Вступ до соціології

Міра задоволення працею, що є головним об'єктом вивчення соціологами, – це суб'єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Цей показник є головним у трудовій адаптації працівників.

7.7 Цінності праці. Види  цінносної орієнтації у сфері  праці  Мотиви є внутрішніми чинниками. Вони тісно зв'язані з цінностями й ціннісними орієнтаціями.

Цінність – це усвідомлена людьми значущість певного об'єкта. Для оволодіння ним люди часто здатні пожертвувати всім.

Цінності – це «опорні точки» людської культури, а мотиви – внутрішньоособистісної структури.

Невдоволення – емоційно забарвлений стан збалансованості між прагненнями (запитами, потребами і мірою їх реалізації. Невдоволення є сигналом про те, шо з досягненням мети не все гаразд. Причиною невдоволення можуть бути слабкі стимули (мала заробітна плата), нереалізовані мотиви (невизнання керівником), неможливість досягти мети, реалізувати головну цінність життя.

Міра задоволення працею, що є головним об'єктом вивчення соціологами, – це суб'єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Цей показник є головним у трудовій адаптації працівників.

7.8 Механізм мотивації  праці  Трудова мотивація – це процес вибору людиною обгрунтування свого способу участі в трудовій діяльності.

Основи чи передумови мотивації називають мотиваторами (мотивами). Вони визначають предметно-змістовий аспект мотивації, її домінанти і пріоритети. Мотиваторами є значущі чинники соціального і предметного оточення, а також потреби, інтереси, цінності, установки, переконання особистості.

Трудова діяльність людини, як правило, грунтується одночасно на кількох мотивах, що становлять так зване мотиваційне ядро. Воно має певну ієрархічну структуру, яка залежить від конкретної трудової ситуації, тобто: вибору фаху або місця роботи; повсякденної праці за вибраним фахом; трудового конфлікту; зміни місця роботи або фаху; інновацій, зміни характеристик навколишнього середовища.

7.9 Трудова поведінка, її  форми   Трудова поведінка – це самовизначення суб”єкта (особи, колективу) щодо сфери, умов, змісту праці, комплекс актів, учинків і дій людини, які спрямовані на перетворення предметів праці з метою досягнення відповідного результату і поєднують працівника з трудовим процесом.

Функціональне ядро трудової поведінки, або функціональна поведінка формується технологічним, економічним, організаційно-управлінським, функціональним і соціальними стандартами, які об'єктивно задані. Отже, трудова поведінка є передумовою поєднання професійних якостей особистості з умовами і засобами їх реалізації.

Цільовою спрямованістю трудової поведінки може бути:

1) зміна чи збереження свого  соціального і функціонального  стану;

2) зміна виробничих умов;

3) реалізація проміжних дій для  досягнення мети професійного  майбутнього.

Об'єктами прагнення можуть бути: престиж, влада, змістовність праці, творчість, матеріальне забезпечення, гарантія зайнятості, висока пенсія тощо.

Методи і засоби досягнення результатів у трудовій поведінці залежать не тільки від її цілеспрямованості, а й від соціокуль-турних взірців. Як влучно зауважив відомий російський соціолог О.І.Кравченко: «Досягнутий результат – похідна індивідуальних зусиль і наслідок узгоджених дій інших людей».

Із цільових форм трудової поведінки виокремлюють: функціональну, яка безпосередньо стосується виконання конкретних трудових функцій на робочому місці; економічну, спрямовану на досягнення певного рівня добробут та якості життя.

7.10 Співвідношення понять  “управління”, та “керівництво”. Методи та стилі керівництва  Керівник – це представник державної влади в колективі, який має певні права (формальний лідер) і зобов'язаний об'єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має оволодіти різними методами керівництва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.

Відомі такі групи методів:

– адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і грунтуються на можливості примусу;

– економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів;

– соціально-психологічні, що полягають у створенні в колективі таких умов, за яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом психологічного клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.

Стиль керівництва – це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежить від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться з підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав'язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії підлеглих максимально контролюються.

