Соціальне служіння Російської православної церкви

Розберемося, які синоніми можливі для позначення окремих  напрямків і форм соціального  служіння. Звичне слово «благодійність», вживане для позначення діяльності, пов'язаної з творінням добра іншим людям, часто замінюється іншими лексичними одиницями: «доброчинність», «служіння», «діаконія». Подібні синонімічні заміни в цілому можливі на підставі того, що етимологічно наведені слова походять від основ дієслів «служити» і «творити». Наприклад: діаконія - позначає «служіння», походить від слова «диякон - помічник священика при служінні», від грец. diaconew - «служу, прислужуваю» [4, c. 119]; дієслово «служити» - означає «бути корисним, потрібним, подавати допомогу» [4, c. 119]; іменники «благодійність, доброчинність», що походять з давньоруської мови від слів «творити» і «благо», мали під часи В.І. Даля різну функцію: «доброчинність» означало «благодіяння, добродійство, роблення добра», а «благодійністю» називалася «властивість, якість того, кто дає благо». Тобто перше поняття було ширше другого. [4, c. 102]

Однак, в більш пізніх словниках поняття «доброчинність»  не дається зовсім[30, c. 89] , мабуть , через архаїзацію даної форми. Відзначимо також наступне: «Словник лексичних труднощів» дає визначення поняттю «благодійність» як «надання матеріальної допомоги незаможним», а «багаті покровителі наук і мистецтв» у російській мові отримали назву «меценатів» [21, c. 67, c. 117].

З вищесказаного випливає, що при вивченні соціальної діяльності Церкви в духовно-культурній сфері, матеріальній та моральній, більш підходить всеосяжний термін «служіння» - від дієслова «служити - бути корисним, потрібним, подавати допомогу».

Можливий також і  термін «диаконія». Правильним є і вживання слова «філантропія», вперше введеного в російську мову А.І. Тургенєвим в 1802 році, він позначає «людинолюбство, турботу про поліпшення долі людства». [22, c. 540] . В сучасній мові цей термін вживається несправедливо низькочастотно.

Тепер спробуємо розібратися  в можливій класифікації відомих  нам різних форм, видів і напрямків  соціального служіння РПЦ на прикладах XIX століття. Соціальне служіння РПЦ здійснювалося за двома напрямками: в рамках мікро- і макродіменціональної дияконії. Зауважимо, що в російській мові на сьогодні немає спеціальних термінів, якими можна було б позначати ці 2 напрямки соціального служіння РПЦ. Тому доцільно вдаватися до лексики, запропонованої ректором Духовної семінарії на Криті доктором Пападеросом.[6] Отже, соціальне служіння здійснювалося власне церквою (мікродіменціональна диаконія), або Церква сприяла тому, щоб члени російського суспільства, незалежно від свого рангу і статусу, безкорисливо направляли свої можливості на виконання християнського боргу з надання допомоги Батьківщині і нужденним (макродіменціональная диаконія). [6]

Визначення поняття  соціальне служіння практично відсутнє в сучасних російських довідниках з проблем соціальної сфери. Вказівки на соціальне служіння наводяться тільки в контексті історії соціальної роботи і благодійності та розглядаються як особливий вид діяльності Церкви.

Згідно роздумів протоирея В. Свєшнікова, соціальне служіння в людському світі за своєю справжньою природою - церковне; а коли проявляється в нецерковних формах і змістах, то викликано віддаленою дією церковного ладу життя. [20, c. 396] Соціальне служіння повинно бути перш за все спрямоване на тих, хто дійсно цього потребує.[1, c. 16]

Поняття "соціальне  служіння" трансформується під  впливом, політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних і філософських поглядів і ідей, в яких усвідомлено  виражаються відносини між людьми, а також відношення до природи і до соціальної дійсності . [21, с. 44]

З поняттям "соціальне  служіння" асоціюються такі слова  як соціальна допомога, взаємодопомога, благодійність, милосердя, гуманізм, волонтерство, альтруїзм, толерантність і т.д.

Соціальне служіння має  глибокі етичні та психолого-педагогічні  підстави - почуття обов'язку, співчуття  до ближнього, прагнення до постійного особистісного росту.

