвого шляху, який водночас втілює і особистісні і суспільні  зміни.

На основі аналізу  європейської культурної традиції, автором  виділено історичні моделі життєздійснення, які репрезентують поступове зростання особистісної суб’єктності. Життєвий шлях індивіда первіснообщинної доби описується моделлю “однакової єдності”. Її характеристики — нерозривний зв’язок індивіда та роду й однозначність проходження свого життєвого шляху всіма членами громади. Людина проживає життя, суб’єктивно не переживаючи його як індивідуальне.

Наступна історична  доба пов’язана з процесом соціальної автономізації людини від громади, наслідком чого є процес персоніфікації особистості. Ускладнення соціальної структури супроводжується виникненням полярних моделей життєздійснення. Модель “одновимірної однаковості” характеризує життєвий шлях раба, який не визнається суб’єктом власного життя ані у суспільній свідомості доби, ані в індивідуальній свідомості, головною її ознакою є різке обмеження сфер життєвого втілення. Модель “різноманітної єдності” із вираженим суб’єктивно-особистісним компонентом вибору шляхів самореалізації характерна для вільного громадянина. Вона фіксує принципово нову ситуацію в розгортанні життєвого шляху особистості, коли суб’єктивний компонент починає функціонувати в повному обсязі.

Новий час породжує суспільство нового типу із увиразненою  системою ієрархічної залежності. Модель життєвого шляху індивіда Середньовіччя  передбачає сувору регламентацію життя в усіх царинах життєдіяльності. Панування канону створює особливу реальність — “світ середньовічної людини”, який мінімізує роль суб’єктивності особистості у побудові життєвого шляху. Оскільки заданий людині варіант життєвого шляху майже не піддається індивідуальній корекції незалежно від рівня соціальної ієрархії, цю модель умовно можна назвати “багатомірною однаковістю”.

Доба Відродження пропонує модель, головними компонентами якої є зростання суб’єктності особистості  в побудові життя й об’єктивна заданість множини сфер самореалізації. Визнання суб’єктності вперше в історії стає не лише фактом життя окремого індивіда, а й невід’ємною складовою суспільної свідомості доби. Народжується модель “багатовимірна різноманітність”, яка є поєднанням багатьох можливостей, що надаються людині соціумом, у поєднанні із “відкритістю” для особистості виборів у межах цього розмаїття.

Отже, зафіксовано поступове  підсилення елемента особистісної суб’єктності в алгоритмах, за якими розгортається  життєвий шлях особистості, внаслідок її

15

дистанціювання від  суспільства через усвідомлення власної належності життєвого шляху.

 Другий розділ  — “Проблема особистісної суб’єктності в координатах зовнішніх і внутрішніх трансформацій” присвячено дослідженню теоретичних засад розгляду особистісного суб’єкта як чинника суспільних перетворень. Суб’єктна активність особистості розглядається у зовнішніх координатах як невід’ємна складова суспільних змін, у внутрішніх координатах як інструмент життєтворчості та у поєднанні особистісного й суспільного в контексті зв’язку внутрішніх перебудов суб’єкта з продукуванням інноваційних соціальних практик.

У сучасній соціологічній  теорії маємо принаймні три концептуальні  спроби пояснити соціальні зміни: пригожинський  “порядок із хаосу”, парсонівський “порядок із порядку” та постмодерністський “хаос із порядку”, які описуються відповідно поняттями реструктурації, структурної диференціації та деконструкції. У стабільному суспільстві індивід виступає як елемент цього порядку. Хоча особистість завжди є суб’єктом творення власного життя, сам акт такого творення здійснюється в межах реальних соціальних координат, тобто щодо соціального порядку індивідуальний суб’єкт виконує насамперед функцію його відтворення. Маємо діалектику автономності й підпорядкованості, яка фіксується багатьма сучасними теоретиками (П.Бурдьє, Р.Бхаскар, М.Арчер). Автор обстоює думку, згідно з якою суб’єктна складова вможливлює погляд на соціальну дійсність як таку, що твориться й відтворюється внаслідок цілеспрямованої, інтенціональної діяльності суб’єктів.

У кризовому  суспільстві, в момент докорінної зміни  соціальних структур ситуація реструктурації набуває для людей особистісного  характеру, одночасно відбуваються два процеси: реструктурація соціуму  і реструктурація картини цього соціуму в свідомості людей. На думку здобувача, суб’єкти не лише освоюють простір, а й перетворюють потенційне на реальне, при цьому соціальний простір можна уявити не як сукупність позицій агентів, а як систему взаємопов`язаних життєвих світів.

У періоди різких соціальних змін діяльність особистості по впорядкуванню власного життєвого світу залишається доцільною, лише набуваючи елементів творчості. Хоча практики змінюються як реакція на стан соціальної структури, суб’єкти не просто заміщують наявні позиції, а створюють їх, продукуючи нові соціальні стосунки, і, тим самим, інституціоналізуючи нові соціальні позиції. Фактично деформація соціальної структури завжди набуває персональної репрезентації, оскільки соціальні координати, які спрямовують індивідуальні шляхи, втрачають жорсткість. Виникає феномен проблемності соціального життя

16

як факту  життя індивідуального. Це створює  для особистості відчуття вимушеності  реагування і водночас відкриває  перед нею нові можливості, стимулює процеси вибору різних поведінкових стратегій. Отже, рівень індивідуальної суб’єктності має розглядатися як невід’ємна системотвірна складова суспільних перетворень, а особистість – як важливий чинник, що не лише опосередковує макрооб’єктивні й макросуб’єктивні впливи, але й виступає самостійним інноваційним джерелом соціальних змін.

Особистість як член соціуму належить до соціального  простору, який наповнений упорядкованою  взаємодією соціальних зв’язків, процесів, суспільних відносин. Водночас цілісна  реалізація власної суб’єктності особистості відбувається на специфічному просторі — просторі власного життя, де індивідуально-неповторне переплітається із соціально-типовим.

Процес побудови життя детермінований і об’єктивно і суб’єктивно. Суб’єктивна його динаміка може бути представлена через послідовну зміну життєвих проектів, що стосуються різних сфер життєдіяльності, об’єктивна — у вигляді послідовної зміни статусів у різних сферах. Взаємозумовленість цієї діади пов’язана саме з особистісною суб’єктністю, оскільки розвиток особистості у процесі життєдіяльності відбувається через розв’язання певних типів особистісних суперечностей, що й визначає процес становлення особистості як суб’єкта власної життєдіяльності.

Об’єктивна суперечливість життєздійснення завжди особистісно опосередковується, трансформуючись у суперечність між суб’єктом і його життєвим світом. Опосередковуючою ланкою цього процесу виступає “картина життя”, спираючись на яку особистість прокладає свій життєвий шлях. Діалектика зв’язку об’єктивного процесу розгортання життєдіяльності з відображенням його в суб’єктивній картині життєвого світу особистості є основним джерелом внутрішньої суперечливості, що визначає динаміку перетворень життя особистості.

Суб’єктивна картина життєвого світу являє собою складне інтегративне утворення, що поєднує множину когнітивних репрезентацій усіх компонентів об’єктивної й суб’єктивної реальності. Частиною цієї загальної картини є уявлення людини про свій життєвий шлях, у якому життя постає як цілісність у єдності образів минулого, сьогодення й бажаного майбутнього. Кожний з цих образів має складну структуру, різний ступінь сформованості, більш-менш адекватно відбиває реальність життєвого шляху людини. Основною суб’єктивною детермінантою індивідуального руху життя виступає образ сьогодення, у якому органічно з’єднані елементи минулого і майбутнього особистості.