Вступ до соціології

2) Наступний етап розвитку соціальної  думки в Україні збігається з періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Росії. У 1846 р. і було створено Кирило-Мефодіївське товариство. За допомогою цього товариства слов'янських народів та формування розповсюджувалися ідеї звільнення всіх слов”янських народів та формування слов'янської федеративної республіки.

3) Розвиток української соціологічної  думки наприкінці XIX та XX столітті.  В цей період відомими були такі українські діячі як М.Драгоманов, М.Грушевський, Б.Кістяківський, В.Липинський. Вони зробили значний внесок в розвиток соціологічної думки в Україні.

Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура

3.1 Сусіпльство як соціальна  система та соц явище Упродовж усієї історії соціології однією з найважливіших її проблем була проблема: що являє собою суспільство.

Соціологія по-різному тлумачить поняття “суспіьство”. Е.Дюркгейм розглядав суспільтсво як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. За М.Вебером, суспільство – це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на ін. людей, дій. Т.Парсенс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К.Маркса, суспільство – це сукупність, що історично розвивається, відносини між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності. Такий підхід до суспільства називається системним. Основна задача системноо підходу в дослідженнях суспільства полягає в поєднанні різних знань про суспільство в цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства.

3.2 Основні ознаки суспільства  Суспільство – це соціальна спільнота, що історично склалася в процесі життєдіяльності людства для задоволення його життєвих потреб. Суспільству притаманна низка ознак, які відрізняють його від інших спільнот:

1) спільна територія, яка становить основу соціального простору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв'язки члени суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами;

2) загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв 'язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної систем й зв'язків;

3) здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взасмозв 'язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень.

4) автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоствердження й самореалізації.

Такі суттєві ознаки і характеристики суспільства, що на них указують провідні вчені і дають змогу трактувати його як соціальну систему, як цілісність, що має якості, котрих немає у жодної з її складових.

3.3 Типологія суспільства   Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються різні типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою. Так, за ознакою «писемність» суспільства поділяються на дописемні та писемні. Хоча писемності вже близько 10 тис. років, а й дотепер на землі трапляються племена, що її не мають.

За кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на: прості (де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині)); складні (де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків).

За способом здобування засобів до існування розрізняють:

1) суспільство первинних мисливців і збирачів, що проіснувало кількасот тисяч років;

2) аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв'язують зародження держави, класів, появу міст, писемності тощо;

3) індустріальні та постіндустріальні суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений Д. Беллом.

За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована в середині XIXст. К.Марксом. Основою цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з різною культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об'єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К.Марксом людство в своєму історичному розвитку пройшло такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну.

У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану американським соціологом Д.Беллом. Об'єднуючи всі існуючі типології, він поділив всесвітню історію на три стадії: доіндустріальну; індустріальну; постіндустріальну.

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства.

3.4 Характерні особливості сучасного (постіндустріального) суспільства   З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

3.5 Причини та шляхи  розвитку суспільства. Особливості  розвитку укр суспільства  У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами – церква та армія. В індустріальному суспільстві – промисловість з корпорацією і фірмою на чолі, а в постіндустріальному – інформація, теоретичні знання з вищою школою, як місцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними – регресом. Соціальний прогрес – це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов – клімату, ландшафту, грунту, природних багатств тощо.

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Одні з них уважають, що такими причинами є соціальні суперечності: (конфлікти) – це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші їх убачають у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:

• в економічній – суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;

• у соціально-політичній – боротьба класів-антагоністів;

• у духовній – боротьба протилежних ідеологій.

Соціологи-марксисти при цьому додають, що оскільки суперечності існували, існують і будуть існувати, то революційні зміни будь-якого суспільства – неуникненні.

3.6 Основні теоретико-методологічні підходи трактування сустності суспільства  Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціальної системи як головного системоутворюючого елемента.

Так, соціолог І.М. Попова виокремлює три пари методологічних опозиційних стратегій, тобто стратегій, які в кожній парі побудовано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституаційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільства в цілому);

2) об'єктивно предметна та суб'єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об'єктивного та суб'єктивного у суспільному житті),

3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення – урівноваженому стану суспільства чи його мінливості й розвитку).

Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджують суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Мікросоціологія вивчає спілкування й поведінку людей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїм взаємодіям, вплив, котрий це все справляє на стабільність суспільства або на зміни, що в ньому відбуваються. Людська взаємодія, поведінка є вирішальним чинником побудови мікросоціологічної теорії. Саме суспільство розглядається як продукт взаємодії різних груп людей. Але суть взаємодії різні автори тлумачать по-різному.

Г.Гарфінкель є автором теорії етнометодології, згідно з якою поведінка людей у процесі спілкування визначається історично детермінованими правилами й поняттями. Є.Гоффман, уважаючи, що життя подібне до театру, описує взаємодію людей у термінах «менеджменту вражень». Згідно з його теорією люди, мов актори на сцені, свідомо беруть на себе ролі, які допомагають їм справити належне враження і вплив на інших.

Дж.Мід, Г.Блумер та ін. представники теорії символічного інтеракціонізму вважають, що взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого люди надають матеріальним речам, і різним зовнішнім виявленням поведінки.

3.7 Суспільство як наслідок  дій індивідів   За К.Марксом, суспільство є результатом дії. Жодні соціальні системи, жодні зіткнення інтересів не спричиняться до жодних змін, аж поки не почнуть діяти їх суб'єкти-індивіди. Отже, головною дійовою особою соціальної системи є індивід, що виконує в межах одної системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв'язків індивідів, їхні дії і взаємодії с центральними в соціологічній науці. Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обгрунтував М.Вебер. Дія, за Вебером, – людська поведінка, якій суб'єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією вчений низивав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування. Соціальні дії зумовлюються невдоволеністю (невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має), тобто потребою.

Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матеріальний дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдоволеності зміниться, якщо буде досягнуто мети. Мета – це очікуваний наслідок задоволення потреби.

Формування особистої мети, спрямованої на задоволення власної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.

Отже, індивіди намагаються вдовольнити свої потреби через певні дії. Для досягнення своєї мети вони об”єднуються. І як наслідок їхніх дій виникає суспільство.

3.8 Поняття соціальної  структури суспільства, її складових    Соціальна структура – це стійкий зв'язок елементів у соціальній системі. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і виконують певні соціальні функції (ролі), об'єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти.

Понятгя соціальної структури в суспільстві використовується в наступних основних значеннях. У широкому розумінні соціальна структура– це побудова суспільства в цілому, системи зв'язків між усіма його основними елементами. При такому підході соціальна структура характеризує всі багаточисельні види соціальних спільнот і відносини між ними. У вузькому розумінні термін «соціальна структура суспільства» частіше застосовується до соціально-класових і соціально-групових спільнот. Соціальна структура у цьому розумінні – це сукупність взасмопов"язаних і взаємодіючих класів, соціальних верств і груп.

3.9 Група як соціальна  складова соціальної структури  суспільства. Класифікація г руп  Складна сукупність ознак дає можливість  поділяти  всі єдності на два найбільш широкі підкласи: масові та групові єдності.

Соціальні групи, на відміну від масових єдностей, характеризуються:

1) стійкою взаємодією, яка сприяє  стійкості та надійності їх  існування в просторі й часі;

2) відносно високим ступенем спільності;

3) чітко вираженою однорідністю  складу, тобто наявністю ознак, притаманих  усім індивідам, шо входять у  групу;

4) входженням у більш широкі  єдності як структурні угруповання.

Залежно від масштабів діяльності, форми здійснення зв'язків і членів, що їх складають, розрізняються великі й малі, первинні та вторинні соціальні групи. Основним об'єктом соціологічних досліджень є малі соціальні групи (від 2 до 15 чоловік).

Мала соціальна група малокількісна за складом, члени її об'єднуються спільною діяльністю і знаходяться в безпосередньому, стійкому, особистому спілкуванні. Характерними рисами малої соціальної групи є: малочисельний склад; просторова близкість членів; довгостроковість існування; єдність групових цінностей, норм і зразків поведінки; добровільність вступу до групи; неформальний контроль за поведінкою членів групи.