Новели М.Коцюбинського як вияв імпресіонізму в українській літературi

Вирішення цієї доволі богемної теми (для справжнього артиста навіть смерть коханої людини – мистецький матеріал, як було з художниками  Л.Синьйореллі, Я.Тінторетто чи нашим М.Ґе) в “Цвіті яблуні” вільне від декадентської некрофілії. Тож впроваджуваний Коцюбинським принцип погляду на дійсність “під іншим кутом зору”, – як і введена ним в українську літературу техніка “запису потоку свідомості” (запанувала на Заході в час Е.Хемінгуея і В.Вульф), розкриття влади колективного підсвідомого (погром у “Fata morgana”, сцена самосуду – психологічний предтеча “Збунтованої людини” А.Камю) є виявами європейської модернізації художньої форми.

Уже в новелах “Сміх” і “Він іде” помітні спроби Коцюбинського щодо змалювання психології маси. Страх, що охоплює Валеріана Чубинського під час чорносотенного погрому, передається через звукові враження від натовпу, якого він не бачить, не чує. У новелі “Він іде” подібний настрій (страх) єврейського населення перед погромом передається через особливе сприйняття пейзажу. Імпресіоністичні образи, що передають уявлення про дику розбурхану юрбу, яка, наче ураган, змітає все на своєму шляху, були підготовкою до показу психології селянської стихії, яку так майстерно змалював Коцюбинський у другій частині “Fata morgana”.

       В новелі  “Сміх” символіка вбивчого сміху піонерно й драматично розкрила два кола екзистенційного трагізму: безпорадності й підсліпуватості інтелігенції за буряного поліття 1905-1907 рр., та спровокованої чорносотенною політикою царату ворожості українського селянського народу до власної демократичної інтелігенції. Поетикально ”Сміх” випередив епічні наративи 20-х рр. В.Підмогильного, Г.Косинки, Ю.Яновського, В.Сосюри, І.Бабеля, мистецькі знахідки Ш.Андерсона (“Темний сміх”), а його автор “відкрив вікна” новим естетичним надбанням [9, с. 61].

Найголовніше в творчості  Михайла Коцюбинського – це його особливий самобутній характер імпресіонізму. Вишуканий імпресіонізм письменника  виявляється в надзвичайній тонкості психологічного заглиблення в усі  душевні порухи та все те, що творить  силу осяйності барв самого зображення.

У його творчості, як ні в  кого із сучасників, природно поєдналися два протилежні полюси: народницький стиль і зображення духовних порухів  простолюддя, що пізніше було злито  з вишуканим естетизмом самого зображення. Імпресіонізм виділяє Коцюбинського  з плеяди класичних письменників. Так письменник повертає своєму стилю  прикмети, властиві мистецтву, розвиненому  класиками. Тому у творах Коцюбинського, крім імпресіоністичності, помітні  також романтика, риси символізму та “ідеального реалізму”. Але все ж таки в доробку письменника домінує й переважає струм імпресіоністичності – картинного передавання настроїв, вражень і порухів людської душі. Михайло Коцюбинський немов кидає промінь свого мистецького освітлення, виявляючи чуттєві порухи та вдачу людини, найсуттєвіші явності хвилини, у яких досягається просто музична поетика зображення.

2.2. Позиції автора  і героїв в імпресіоністичній  прозі  М.Коцюбинського

Простеження співвідношення ціннісних позицій автора і персонажів, різних точок зору, з яких зображуються події, дозволяє розкрити і композиційну своєрідність прози М. Коцюбинського, і особливості психологічного аналізу, оповідної структури тощо. Важливою настановою імпресіоністів було переконання у вічній змінливості, текучості, неоднозначності як навколишньої дійсності, так і внутрішнього світу людини.

  В імпресіонізмі, власне, принципово неможливий автор,  який володіє остаточною, абсолютною  істиною. Авторський інтерес спрямований  не на типове, узагальнене, а  на фіксацію безпосередньо сприйнятого,  мінливого, одиночного. У сприйманні  кожного з героїв оточуючий  його світ постає інакшим, а  оцінки цього світу – незрідка  полярно відмінними. Коцюбинський, як і інші письменники-імпресіоністи,  охоче звертається до розповіді  від першої особи, яка робить враження “необробленості” почерпнутого з життя, цілковитого авторського невтручання в зображуване. Навіть у творах, написаних в об'єктивній манері, події здебільшого подаються з точки зору когось з героїв. Іноді ця єдина точка зору проведена через весь твір, частіше окремі епізоди його подано з позиції різних персонажів. Якраз на цьому зіткненні відмінних, полярних точок зору, оцінок незрідка і виникає могутній емоційний ефект новел та повістей Коцюбинського.