7.11 Сутність соціальних  технологій, їх роль в управлінні соціальними  процесами  Соціальна технологія – це сукупність операцій, що передбачають використання керівником чи управлінськими органами чітко визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у трудовому колективі та управління його розвитком.

Класична модель соціальної (і будь-якої іншої) технології включає такі процедури:

1) формування мети; 2) прийняття  рішення;  3) організація соціальної  дії; 4) аналіз результатів.

Важливим у такому підході є те, що в процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові – операції, які детально описуються. Керівник, чітко дотримуючись послідовності дій і умов, передбачених технологією, має можливість досягти заданих результатів.

Тема 8. Соуціологія політики

8.1 Предмет та структура  соціології політики Соціологія політики – одна з важливих галузей (функціональна підсистема) соціології,   яка   пояснює   такі   явища,   як   боротьба   за   владу   і здійснення влади, оскільки саме ці явища є сутністю політики. Але водночас соціологія політики – галузь політології, тому що головну увагу вона приділяє взаємозв'язку проблем політичної влади зі структурою і розвитком суспільства як єдиного цілого. Політика – це діяльність класів, соціальних груп, індивідів, яка проявляється у владних відносинах, тобто відносинах, спрямованих на завоювання, утримання, перерозподіл і використання влади. Це випливає з усталеного  загальносоціологічного уявлення  про владу як здатність (можливості) однієї частини суспільства пригноблювати іншу частину, нав'язувати  їй свою волю, здійснювати  певний  вплив  на її відомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреби, що за ним стоять. Що ж до політичної влади, ядром якої є держава, то ця влада спрямована на захист особистого (класового, групового, корпоративного) інтересу і спирається на систему інститутів. Предметом соціології політики є соціальний механізм влади та її вплив у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Саме вивчення механізму перетворення соціального в політичне, зокрема механізму формування із соціальної спільності політичного суб'єкта, відрізняє соціологію політики від інших політичних дисциплін. Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних- груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів, у вивченні політичних рухів, поведінки і свідомості мас. Соціологія політики вивчає сутність влади, її природу і прояви з погляду конкретної людини, а також соціальних груп, верств, громадських організацій та об'єднань. Саме тому для соціології політики предметом особливої ваги виступає розгляд особистості як суб'єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві є і об'єктом і суб'єктом політичних відносин.

Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки, через дослідження особистості й малих груп. Вони звертають увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, а не тільки миру і стабільності; бюрократизму і процедури прийняття рішень, а не тільки органів управління та їх апарату; усіх громадських організацій і рухів, неформальних об'єднань, а не тільки політичних партій і профспілок; різноманітних засобів залучення мас до політики, а не тільки їх участь у виборах; політичних лідерів різних рівнів, а не тільки керівників держав; політичної культури і традицій, а не тільки політичної ідеології; політичних систем і політичних режимів, а не тільки держав та їх форм. Соціологи внесли в дослідження політики такі поняття, як роль, статус, позиція, цінність, очікування, орієнтація, інституціоналізація, соціалізація і т.ін.

Таким чином, предметом соціології політики є політична свідомість людей і їхня політична поведінка, які втілюються у діяльність держав і суспільних інститутів, організацій, а також механізм впливу на процеси функціонування політичної влади.

8.2 Політика як соціальний  інститут, його ф-ції З усіх соціологічних підсистем, які є предметом вивчення соціології політики, ми виберемо окремі, але найважливіші для аналізу політичного життя суспільства. Це – соціологія держави,  соціологія  політичних  партій  і  політичних  рухів,  соціологія міжнародних відносин. Будь-яка держава на всіх стадіях свого розвитку виконує певні функції. Найважливішою з них, яку прийнято називати «внутрішньою функцією держави», є захист інтересів панівного класу. Поряд із нею існує також зовнішня функція – організаційно-господарська і культурно-ідеологічна.

Ці функції не є статичними, вони еволюціонують, відіграючи в різні періоди не однаково важливу роль.

Особливе місце серед функцій держави посідає функція формування націй, а там, де вони вже існують, – підтримання оптимальних міжнаціональних відносин.

