Новели М.Коцюбинського як вияв імпресіонізму в українській літературi

 

ПЛАН

 

ВСТУП………………………………………………………………………..……3

РОЗДІЛ І. Імпресіонізм як літературний напрям……………………………….6

       1.1. Характерні риси імпресіоністичної поетики………………………..…6

       1.2. Специфіка імпресіонізму в українській літературі.……………….…14

       1.3. Просторово-часова організація імпресіоністичної прози……………21

РОЗДІЛ ІІ. Новели М.Коцюбинського як вияв імпресіонізму в українській літературі…………………………………………………………………………26

       2.1. Поетика психологічних новел М.Коцюбинського………………...…26

       2.2.Позиції автора і героїв в імпресіоністичній прозі

М. Коцюбинського………………………………………………………………29

       2.3. Психологізм етюду “Цвіт яблуні”……………………………………..34

       2.4. Функція колористичних деталей в акварелі “На камені”…………....39

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...42

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ………………………………………………………...44

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Михайло Коцюбинський –  великий письменник-гуманіст, один із найяскравіших представників  модерної української літератури кінця XIX - початку XX ст. Він посідає одне з чільних місць в історії  української літератури. Його повісті, оповідання та новели яскраво відтворюють  не тільки глибинні соціальні та психологічні зрушення в суспільстві на межі століть, а й активні пошуки, якими характеризувався літературний процес на межі двох століть, він приніс в українську літературу елементи декадентства, символізму, неоромантизму, а стиль його письма співвідносять  з європейським романтизмом.

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в   м. Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880). Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. Він перекладав українською мовою твори Достоєвського, Міцкевича, Ожешко. Написав статтю “Життя українців по малих містах. З українського Поділля”. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885).

     Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського з західноукраїнськими виданнями. На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П’ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

   У 1901р. письменник написав оповідання “Лялечка”, а 1902р. став членом Чернігівської архівної комісії, написав новели “На камені”, “Цвіт яблуні”. Оповідання “Fata morgana”, що стало першою частиною однойменної повісті, та збірка оповідань “Поєдинок”, були написані в 1903р. У 1904р. письменник вийшов з членів Чернігівської архівної комісії. Написав оповідання “У грішний світ”, “Під мінаретами”.

      Михайло Коцюбинський помер 25 квітня 1913р. Похований у Чернігові на Болдиній горі, в гаю Троїцького монастиря над Десною.

      Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.

      Коцюбинський вважається найвидатнішим стилістом української прози. Він почав як реаліст і народник під впливом Панаса Мирного й Івана Нечуя-Левицького, пізніше, на початку XX ст., відійшов від цього напрямку й, хоча симпатизував народницьким поглядам, однак схилявся до імпресіоністичної манери. Тут не було метаморфози чи суперечності — адже імпресіонізм, цей останній великий стиль XIX ст., був об’єктивним мистецтвом, побудованим на точному відображенні відчуття, враження, спостереження. Як психолог Коцюбинський найчастіше писав про людську та мистецьку роздвоєність, амбівалентність, свідомо чи підсвідоме відбиваючи свою письменницьку й людську драму.

     Мета даної курсової роботи – проаналізувати особливості поетики новел М.Коцюбинського пізнього періоду його творчості з точки зору імпресіонізму. Вона потребує розв’язання наступних завдань:

• З’ясувати визначальні особливості імпресіонізму як мистецького та, зокрема, літературного напряму;
• Визначити особливості розвитку імпресіонізму в українській літературі;
• Проаналізувати поетику новел М.Коцюбинського “Цвіт яблуні”, “На камені” як вияв імпресіонізму на українському ґрунті;
• Зробити висновок щодо особливостей імпресіоністичної манери М.Коцюбинського.

Об’єктом дослідження у даній роботі виступають новели М.Коцюбинського пізнього періоду його творчості, предметом – особливості поетики цих творів.

Для реалізації цілей і  завдань дослідження використовувався комплекс методів: критичний аналіз літературних джерел; літературознавчий аналіз художніх творів.

Актуальність нашого дослідження полягає в необхідності розглянути творчість М.Коцюбинського в контексті українського та європейського розвитку модерної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. Імпресіонізм як літературний напрям

 

1.1. Характерні  риси імпресіоністичної поетики.

