Методичні основи використання принципу наочності при вивченні української літератури

Зміст

Стор.

 

 

ВСТУП......................................................................................................................3

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОБЛЕМИ НАОЧНОСТІ НА УРОКАХ

        ЛІТЕРАТУРИ.........................................................................................7

1.1. Загальне понятття наочності.................................................................7

1.2. Психолого-педагогічні осонови використання наочності................14

РОЗДІЛ ІІ. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ НАОЧНОСТІ НА УРОКАХ

                   УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ..........................................................18

2.1. Методичні основи використання принципу наочності при вивченні української літератури..........................................................................................18

2.2. Практичне використання принципу наочності на уроках української літератури..........................................................................................26

ВИСНОВКИ.............................................................................................................

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................................................

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Художня література відтворює  дійсність в живих картинах, і, по суті, сама є наочним відтворенням дійсності. Разом з тим, часто буває так, що засвоєнню літературного тексту допомагають музика, кіно, телебачення, образотворче мистецтво. Ці види мистецтва стають на уроці новим джерелом інформації, допомагають формуванню естетичних смаків, почуттів, можуть допомогти більш повному і чіткому оформленню в свідомості школярів тих образів, які зобразив письменник.

Дана курсова робота присвячена вивченню проблеми застосування наочних засобів навчання під час вивчення художнього твору.

Актуальність роботи. Вимога  використання  наочності  залишається  в   силі   і   сьогодні, незважаючи на те, що насиченість навчального  процесу  наочними  уявами  (де стрімко, а де поступово) наближається до достатності. Не  можна  не  бачити, що вже в недалекій перспективі проблема кількісного дефіциту  наочності,  як хиби засобів почуттєвого відбитка дійсності в навчанні,  має  всі  шанси  на успішне вирішення.

Проте це зовсім не означає  вичерпання проблеми педагогічної  наочності взагалі. Навпаки, її актуальність  зростає.  Отут  саме  той  випадок,  коликількісні  зміни  супроводжуються  якісними  і   самим   досягненням   рівня достатності  в  забезпеченні  навчального   процесу   наочними   матеріалами породжує принципово нові питання з їх використання і вкрай загострює  давні, але раніше малопомітні дидактичні проблеми в цій області. Існують не  тільки і  не  стільки  очевидні  проблеми  технічного  і  художнього   забезпечення оптимального фізіологічного режиму  сприйняття  наочної  інформації  (якісні характеристики звукозапису, зображень і  т.д.),  скільки  власне  психолого- педагогічні проблеми, що торкаються суттєвих механізмів формування  знань  у навчальному процесі.

Розширення можливостей  у  реалізації  принципу  наочності  на  основі сучасних  інформаційно-технічних  засобів  значно   полегшує   створення   в практичній  педагогічній  діяльності   ілюзії   повного   рішення   проблеми технічними  засобами,  призводить  у  ряді  випадків  до  забуття   основних

інваріантних принципів,  викликає  нічим не  виправдане  захоплення  формою пред'явлення матеріалу на шкоду змісту і цілям навчання. Ці явища  знаходять висвітлення  й  у  безпосередній  педагогічній  практиці,  і  при  створенні підручників,  наочних  приладь,  дидактичних  зошитів,   що   не   може   не позначитися  негативно  на  ефективності   всього   педагогічного   процесу, компроментуючи нові засоби наочності і нові засоби навчання.

Щоб   перебороти   ці   негативні   тенденції,   необхідно   неухильно притримуватися принципу  системності  у  відношенні  будь-яких  педагогічних новацій і завжди співвідносити нові техніко-педагогічні  параметри  сучасних засобів наочності з основними структурними компонентами дидактичної  системи (її цілями і задачами, змістом,  методами).  Базуючись  на  аналізі  стійких зв'язків між ними,  можна  одержати  необхідні  дидактичні  рекомендації  по створенню, оцінці, вмиканню в педагогічний процес нових наочних  матеріалів. Виходячи з практичної спрямованості таких рекомендацій,  вони  повинні  бути не абстрактними  вимогами,  а  конкретними  обмеженнями  для   використання засобів наочності в реальних умовах сучасної освітньої системи.

Значення для теорії та  практики  в  методиці  викладання  української літератури  вивчення  використання наочності   величезне,   оскільки   сааме наочність підвищує інтерес до матеріалу, що викладається, робить його  більш доступним, зрозумілим.

Проблемі використання принципу наочності приділяли значну увагу педагоги: В. Болтянський, А. Брушлинський, Я. Коменський, А. Леонтьев, Г. Песталоцці, Ж. Руссо, К. Ушинський, Л. Фрідман, І. Осмоловська та ін. В їх працях розглядалась роль та значення наочності в утворенні, формуванні понять та продуктивній навчальній діяльності учнів.