Тип держави визначається, перш за все, характером пануючого способу виробництва, надбудовою якого є держава. Форми держави характеризуються сукупністю способів і методів здійснення влади тим суспільним класом (чи класами), якому належить державнії влада. Форма держави залежить від форми правління, яка визна чається законодавчим шляхом (наприклад, монархія чи республіка.

8.3 Політичні рухи, їх  типологія  Політичні  рухи – це такі громадські сили, які  намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на уряд або ж шляхом боротьби за владу.

Таким чином, політичний рух є особливою формою громадського руху, який визначається у загальних рисах як спільне прагнення людей до реалізації спільних цілей. Характерною рисою, яка виокремлює політичний рух із усіх інших суспільних течій, є те, що вік використовує політичні засоби, тобто бореться за владу чи за вплим на спосіб здійснення цієї влади.

Класовий аналіз полягає в тому, щоб показати: а) якою є суспільна база руху; б) з якими класами пов'язані керівники руху; в) стосовно яких класів програма руху є найбільш функціональною; г) які суспільні класи одержують найбільші вигоди внаслідок діяльності руху.

Політичні рухи розрізняються також за їх ставленням до політичного та економічного ладу. З цього погляду можна виділити консервативні, реформістські, революційні і контрреволюційні рухи. Перші виступають за збереження існуючого порядку, припускаючи лише мінімальні та абсолютно необхідні зміни. Контрреволюційні проти будь-якого ладу, що сформувався внаслідок перемоги революції чи реформістських рухів, за повернення до колишнього ладу.

Нарешті, політичні рухи розрізняються за ступенем і формою організації: стихійні, позбавлені організації слабоорганізовані; з високим ступенем організованості й тривалості.

Тема 9. Соціологія релігії

9.1 Предмет соціології  релігії, особливості соціологічного  вчення релігії  Соціологія релігії відноситься до числа спеціальних соціологічних теорій. Вона повинна відображати перш за все: соціальні умови, що породили релігію; місце та роль релігії у суспільстві; функції релігії у суспільстві; соціальні закономірності розвитку релігії; соціальну структуру та взаємодію її елементів; вплив релігії на інші сторони життя людей: їхні життєві позиції, сімейне життя і т. ін.

У соціології релігії виділяють такі рівні знання:

1) система фундаментальних положень, що розкривають суть релігії, її відношення до економічного базису, її соціальні корені тощо;

2) система знань, яка характеризується  меншим ступенем узагальнення в порівнянні з першим рівнем. До понять цього рівня відносяться «структура релігії», «функції релігії», «рівні релігійної свідомості», «культ», «релігійна група», «секта», «церква» і т. ін.;

3) сукупність понять, що інтерпретуються, та емпіричних узагальнень: «релігійність», «критерії релігійності», «стан релігійності», «відношення людей до релігії та атеїзму» і т. ін. Операціональна інтерпретація понять відіграє важливу роль у розробці методики соціологічних досліджень, а емпіричні узагальнення є основою теоретичного аналізу.

9.2 Релігія як соціальний інститут, ефективність його ф-цій   Релігія є одним із найдавніших соціальних інститутів і має досить складну структуру. Основними елементами є релігійна свідомість, релігійна діяльність, релігійні відносини та релігійні організації.

Релігійна свідомість – це релігійна віра, релігійні норми, символи, ціннісні орієнтації, санкції, заборони, упередження і т.ін. Релігійна свідомість буває масовою, груповою та індивідуальною.

Релігійна діяльність – це практично духовне освоєння світу. Розрізняють два види релігійної діяльності: позакультову та культову. Позакультова діяльність здійснюється в духовній та практичній сферах. Розробка релігійних ідей, систематизація та інтерпретація догматів теології відносяться до духовної сфери. До практичної сфери належать місіонерська діяльність релігійних індивідів (їх групи); викладання богослівських дисциплін у навчальних закладах; управлінська діяльність у системі релігійних організацій та ін.

Культова діяльність – це культ у власному розумінні цього слова, тобто це релігійні дії віруючих (поклони, вставання на коліна, складання рук, хресне знамення тощо при молитвах, а також символічні боготворчі акти – богослужби, обряд, проповідь, жертви, таїнства).