У навчальному посібнику "Соціальна робота з молоддю" під редакцією Басова Н. Ф. дається наступне визначення поняття "соціальне служіння": це громадська, добровільна, соціально значуща діяльність, що ставить своєю метою сприяння вирішенню соціальних проблем суспільства. [22, c. 215]

Соціальне служіння в  цілому, розглядається в міжнародній  соціальній політиці як найважливіший ресурс демократичного суспільства, спрямований на надання громадянам, членам міcцевих співтовариств можливості для активної участі в житті співгромадян і своїх спільнот.

На думку Решетнікова  О. В., соціальне служіння може бути представлене як ідеологія, заснована на захисті та допомозі соціально незахищеній частині суспільства, що сприяє розвитку нових політичних інститутів, соціальних структур, соціальної культури, що закріплена в суспільній свідомості і підтверджена соціально-політичною практикою.[17, с.28]

Енциклопедія «Британіка»  пов'язує соціальне служіння з соціальною роботою та соціальним забезпеченням. У той же час соціальне служіння є специфічною сферою професійної  діяльності. На відміну від соціальної роботи, що розвивається з 19 століття і є сферою відповідальності держави, соціальне служіння розвивається в сучасному вигляді з 20 століття і в сучасному розумінні є сферою відповідальності суспільства.[3]

Сучасне соціальне служіння розглядається як діяльність, спрямована на позитивні суспільні зміни в соціальній сфері, шляхом організації таких видів діяльності, як наступні основні напрямки соціального служіння - благодійність, добровольча (волонтерська) діяльність, миротворча діяльність, правозахисна діяльність,

Благодійність - загальнолюдський рух, що включає сукупність гуманітарних дій окремої людини, організації, товариств і т.д. В їх основі - прагнення проявити любов не тільки до ближнього, але і до незнайомої людини, надати безоплатну матеріальну, фінансову допомогу нужденним і соціально незахищеним громадянам. У соціологічній енциклопедії можна побачити таке визначення: «Благодійність (фр.bienfaisanse) - добровільна діяльність громадян та організацій по безкорисливої ​​передачі майна, грошових коштів, виконання робіт, надання послуг, надання іншої підтримки». [23, с. 15.]

У сучасному розумінні  благодійність означає надання  допомоги особам і організаціям, участь у покращенні життя хворих і бідняків, немічних і відкинутих життям. [24, с. 45.]

Благодійність передбачає, як правило, матеріальну підтримку нужденних. [22, с. 216]

Благодійність є певною основою соціальної діяльності, її важливим мотивом виступає така соціальна інституція, як людське милосердя. В релігійній діяльності благодійність виражається в соціальному служінні.[2, с. 15]

Добровольча діяльність - це діяльність громадян, спрямована на вирішення соціально значущих завдань на основі добровільності. Організація добровольчої діяльності - актуальне питання розвитку соціального служіння в місцевих спільнотах Російської Федерації, важливий фактор становлення і розвитку громадянського суспільства. Добровольчу діяльність, у відповідності з існуючими в міжнародній практиці підходами, можна визначити наступним чином: добровольча діяльність - це форма соціального служіння, здійснювана по вільному волевиявленню громадян, спрямована на безкорисливе надання соціально значущих послуг на місцевому, національному або міжнародному рівнях, що сприяє особистісному зростанню і розвитку виконуючих цю діяльність громадян - добровольців. [18, с. 13]

Миротворча діяльність - діяльність, спрямована на подолання  конфліктів, що виникають між різними  групами населення за етнічними, релігійними, культурними ознаками. Миротворчість в сучасному світі  часто називають народною дипломатією, а людей, що активно беруть участь у такій діяльності, - послами доброї волі. Миротворчість - один з найважливіших напрямків сучасної міжнародної політики, в яку залучені мільйони громадян багатьох країн світу.

Правозахисна діяльність спрямована на захист прав людини. Ця діяльність може здійснюватися державними та громадськими структурами. У сфері соціального служіння правозахисна діяльність не переслідує політичних цілей. Ця діяльність спрямована на підтримку та захист тих, чиї права порушуються і хто не може їх захистити з різних причин. Правозахисні організації відстоюють права біженців і мігрантів, права осіб, що звільнилися з ув'язнення, осіб, які перебувають під слідством, права дітей і літніх людей права інвалідів, права споживачів та інших груп населення, які потребують захисту власних прав. [22, с. 218]

Гуманітарна підтримка - надання культурної, освітньої та соціально-комунікативної допомоги. Гуманітарна  підтримка передбачає надання допомоги у формуванні соціально значущих якостей, у розвитку життєво важливих навичок і вмінь Зусилля гуманітарної підтримки спрямовуються на ліквідацію неграмотності, інформування, пропаганду культури. У багатьох західних країнах (США, Великобританії, Німеччини та ін) соціальне служіння розглядається як форма підтримки здійснюваної державою соціальної роботи. Ця підтримка ведеться за кількома напрямками.