 

  Як зазначає Л. Андреєв: Імпресіонізм – це “єдність зовнішнього й внутрішнього, об'єктивного й суб'єктивного”. У цій єдності суб'єктивне займає позиції переважаючі – звідси й сам принцип “враження”. Але враження завжди спрямоване, завжди виходить від чогось... Точного дозування складових частин єдності немає, але їхня специфічна рівновага – умова імпресіонізму. Рівновага може бути порушена” [2,с.65]. Об'єктивне й суб’єктивне в літературі імпресіонізму пов’язане з внутрішнім світом людини, з її чуттєвою, емоційною сферою, з неповторністю і значущістю кожної миті душевного, психічного, духовного життя людини.

  Імпресіонізм – (від франц. impression – враження) – течія модернізму, яка визначається прагнення передати мінливі миттєві відчуття та переживання [2, с.17]. Імпресіонізм сформувався у Франції у кінці ХІХ ст. насамперед у малярстві (назва походить від картини К.Моне “Імпресія. Схід сонця” 1873). Представниками імпресіонізму в живописі були К. Моне, О. Ренуар, Е. Деґа. Основними завданнями творчості вони вважали витончену передачу своїх миттєвих вражень, настроїв.

Література імпресіонізму  тлумачиться в історії й теорії літератури як течія мистецтва раннього модернізму на межі ХІХ–ХХ ст., яка вбачала своїм завданням «ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень

та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань») [10, с. 300].

Імпресіонізм продовжив почате реалістичним мистецтвом 1840 – 60-х рр. звільнення від умовності класицизму, романтизму і академізму і затверджував красу повсякденної дійсності, простих, демократичних мотивів, добивався живої достовірності зображення. Імпресіонізм робить естетично значущою справжнє, сучасне життя в її природності, у всьому багатстві і блисканні його фарб, відображаючи видимий світ у властивій йому постійній мінливості, відтворюючи єдність людини і навколишнього його середовища. Акцентуючи як би випадково спійманий поглядом скороминущий момент безперервного перебігу життя, імпресіоністи відмовляються від оповідання, від фабули. У своїх пейзажах, портретах, багатофігурних композиціях художники прагнуть зберегти неупередженість, силу і свіжість “першого враження”, яке дозволяє схопити в побаченому неповторно характерне, не вдаючись до окремих деталей. Зображаючи мир як вічно змінне оптичне явище, імпресіонізм не прагне до підкреслення його постійних, глибинних якостей. Пізнання світу в імпресіонізм ґрунтується головним чином на витонченій спостережливості, візуальному досвіді художника, що використовує для досягнення художньої переконливості твору і закони природного оптичного сприйняття [13, с.36]. Процес цього сприйняття, його динаміка відбиваються в структурі твору, яка, у свою чергу, активно направляє хід сприйняття картини глядачем. У цілому твори імпресіоністів відрізняються життєрадісністю, захопленістю плотською красою світу; і лише в деяких роботах Дега і Мане присутні гіркі, саркастичні ноти.

Імпресіоністи вперше створюють  багатогранну картину повсякденного  життя сучасного міста, передаючи  своєрідність його пейзажу і зовнішності  людей, що населяють його, їх побуту і рідше – праці; у імпресіонізмі з'являється також тема специфічно міських розваг. Разом з тим в мистецтві імпресіонізму слабшає момент соціальної критики. Імпресіоністи розробили закінчену систему пленеру. У їх пейзажах буденний мотив часто перетворюється всепроникаючим, рухомим сонячним світлом, що вносить до картини відчуття святковості.

   Імпресіонізм, який визначив обличчя живопису другої половини XIX столітті, у літературі став лише стильовим рухом, який спочатку збігався з символізмом, а згодом позначився на стилі всієї модерністської прози          [7, c.124]. З імпресіонізму починається тісна взаємодія літератури і живопису, особливо активне використання літературою художніх засобів, притаманних живопису, характерне для модернізму в цілому. Це дає можливість розширити палітру засобів опосередкованого самовираження. Імпресіонізм покликаний опосередковано (через певну картину, частіше пейзаж) передати тонкі нюанси настрою. Імпресіоністичне зображення легке, прозоре, просякнуте домінантою якогось суб'єктивного бачення. Емоційно забарвленим стає все: фонетика, інтонація, використані у зображенні кольори і звуки. Імпресіоністичний текст завдяки цьому діє на почуття читача, минаючи свідомість. Художня мова імпресіонізму спирається на метафоричний епітет і загалом надає перевагу численним означенням. Використовується безліч прийомів, здатних зробити зображення хистким, прозорим, аби крізь нього проглядала особистість автора в її здатності відчувати неповторно. Імпресіонізм зосереджений на зображенні тонких почуттів і емоційних станів, тому він користується посилено детальним описом. У цьому плані головний попередник імпресіонізму – сентименталізм.