         Найцікавіші в цьому зв'язку, зокрема, ті твори, де зіткнення полярних оцінок відбувається в свідомості одного персонажа. Так, у “Цвіті яблуні” свідомість героя подвоюється, в кризовій ситуації відбувається боротьба двох “я”, одне з них в якісь моменти виступає суворим моральним суддею, стосовно другого. Я – оповідач переживає трагедію смерті єдиної дитини. Страждання агонізуючи доньки приховують всю його увагу, всі, сфокусовані на одному, почування “Горе забрало мене цілком, полонило”. Проте автор намагається в максимальній повноті відтворити потік свідомості героя, вирізняючи, зокрема, два внутрішні голоси. Це голос страждаючого батька і стенографічно-безпристрасний голос спостерігача, митця, який фіксує, колекціонує враження для майбутніх творців. Ці безпосередні враження від дійсності, якою вона є, ніяк не скореговані жодними етичними, суспільними табу.

О. Черненко вважає, що в “Цвітові яблуні” розкрито сама сутність психології творчості імпресіоністів: “Новий імпресіоністичний світогляд домагається глянути на дійсність “іншим оком”, себто звільнити себе від усяких морально-етичних та естетичних зобов'язань, від усіх упереджень, що постають через прийняті заздалегідь концепції, теорії чи ідеології. Тільки особистість, звільнена від усього того баласту, що немов вузлем заслонює правдивий образ світу, речей, явищ і людини зможе без ніякої домішки суб'єктивних почуттів, поглядів чи настанов доглянути їх дійсну суть” [18,с.60].

         Спершу поява стороннього спостерігача у його свідомості лише дивує героя етюда Коцюбинського: “Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично”. Ця самоіронія стосується позиції того “другого”, невтомного спостерігача і естета. Часом те друге “я” зовсім витісняє почуття страждаючого батька. Все, що з погляду митця є нормальним і неодмінним, в оцінці батька постає потворним, аморальним. Ось дзвін калатала в нічній тищі викликає думку про можливий епізод майбутнього твору: “Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку. Їй не спиться […]. Тільки запахи душать груди та тріпочеться оддаль глухе калатало, немов перебої серця незримого велетня. Яке се нове для Христини, невидане… Вона відчуває…”. Вводиться протилежна точка зору, з позиції батька, і оцінює цю враз обірвану на півслові думку як блюзнірство й зраду: “Я стрепенувсь. Боже. Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина?”

     Герой пробує аналізувати різні прояви свідомості й підсвідомості, різні голоси, що звучать йому, всю повноту вражень, що сприймаються дарованими нам природою чуттями: “Я думаю про щось чуже, стороннє, неважливе, а просте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять у мені”.

 При зустрічі з дружиною  з'являється  третя точка зору, з якої оцінюється навколишнє, точка зору вже не батька, не митця, а мужчини, коханця: “Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхристані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той момент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її не тільки як друга, а як привабливу жінку, і наче крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: “Не плач. Не все пропало. Ще у нас будуть…”. Ця думка знов таки одразу ж оцінюється з точки зору батька вмираючої дитини як крамольна і страшна: “А, підлість!.. Як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла?”. Ця наскрізна деталь, нестерпний свист передсмертного дихання, кілька разів повертає увагу до реальності, активізує свідомість співчуваючого батька і відтісняє роздуми з позиції митця, чоловіка тощо. Коцюбинський пробує розкрити перебіг почуттів героя через діалог, подавши їх як голоси двох, майже що чужих, не згодних між собою людей: “Се підло, се безглуздо”, - кричить у мені щось, і зуби скриплять от скритого в серці болю.  “Сто чортів! Се насильство!” - бунтує моя істота. “Се закон природи,” - говорить щось іззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті”. Врешті біля ліжка вмираючої точка зору спостерігача-митця в жорстокому протиборстві майже витісняє ставлення батька до побаченого. Не витримуючи боротьби, соромлячись цієї невчасної перемоги творчих інтересів над усім іншим, герой тікає з дому. “Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, а мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують…[…] Щоб незабути … щоб нічого не забути … ні тих ребер, що з останнім диханням то підіймають, то опускають рядно … ні тих, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних по подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що виповнює хату … Все воно здається мені … колись … як матеріал … Я се чую, я  розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені…” Усвідомлення цього “ранить батьківське серце”.

І лише краса квітучого  саду викликає почуття печального примирення з тим, що сталося, “сльози полегкості”, умиротворений сум за колишнім щастям. Закінчується етюд діалогом двох “я”, двох шарів свідомості. Перемагає поклик творчості, бо це поклик самого життя, І батько мусить змиритися з перемогою могутнього суперника – митця. Йому зостається лише просити прощення у втраченої дочки: “Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?” Бо пам'ять, “той нерозлучний секретар мій, вже записує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій… Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здається тобі … колись … як матеріал…”.