Метою дослідження є вивчення і визначення, наукового обгрунтування   використання   видів   наочності   на   уроках   української літератури, у розробці ефективної методики формування інтересу до предмету.

Загальна мета курсової роботи зумовлює вирішення таких завдань:

1. проаналізувати стан вирішення  проблеми  використання  наочності  в навчальному   процесі,   вивчити   досвід   організації   засвоєння літературного матеріалу з використанням наочності;
2. визначити види та  специфіку  наочності  в  залежності  від  різних  чинників;
3. навести приклади  вивчення  художнього твору з використанням наочності;
4. розробити методику  використання  наочності  на  уроці  української літератури, визначити вимоги  до  використання  наочності під час вивчення художнього твору з метою підвищення ефективності навчального процесу.

   Об’єкт дослідження  ― діяльність вчителя і учнів під  час  застосування наочності у процесі вивчення художнього твору на уроках української літератури.

Предметом дослідження є зміст, види наочності  та  прийоми використання наочності на уроках української літератури.

   Теоретико-методологічні основи дослідження мають комплексний характер і включають індуктивний, дедуктивний, зіставний, описовий методи та метод наукового спостереження,

  Наукова новизна роботи полягає в тому, що у століття бурхливого розвитку технічних засобів, коли магнітофони, відеомагнітофони, комп'ютери  є у багатьох сім'ях, (а треба, що були і в школах), значно розширюються і можливості навчання літератури за допомогою наочності.

Практичне значення. Проведене дослідження сприятиме глибшому вивченню проблеми використання наочності на уроках української літератури під час вивчення художнього твору.

Структура та зміст роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Дослідження викладене на 32 сторінках, з них 27 сторінок основного тексту. Список використаних джерел налічує 40 позицій

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОБЛЕМИ НАОЧНОСТІ НА УРОКАХ ЛІТЕРАТУРИ

 

  1.1. Загальне поняття наочності

 

Наочність – засіб,  який  повинен забезпечити не  тільки  підвищення якості знань і їх міцності, але й розвиток сприйняття, мислення,  активності i самостійності учнів, їх можливостей i інтересів [5, с. 193].

      Теоретичне обгрунтування принципу наочності вперше було  дано  чеським педагогом Я. А. Коменським, що висунув  вимогу  учити  людей  пізнавати  самі речі, а не тільки чужі свідчення про неї.

Російський педагог К.Д. Ушинський указував,  що  наочність  відповідає психологічним особливостям дітей, що  мислять «формами,  звуками, фарбами, відчуттями». Наочне навчання, за словами К. Д. Ушинського, будується не  на відвернених  уявленнях  і  словах,  а  на  конкретних  уявах,  безпосередньо сприйнятих  дитиною [5, с. 193]. Наочність  збагачує  коло  уявлень   дитини,   робить навчання більш доступним, конкретним і цікавим, розвиває спостережливість  і мислення.

Принцип наочності випливає із сутності процесу сприйняття,  осмислення й узагальнення учнівського  досліджуваного  матеріалу.  Він  означає, що  в навчанні необхідно, наслідуючи логіку процесу засвоєння знань,  на кожному етапі навчання знайти  його  вихідний  початок  у  фактах  і  спостереженнях одиничного  або  в  аксіомах,  наукових  поняттях  і  теоріях,  після   чого визначити  закономірний  перехід  від  сприйняття  одиничного,   конкретного предмета  до  загального,  абстрактного  або,   навпаки,   від   загального, абстрактного до одиничного, конкретного. Таким  чином,  радянська  дидактика виходить  із  єдності  почуттєвого  і  логічного,   вважає,   що   наочність забезпечує  зв'язок  між   конкретним   і   абстрактним,   сприяє   розвитку абстрактного мислення,  у  багатьох  випадках  служить  його  опорою.  Протее характер і ступінь використання  наочності  різноманітні  на  різних  етапах навчання. Зайве захоплення наочністю в навчанні може призвести до  небажаних результатів. Конкретна наочність (наприклад,  розгляд  моделей  геометричних тіл) повинна поступово поступатися місцем абстрактній   наочності  (розгляду плоских креслень).

Говорячи про значення принципу наочності і про  його  роль  у  процесі навчального  пізнання,  дидактика  підтверджує,  що  наочність  є   вихідним моментом навчання головним чином у молодших класах. В  міру  руху  учнів  до старших класів учитель поступово повинний  знаходити  в  навчанні  історико-індуктивний шлях поповнення знань: постановка проблеми, історія  її  рішення і сучасний стан, потім  практичні  або  лабораторні  роботи.  Тут  наочність одержує свою реалізацію двічі: як ілюстрація історії відкриття  і  як  засіб розкриття сучасного рішення проблеми.

Проте історичний підхід займає багато часу  і  не  завжди  необхідний. Тому вихідним початком можуть бути теоретичні  положення,  аксіоми,  системи понять, засвоєні учнями на  попередніх  етапах  навчання.  У  цьому  випадку наочність використовується лише для  ілюстрації  засвоєних  учнями  знань  у процесі їх застосування для рішення задач, подання відповідей.

