Методичні основи використання принципу наочності при вивченні української літератури

Наочність навчання  і  виховання  припускає  як  широке  використання зорових відчуттів, сприйняттів, уяв,  так  і  постійну  опору  на  свідчення органів  почуттів,  завдяки  яким  досягається  безпосередній   контакт   із дійсністю [11, с. 16].

Для реалізації цього принципу на практиці застосовуються:

1. показ рухової дії викладачем;
2. демонстрація наочних приладь;
3. кінофільми;
4. відеофільми;
5. звукова і світлова сигналізація.

Наочність  у  сучасній  теорії  і  практиці  навчання  можна  розуміти подвійно, як процес почуттєвого відбитка в навчанні і як вивчення навчального матеріалу на підставі наочних посібників.

Наочний матеріал служить  як би зовнішньою опорою  внутрішніх  дій, що чиняться дитиною під керівництвом вчителя в процесі оволодіння знаннями.

      Щодо суттєвих ознак наочного приладдя, то можна  виділити такі:     

      1. Будь-яке наочне приладдя являє собою модель реальних процесів.

      2. Наочне приладдя – це навчальна модель.

      3. Наочне приладдя – це засіб пізнання.

      4.  Наочні  приладдя  на  основі  відчуттів  і  сприйняттів   формують почуттєву уяву, уявлення, із яких на основі відповідних  висновків  робиться один загальний висновок [5, с. 45].

      За характером відбитка навколишньої  дійсності  розрізняють  такі  види наочності:

1. натуральна (природна) наочність, що подає  собою  реальні  предмети або процеси (об'єкти і явища, роздавальний матеріал і ін.);
2. образотворча  наочність  (фотографії,  художні  картини,  малюнки, навчальні картини й ін.)  застосовується, коли  показ  натурального предмета утруднений, а споглядання конкретної уяви необхідно;
3. символічна наочність (креслення, графіки, схеми, таблиці, діаграми) по суті є своєрідною мовою, а тому  повинна  спеціально  вивчатися, щоб стати зрозумілою.

      На   уроках   української   літератури   найчастіше   використовується образотворча наочність.

      Різноманітні  види  наочності   виконують  різноманітні  функції.  Одні сприяють пожвавленню уявлень (картини, предмети життя), інші  є  опорою  для відверненого мислення.

      Види наочності можна охарактеризувати  і таким чином:

      1.  Природна  наочність  припускає   ознайомлення  учнів  із  реальними об'єктами (із рослинами, тваринними, мінералами і т.п.) у класі і за  межами школи (під час екскурсій, виїздів у природу і т.п.).

      2. Експериментальна наочність є  різновидом природної  наочності.  Вона припускає ознайомлення учнів у ході проведення експериментів і  досвідів  із процесами і  явищами,  що  відбуваються  в  реальній  дійсності.  Наприклад, хімічні реакції, явище електричного розряду і т.п.

      3.  Картинна  і  картинно-динамічна   наочність  мають  на  меті   дати відображення  реального  світу  (фотографії,  малюнки,  картини,  діафільми, діапозитиви, німі кінофільми).

      4. Об'ємна наочність у системі  навчальних посібників подана  макетами, моделями, муляжами, панорамами, геометричними тілами і фігурами і т.п.

      5. Звукова  наочність  припускає   використання  звукових  засобів для відтворення звукових уяв,  і  насамперед   звукозапису  з  грамплатівок  або запису на магнітній стрічці художнього читання уривків літературних творів, запису іноземної мови і звукових зображень.

      6.  Символічна  і  графічна  наочність сприяє  розвитку  абстрактного мислення, тому що посібники цього  типу  відображають  реальну  дійсність  в умовно-узагальненому символічному  виді.  Наприклад,  карти,  схеми,  плани, креслення, діаграми і т.п.  У  зв'язку  з  бурхливим  розвитком  абстрактно- теоретичних знань і  відбитком  їх у шкільних  курсах  цей вид наочності набуває усе більше значення.

      7. Внутрішня,  або  опосередкована,  наочність  подає  оперування  вже наявними уявленнями  для  формування  нових  уявлень. Наприклад,  одержання  уявлення про новий через порівняння з тим, що уже відомо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

          1.2. Психолого-педагогічні осонови використання наочності

 

Принцип наочності є дидактичним принципом навчання, що відноситься до числа основних. Його необхідність обґрунтовується діалектикою переходу від чуттєвого сприйняття до абстрактного мислення у процесі пізнання. Відповідно до принципу наочності, навчання будується на конкретних образах, що безпосередньо сприймаються учнями.