Імпресіоністи вірили, що світ являється нам у відчуттях, а  відтак передача конкретних вражень  від того чи іншого конкретного явища, образу, сприйнятого зором художника  дозволить досягти нічим не спотвореної  правди дійсності. Імпресіонізм, декларуючи своїм завданням фіксацію конкретних нічим не опосередкованих чуттєвих вражень, котрі максимально наближені  до правди дійсності, як вона дається  людині, представляв значно більший  простір для прояву суб’єктивного  начала, ніж реалізм і натуралізм.

Імпресіоністи не прагнули зображення, відтворення предмета, реалій навколишнього світу. Вони намагались викликати у глядача чи читача ті ж самі враження, відчуття, що виникли  у них при спостереженні з  певної точки зору. Важливо було те, що імпресіонізм відмовлявся від  типізації, від узагальнення найпоширеніших, найхарактерніших рис як навколишньої реальності, так і духовного світу  героя. Проголошувалось випадкове. Герой наділений винятковою витонченістю сприймання. Оскільки кожна мить у  змінному житті неповторна, наділена своїм значенням і своєю красою, і оскільки завданням мистецтва  є саме фіксація реально існуючих моментів, а не конструювання якихось моделей, то в імпресіонізмі втрачає смисл поняття ідеалізації.

  Слід зазначити, що стосовно літератури імпресіонізм розглядається широко – як стильове явище, що виникло в останній третині XIX ст. і що захопило письменників різних переконань і методів, і вузько – як течія з певним методом і близьким до декадентству світовідчуванням, що склалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. [5, c.39]. Ознаки “імпресіоністського стилю” – відсутність чітко заданої форми і прагнення передати предмет в уривчастих, таких, що миттєво фіксують кожне враження, штрихах, які виявляли, проте, при огляді цілого, свою приховану єдність і зв'язок. Як особливий стиль імпресіонізм з його принципом цінності першого враження давав можливості вести оповідання через такі, ніби схоплені навмання, деталі, які порушували строгу узгодженість оповідного плану і принцип відбору суттєвого, але своєю “побічною” правдою надавали розповіді надзвичайну яскравість і свіжість, а художній ідеї – несподівану розгалуженість і багатоликість. Залишаючись стильовим явищем, імпресіонізм не означав, особливо у великих письменників (наприклад, А. П. Чехов, А. Бунін та ін.), ломки художніх принципів, а позначався в збагаченні цих принципів і неухильно зростаючій майстерності описів (наприклад, чеховський опис грози в повісті “Степ”; риси імпресіонізму в чеховському стилі відзначив ще Л. М. Толстой)           [4, с.131]. До початку ХХ ст. виникло декілька стильових різновидів імпресіонізму на загальній реалістичній основі. Брати Ж. і Е. Гонкури (“поети нервів”, “цінителі непомітних відчуттів”) з'явилися родоначальниками «психологічного імпресіонізму”, витончену техніку якого можна спостерігати в романі К. Гамсуна “Голод”, у раннього Т. Манна (у новелах), С. Цвейга, в ліриці імпресіонізму Ф. Анненського. “Пленерна” живописність відчувається у тих же братів Гонкуров, у датського письменника Е. П. Якобсена (у новелі “Могенс”); картинно виражає ліричні ситуації засобами імпресіоністської техніки (у тому числі і синтаксису, і ритму) німецький поет Д. фон Лілієнкрон. Англійські письменники - неоромантики Р. Л. Стівенсон і Дж. Конрад розвинули екзотичні барвисті властивості імпресіонізму; їх манера продовжена в пізнішій літературі на “південні” теми, аж до розповідей С. Моема. У “Романсах без слів” П.Верлена трепет душі і живописне мерехтіння (“одні відтінки нас полонять”) супроводжуються музичною настроєністю, а його вірш “Поетичне мистецтво” (1874, опублікований 1882) звучить одночасно і як маніфест поетичний імпресіонізму, і як передвістя поетики символізму.

  “Чисте спостереження”, проголошене імпресіоністами, мало на увазі відмову від ідеї в мистецтві, від узагальнення, від закінченості. Традиційне зображення вимагало абстрагування від конкретного об'єкту і вражень від нього, їх підсумовування і виділення якоїсь середньої ідеї, при цьому потрібно було відсікти випадкове, відобразив загальне, головне. Імпресіонізм же був проти загального, затверджував приватне, імпресіоністи зображали кожну мить. Це означало: ніякого сюжету, ніякої історії. Думка замінювалася сприйняттям, розум – інстинктом [12, с. 56].