Новели М.Коцюбинського як вияв імпресіонізму в українській літературi

  Етюд насичений розлогим  спектром вражень, почуттів, роздумів  ліричного героя. Емоції розпачу, болю, спогади, уривки з роздумів увиразнюють імпресіоністичну манеру зображення:  “Я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здасться, сповняє собою весь дім.

 Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило... Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря... Се мені крає серце. Коли б швидше кінець!..

 А я ходжу.. Я не чую своїх ніг, не керую ними, вони носять мене самі, мов заведений механізм, і тільки голова моя, мов павук павутиння, снує мереживо думок… Мені самому сперло віддих від того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде...

….Мене морозить” [8, с. 140–147.;140–141].

Слухові, зорові враження, стани  здивування, болю, оніміння, пронизливого холоду, позасвідоме наслідування здушеного подиху доньки.

 “Куди мені втекти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його… А тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його. (Виділення М. Коцюбинського.) Він мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива” [9, с.142].

Хата, ніч – чітко окреслений замкнений хронотоп горя, асоціативно увиразнений чорним кольором (“ніч”).

“Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили…. Жінка… Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхристані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той мент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її не тільки як друга, а як привабливу жінку, і наче крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: “Не плач. Не все пропало. Ще у нас будуть”.  А, підлість!.. [8, с. 143].

...Я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамованій злобі розпихаю меблі, й хочу все знищити. “Се підло, се безглуздо”, – кричить в мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. “Сто чортів! Се насильство!” - бунтує моя істота. “Се закон природи”, – говорить щось іззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті [8, с.143].

…Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, а мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують…Щоб не забути, щоб нічого не забути... ні тих ребер, що з останнім диханням то піднімають, то опускають рядно.. ні тих мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних по подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що виповняє хату... Все воно здасться мені... колись ...як матеріал... я се чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить в мені.. Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце...”        [ 8, с. 140–147.; 144–145].

Невимовно тяжке горе поглиблює  чутливість чоловіка (приваблива жінка) і письменника (здасться як матеріал), збуджує через це злість та огиду  до самого себе. Вирвавшись із хати, окутаної смертю, до саду, де цвітуть яблуні, ліричний герой отримує змогу  дещо збоку, відсторонено усвідомити, пережити до кінця цю подію: “Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату...

Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина…

Я дивлюся на це воскове  тіло, і дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жодного зв'язку з  моїм живим організмом, в якому  тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, а за чимсь  іншим, живим, що лишилось у моїй пам'яті, відбилось там золотим промінням... я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі… колись, як матеріал…” [8, с. 140–147,140 -146].

Почуття ліричного героя  М. Коцюбинського – це і батьківське  непосильне горе, і жаль до себе, змученого  безсонням, і злість безсилля, й обурення несправедливістю, і безпорадність, неспроможність щось змінити; це і природній чоловічий потяг до коханої молодої дружини; це і спостережлива чіпка пам'ять письменника, що поза його волею фіксує «як матеріал» усі деталі події; це і мудрість людини, яка розуміє плинність, мінливість життя і яка бачить рожеву і теплу донечку у ніжному й чистому цвіті яблуні як певний символ.

Слова ліричного героя: “Се закон природи”, – увиразнюють саме імпресіоністичний характер тексту, тобто усвідомлення того, що смерть є часткою природного процесу, етапом, але не кінцем, не трагедією.  Саме життя складається, зазначає автор, з  “двох поверхів”: “...Вгорі темний, похмурий, важкий; під ним – залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней...” [8, с. 140–147, 140]. Але життя – це рух, це процес, що не зупиняється. Й усвідомлення цього допомагає ліричному герою М. Коцюбинського подолати кризу, зберегти у пам'яті “золоте проміння” спогадів про донечку, після тяжких страждань і трагічної втрати, що надали гіркий, але неоціненний досвід пізнання, примиритися зі світоустроєм  і жити далі.