Наочність застосовується і  як засіб пізнання нового, і для  ілюстрації думки, і для  розвитку  спостережливості,  і для кращого запам'ятовування матеріалу.  Засоби  наочності  використовуються  на  всіх   етапах   процессу навчання: при поясненні нового матеріалу вчителем,  при  закріпленні  знань, формуванні умінь і навичок, при виконанні  домашніх  завдань,  при  контролі засвоєння навчального матеріалу.

Застосування наочних  приладь у навчанні  підпорядковано  ряду  правил: орієнтувати учнів  на  всебічне  сприйняття  предмета  за  допомогою  різних органів почуттів; звертати  увагу  учнів  на  найважливіші,  істотні  ознаки предмета; показати предмет (по можливості) у його  розвитку;  надати  учням можливість  виявляти  максимум  активності  і  самостійності  при   розгляді наочних приладь; використовувати засобів наочності  рівно  стільки,  скільки це потрібно, не припускати перевантаження навчання наочними  приладдями,  не перетворювати наочність у самоціль.

Отже,  вміле  застосування  засобів  наочності   в   навчанні   цілком знаходиться в руках учителя. Вчитель у  кожному  окремому  випадку  повинний самостійно вирішувати, коли і якою мірою  треба  застосовувати  наочність  у процесі навчання, тому що від цього  деякою  мірою   залежить  якість  знань учнівських.

Принцип  наочності,  за  вираженням  Я. А.  Коменського,  є  «золотим правилом  дидактики».  Він потребує  сполучення  наочності й уявних  дій, наочності і слова. Шкідливим є як недостатнє, так і надлишкове  застосування засобів наочності. Їхня хиба призводить  до  формальних  знань,  а надлишок може загальмувати  розвиток  логічного  мислення,  просторового  уявлення  й уяви.   Зустрічаються   приклади   нетрадиційного   застосування    принципу наочності.

Наочні методи достатньо  важливі  для  тих,  яких  навчають,  що  мають візуальне  сприйняття  дійсності.  Сучасна  дидактика   потребує   найбільше раціональних  варіантів  застосування  засобів  наочності,   що   дозволяють досягти більшого освітнього і виховного, а так  ефекту,  що  само  розвиває. Вона орієнтує педагогів на таке застосування наочних методів  навчання,  щоб одночасно мати можливість розвивати й абстрактне мислення учнів [5, с. 43].

Особливістю  наочних  методів  навчання  є  те,  що  вони  обов'язково пропонуються, у тій або  іншій  мірі  поєднуючись  із  словесними  методами. Тісний взаємозв'язок слова і наочності  випливає  з  того,  що  діалектичний шлях  пізнання об'єктивної  реальності  припускає застосування  в єдності живого споглядання, абстрактного мислення і практики. Вчення  І. П. Павлова про першу і другу сигнальні системи показує, що при пізнанні явищ  дійсності вони  повинні  застосовуватися  у  взаємозв'язку.  Сприйняття  через   першу сигнальну систему  повинно  органічно  зливатися  з  оперуванням  словом,  з активним функціонуванням другої сигнальної системи.

Л. В. Занковим було вивчено декілька основних форм сполучення  слова  і наочності [5, с. 44]:

1. за допомогою слова викладач керує  спостереженням,  що  здійснюється учнями,  а  знання  про  образ  предмета,  його   безпосередньо   сприйманих властивостях і відношеннях ті, яких навчають, витягають із  самого  наочного об'єкта в процесі спостережень;
2. за допомогою слова  викладач  на  підставі  здійсненого  тими,  яких навчають, спостереження наочних об'єктів і на базі наявних у них знань  веде тих, яких навчають, до осмислення таких зв'язків  у  явищах,  що  не  можуть бути визначені в процесі сприйняття;
3. відомості  про  образ  об'єкта,  про  його  безпосередньо  сприймані властивості і відношення учні одержують із словесних  повідомлень  педагога, а  наочні  засоби  служать  підтвердженням  або   конкретизацією   словесних повідомлень;
4. відправляючись  від  здійснюваного  учнем  спостереження   наочного об'єкта, педагог повідомляє про такі зв'язки між явищами,  що  безпосередньо не сприймаються учнями, або робить  висновок,  об'єднує,  узагальнює  окремі дані.

Таким чином, існують різноманітні форми  зв'язку  слова і наочності. Віддати якимось  із  них  повну  перевагу  було  б  помилковим,  тому  що  в залежності від особливостей задач навчання, змісту теми,  характеру наявних наочних  засобів,  а  також  рівня  підготовленості  тих,   яких   навчають, необхідно  в  кожному  конкретному  випадку  обирати  найбільше раціональне сполучення.