Принцип наочності, який стверджує, що ефективність навчання залежить від доцільного залучення органів почуттів до сприйняття і переробки навчального матеріалу, визначає характер процесу навчання. У процесі навчання дітям бажано надати можливість спостерігати, вимірювати,

проводити досліди - і  таким шляхом вести їх від незнання до знання. Якщо немає можливості представити реальні предмети для оперування ними під час уроків, слід по можливості використовувати наочні засоби: макети, моделі, малюнки і т.д.

В українській педагогічній енциклопедії наочність трактується як один з основних принципів дидактики, відповідно до якого навчання базується на

конкретних образах, що безпосередньо сприймаються учнями [2, с.224].

Для більш детального розгляду поняття «наочність» звернемося до процесу пізнання. Спиратися будемо на міркування Л.М. Фрідмана, наведені ним у книзі «Наочність та моделювання в навчанні». У процесі пізнання суб’єкт, за допомогою його органів почуттів та мислення, досліджує пізнавальний об’єкт. Коли суб’єкт направляє органи почуттів на дослідження об’єкту не відволікаючись на інші об’єкти, то говорять що суб’єкт споглядає (спостерігає, чуттєво сприймає) об’єкт. Чуттєве пізнання об’єкту буває безпосереднім та опосередкованим. Безпосереднє чуттєве пізнання відбувається коли в процесі пізнання об’єкту суб’єкт не обмежується простим спостереженням, а активно на нього впливає: розглядає з різних сторін, подумки (або реально) поділяє на частини, проводить з ним будь-які дії. Об’єкт в такому випадку називають чуттєво пізнаваним.

Не завжди об’єкт, що чуттєво сприймаємо, є наочним. Чуттєво сприймається об’єкт є наочним лише тоді, коли він достатньо простий і звичний для пізнання суб’єкта чи може бути зведений до таких простих і звичним об’єктах. Багато об’єктів, які людина не може безпосередньо сприйняти, стають наочними в результаті виявлення істотних закономірностей, що відносяться до них, та побудови моделей. Як приклад можна навести планетарну модель атома або модель молекули, які можна назвати наочними. І нарешті, абстрактні поняття абсолютно не спостережувані, але за допомогою роз’яснень, життєвих прикладів (наочних

прикладів) можна створити наочне уявлення про те чи інше поняття, наприклад про чесність. Наочність пов’язана з особливостями підготовки і психіки людини. При цьому поняття наочності досить умовне: те, що наочно для однієї особи (наприклад, радіотехнічна схема для фахівця), таким не є для іншого (та ж схема для гуманітарія) [6, с.19].

Однією із завдань  використання наочності на уроці  є створення у суб’єкта цілісного образу сприйнятого об’єкта. При цьому образи сприйнятого об’єкта можуть являти собою образи сприйняття, образ уявлення та образи уяви.

Образи сприйняття формуються при  безпосередньому впливі об’єкта на органи почуттів людини. В її свідомості виникає образ сприйняття даного об’єкта, при створенні якого поряд з відчуттям беруть участь пам’ять і мислення. У процесі створення образу людина висуває гіпотези, перевіряє їх при виявленні, розрізненні і пізнанні сприйманого предмета або явища, осмислює створюваний образ. При цьому людина не просто спостерігає, а активно діє.

Особливості образу залежать від особливостей не тільки сприйманого предмета, а й людини, його життєвого досвіду і знань, переконань і цінностей, навіть від настрою в даний момент часу. Образ сприйняття того чи іншого предмета може бути наочним або ні в залежності від того, наскільки він зрозумілий людині. Якщо людина дивиться на якийсь предмет і не може зрозуміти, чим воно є, так як він представляється йому нагромадженнямдеталей невідомого призначення, то створюваний в думці образ не можна назвати наочним. Якщо ж людина, сприймаючи предмет або явище, пізнає його, розуміє його, то створюваний образ сприйняття є наочним.

Поряд з образами сприйняття існують образи уявлення, де образи предметів чи явищ, які не сприймаються в даний момент, засновані на минулому їх сприйнятті. Іншими словами, образи уявлення - це образи пам’яті.

Чуттєві враження, образи сприйняття проходять через пам’ять, Але зберігаються в пам’яті лише найбільш яскраві, цікаві образи сприйняття, що мають особисті значення для людини. При їх відтворенні (спогаді) ці образи перетворюються в образи уявлення.