По-перше, соціальне служіння сприяє вирішенню значущих державних  соціальних завдань. Наприклад, система  піклування про сиріт в Німеччині носить суспільний або релігійний характер. Держава фінансує громадські благодійні організації, що займаються утриманням дітей-сиріт.

По-друге, завдяки служінню населення залучається до вирішення  гострих соціальних проблем і  стає союзником держави в даній  сфері.

По-третє, завдяки участі добровольців у підтримці професійної діяльності фахівців соціальної роботи ця діяльність стає більш ефективною і набуває великий масштаб. У багатьох країнах професійна діяльність у сфері соціальної роботи являє собою піраміду, на вершині якої знаходиться фахівець соціальної роботи, а в основі - добровольці, які надають допомогу даному фахівцю. [22, с. 217]

Соціальне служіння у  всіх його проявах є специфічною  діяльністю з властивими їй принципами, закономірностями та характером розвитку. Специфіка соціального служіння тісно пов'язана з особистими якостями тих, хто здійснює це служіння. Також очевидний взаємозв'язок соціального служіння та соціальної роботи. Цей зв'язок повинен бути науково описаний й обгрунтований, озброєний необхідною методологією. Окрім того, соціальне служіння провадиться на засадах тих історичних традицій, що вже були накопичені багатолітньою історією російського православства.

1.2 Історичні  традиції соціального служіння  Російської православної церкви

Церква і церковне вчення протягом майже тисячолітньої історії в Росії діяли згідно з основними традиціями - взаємодопомогою, милосердям, доброчинністю та іншими формами служіння ближньому, як такими, що і склали сутність соціального служіння.

Більшість людей розуміли благодійність як свого роду співчуття до ближнього, надання матеріальної і моральної підтримки, яка мала різні форми: гостинність, постачання бідних одягом і взуттям, відвідування хворих і нагляд за ними, поховання померлих, викуп полонених і т.д.

Для християнської Церкви благодійність - це тілесна і духовна допомога всім хто її потребує, будь яке добровільне служіння  тому, хто потребує підтримки, допомога нужденним грошима, майном, порадою, працею,  що основується на принципі братської любові і милосердя, в основі якої покладено заповіді Христа. [6]

Церковна практика милосердя  й благодійності з перших років введення християнства на східнослов'янських землях розвивалася по двох основних традиційних напрямках:

• монастирська традиційна система допомоги, здійснювана в силу особливостей суб'єкта в основному в закритих формах;
• парафіяльна система, де допомога здійснювалася у відкритих формах. [8]

 Тривалий час існуюча  у східних слов'ян язичеська  форма підтримки, «ґедзя», як  найдавніша форма допомоги ближньому,  із введенням християнства переосмислюється й трактується в контексті релігійної моралі як милостиня, частина культури соціально необхідного поводження будь-якого християнина, невід'ємна частина соціогенома, що виражає певні форми народного єднання, закріплена в законі, про що буде сказано далі. Вона була основною формою підтримки нужденних ще й тому, що первісно християнство на слов’янських землях не було ідеологією й світоглядом більшості. [7]

 Перші східнослов'янські  монастирі з їхньою замкнутістю,  відчуженістю від мирського життя  й аскетизмом, поступово стають притягальними для язичників із самих віддалених місць. У тих умовах монастирі являли собою особливу багатофункціональну систему самопідтримки й допомоги, де утворився свій тип підтримки людини, пов'язаний з найважливішими сферами його життєдіяльності: спілкуванням, навчанням, спільним проживанням у громаді, лікуванням, веденням господарства. Монастирі за підтримкою центральної й місцевої князівської влади поступово висуваються в центр добродійної діяльності, виконуючи функції лікування, забезпечення незаможних через одноразову допомогу продуктами (милостиня), навчання й соціального контролю (у монастирі на перевиховання посилалися невірні й розпусні дружини й удови). [8]