Носій кожної з основних виявлених у творі точок зору виступає у Коцюбинського як окрема індивідуальність, окреме “я”. Кожен з них є й носієм своєї “правди”, своїх переконань. І над цими “правдами” немає й не може бути підсумовуючої оцінки всевідаючого автора, деміурга, здатного примирити всі суперечності, розв'язати вузли і відділити праведних та неправедних. Ці завдання є вже моментами поза мистецькими. Бо кожен має свою правду, залежно від того, як сприймає світ.

Митець імпресіоніст бачить своє завдання лише у фіксації всього, що відчуває, вірячи, що істинність кожного, хай найменшого, зафіксованого ним  явища дає змогу наблизитись  і до смислу всієї світобудови, часточка якої опинилася в його полі зору.

В “Цвітові яблуні” помітне авторське прагнення з максимальною повнотою передати всю багатоманітність вражень, відчуттів, образів, зовнішніх сигналів і асоціацій, які співіснують переплітаються в свідомості героя. У “Невідомому”, як і в “Дебюті” та “Цвітові яблуні”, також відбито роздвоєння особистості, але тут момент відмови від себе колишнього, перехід до нової, можливо, останньої ролі відбувається за межами твору, герой ледь торкається його у спогадах. Лише іноді “невідомий” стає тою, колишньою, людиною, повертається до себе такого, від якого добровільно відмовився. Але зусиллям волі тут же проганяє небажаного двійника, що хоче жити нормальними людськими радощами. Дівочий погляд пробуджує заборонені погляди. І щез з-перед мене противний профіль… Що? Щез? Геть все із мого серця! Я – невідомий”.

В українській літературі М. Коцюбинського можна вважати  одним з найбільших майстрів внутрішнього монолога. Його художній досвід багато в чому зближується з досвідом літератури “потоку свідомості”.

Зіткнення полярних точок  зору на одне й те ж явище, подію  часто виступає в Коцюбинського засобом “очуднення”, тобто виведення з стереотипності сприймання, а відтак і незвичних оцінок [1, с.39-42].

Імпресіоністичний світогляд  Коцюбинського виявився, зокрема, у підкресленні ілюзорності поведінки людей, оманливості зовнішніх поривів, спонук, які не відбивають справжньої сутності людини. Адже пізнати об'єкт можна, згідно з переконаннями імпресіоністів, лише через пильне споглядання і послідовну фіксацію вражень, а не через умоглядні концепції, суб'єктивні, апріорні характеристики. “Поведінка людей виявляється часто позірною, а правда оманною, натомість у розкритті внутрішнього світу постає її справжня істотність. Пізнання голої, суворої правди – суті явищ і людей, демаскування їх зовнішньої позірності, з черги викликає ізоляцію людини серед хаосу ілюзій цілковито виправдана. Вона наскрізь проникає творчість імпресіоністів та твори Коцюбинського” [11, с.18].

2.3. Психологізм  етюду “Цвіт яблуні”

Етюд М. Коцюбинського  “Цвіт яблуні” є прикладом імпресіонізму в українській літературі. “Цвіт яблуні” являє собою суб'єктивну глибинну психологічну сповідь, де переживання батька з приводу агонії “моєї дитини” розкладені до найдрібніших чинників, де поняття об’єктивного й суб'єктивного збігаються. Суб’єктивне тут є засобом передачі миттєвих вражень, переживань, емоцій, станів і роздумів батька-чоловіка-письменника-людини. “Якщо в живопису імпресіоністичний ефект вібрації створюється завдяки пленерності, бачення об'єктів крізь повітря, то в Коцюбинського ту ж функцію виконує точка зору героя, зображення навколишнього крізь призму його сприйняття”, – зазначає Ю. Кузнецов       [9, с. 249].

Твір присвячений тяжкій проблемі: “Я не спав три ночі... мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину... І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза” [8, с. 140–147.;141]. Оповідь зосереджена на описі стану хворої дівчинки, розпачу матері, співчутливої покірності служниці, на словах лікаря, але найбільша увага приділяється саме переживанням батька.

Щоби переконатися в тому, що суб’єктивний спосіб зображення є стильовою домінантою цього імпресіоністичного тексту, подивимося, якими словами починається етюд, його фрагменти, яким є заключне речення твору: “Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу…” “Я прислухаюсь…” “А я ходжу”. “Я стрепенувсь”. “Однак мене морозить…” “Я завмер на місці, й серце моє стало”. “Страх який я став забобонний!..” “Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили”. “Я сиджу так довго…” “А я біжу у спальню” “Я не можу вернутись до хати…” “Хіба я можу забути…” “Я не забуду щастя дотику…” “Я обкладаю її цвітом яблуні…” “Я дивлюся на се воскове тіло…” “А моя пам'ять, той нерозлучний секретар мій…” “Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько!” “Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?”.