Існують ще образи уяви - це образи об’єктів, які людина ніколи безпосередньо не сприймала та не спостерігала. Незважаючи на це, вони складені із знайомих і зрозумілих йому елементів образів сприйняття і уявлення. Роль таких образів в житті людини велика, оскільки творча діяльність заснована на уяві. Перш ніж щось зробити, людина спочатку уявляє результат своєї праці і лише потім приступає до роботи [9, с. 14-18].

Сам по собі наочний образ  не виникає, він як правило, є результатом

активної роботи суб’єкта, спрямованої на його формування. Таким  чином, об’єкти самі по собі не можуть вважатися наочністю, якщо їх сприйняття не

забезпечує формування в учнів наочних психічних  образів, тобто не є зрозумілими та доступними.

Підсумовуючи все вищезазначене, можна дійти висновку що наочністю можна вважати процес в результаті якого в свідомості учнів утворюються певні образи досліджуваного об’єкту. Тобто необов’язково пов’язувати наочність з візуальним сприйняттям об’єкту. В процесі утворення психічного образу можуть приймати участь усі органи чуттів людини. У зв’язку з цим розрізняють такі види наочності як візуальну, аудіальну, кінеститичну та мовну [6, с. 22]. Наведемо приклади. До візуальної наочності відносяться ілюстрації, схематичні зображення, фотографії тощо. До аудіальної – різноманітні аудіозаписи. Зразки речовин, які можна дослідити за допомогою тактильних відчуттів відносяться до кінеститичного виду наочності. До мовної відноситься словесний опис вчителя, який здатний викликати в учнів утворення психічного образу.

Наочність не є властивістю  або якістю об’єктів, предметів або явищ. Наочність – це властивість їх психічних образів. І якщо ми говоримо про наочність тих чи інших предметів, то маємо на увазі наочність образів цих

предметів.

Наочність – показник простоти і зрозумілості для конкретної людини того психічного образу, який він створює в результаті процесів сприйняття, пам’яті, мислення уявлення та уяви.

Наочність або не наочність  образу, що виникає у людини, залежить головним чином від особливостей самої людини, рівня розвитку її пізнавальних здібностей, інтересів і схильностей. Психічні образи можуть створюватися в результаті не лише візуального сприйняття, а й за допомогою інших органів чуттів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

РЕАЛІЗАЦІЯ  ПРИНЦИПУ НАОЧНОСТІ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

 

2.1. Методичні основи використання принципу наочності при вивченні української літератури

 

На уроках літератури учитель застосовує різноманітні види наочності: мистецьку, наукову, документальну, природну та ін. Її чуттєве сприйняття – слухом, зором, дотиком – набуває значення, якщо поєднується з особистою думкою та емоцією.

Літературна наочність – предмети і явища, які через сприймання органами чуття допомагають учням уявити світ художнього твору та образ письменника.

Використовуючи наочність, слід продумувати її значення для  емоційного сприймання художнього твору, його осмислення, контекстного розуміння. Учитель повинен пов'язувати наочний посібник із літературою, а не бути його відстороненим демонстрантом.

Унаочнення є одним  із загальнодидактичних принципів навчання в школі. Його специфіка при викладанні української літератури зумовлена двоїстою сутністю цього предмета, який поєднує вид мистецтва (художнє слово) і науку (літературознавство). У процесі його вивчення оповідають життєпис письменника, характеризують історичну епоху, згадують твори інших видів мистецтва як контекст літературної творчості, тому кожна з ланок літературної освіти потребує особливого унаочнення.

Дидактичні функції наочності  різноманітні: вона може бути джерелом нової інформації, сприяти поглибленню і закріпленню набутих знань, створювати відповідний літературному матеріалу настрій, ознайомлювати учня зі сферою суміжних наук і мистецтв, сприяючи інтеграції знань школяра.

Психологічною засадою ефективності наочності є активізація різних видів пам'яті. Вдале застосування наочного посібника сприяє запам'ятовуванню не тільки логічному, а й емоційному, образному, чуттєвому. Наприклад, картина французького імпресіоніста, проаналізована на уроці паралельно з новелою М. Коцюбинського «Intermezzo», допоможе запам'ятати насичений враженнями художній текст. Вірш, прочитаний на позакласному заході в особливій атмосфері літературної кав'ярні, надовго збережеться в пам'яті. На уроці з вивчення роману В. Барки «Жовтий князь» доречним буде прослуховування «Лакрімози» з реквієму В.-А. Моцарта та «Вічної пам'яті», які поглиблять трагічні враження і сприятимуть усвідомленню злочинів проти людства.