Така динаміка почуттів і роздумів героя “Цвіту яблуні” залишає світле враження в душі читача, хоча й пов'язана з трагічною історією.

 Емоція у цьому творі  поєднана із роздумами ліричного  героя, що увиразнює світосприймання чоловіка. Автор накопичує враження, почуття ліричного героя, укладає їх розлогий спектр, але завершує цей етюд підсвідомим відчуттям плинності всіх речей у природі, яке кристалізується й допомагає героєві у роздумах дистанціюватися від розпачу й страждання, а значить прийняти смерть єдиної маленької донечки.

         У тексті є певний,  традиційний для християнського обряду поховання, релігійний атрибут, – свічка. Але вона зображена в опозиції до картин природи. Світло від свічки – мертве, неприродне, не життєдайне: “В її головах горить світло. Се чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки”                               [8, с. 140–147.; 146].

Сад, теплі сонячні промені, цвіт яблуні допомагають героєві  виразити свої емоції й зрозуміти  глибинний смисл того, що трапилося  з його дитиною: “Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?  А проте природа радіє. І чого не змогла зробити картина горя, те викликала радість природи. Я плачу” [8, с. 140–147,145].

Образне протиставлення свічки й цвіту яблуні ще раз переконує в тому, що імпресіоністичне світовідчуття позиціонується з максимальним наближенням до природи.

Отже, суб’єктивний спосіб зображення у творі М. Коцюбинського “Цвіт яблуні” обумовлює глибоке, психологічно витончене змалювання спектру почуттів батька, чоловіка, письменника, людини. Вирішити головну проблему твору – як сприйняти й пережити смерть  донечки – ліричному героєві допомагає усвідомлення того, що всі складові життя людини є часткою  природних процесів. Людина зі  своїми бажаннями, стражданнями, свідомими діями не завжди може впливати на них.

Такою є філософія буття  людини у світі в концепції митців-імпресіоністів.

 

 

 

 

 

 

 

 

2.4. Функція колористичних деталей в акварелі “На камені”

 

        Акварель  “На камені” — новаторський твір у жанровому плані. У ньому нескладна фабула, автор зосереджений на внутрішніх переживаннях героїв, що й становлять сюжетну колізію. Композиція акварелі надзвичайно оригінальна: даючи нібито малюнок з життя, автор жодного епізоду не виносить на перший план, а примушує читача головні епізоди переживати в собі, у своїй уяві. У цьому виявляється перша риса імпресіонізму: замість детальних реалістичних описів давати тільки окремі натяки, “плями”, що вже показують шлях читачевій уяві. Друга ж риса імпресіонізму – висувати на перший план психічні переживання героїв, а не фабулу творів. Письменник робить спробу вийти за межі традиційного оповідання та створити новий жанр – психологічну новелу, розвинути свою індивідуальну стильову манеру. Жанрова характеристика цього твору – акварель – відкриває задум автора: наблизити словопис до живопису; згадана новела наче спеціально присвячена цьому мистецькому експерименту. Акварель – одна з найбільш колористичних у прозі того часу, і не тільки українській. У цьому творі письменник ставить перед собою важливе завдання: надати кольору смислової функції. Тут слово виступає тільки інструментом творення мікрообразу, який і передає переживання героїв або служить реалізації задуму автора [1, с.55]. Не дивно, що новелу “На камені” автор назвав аквареллю: у ній справді переважають зорові образи, картини моря й гір виринають перед очима читачів, наприклад змалювання бурі на морі.

      Мікрообраз, винесений у назву, проходить  через усю першу частину новели “На камені”. Він створює сіре колористичне тло, на фоні якого розгортається сюжетна дія: “татарське село здавалось грудою дикого каміння”, “кам'яні оселі”, “сонце і камінь”, “люди на камені”. На цьому тлі кожний новий колористичний мікрообраз набуває особливого значення: зміни, що відбулися в душевному стані мовчазної татарської дівчини Фатьми після її зустрічі з гарним молодим турком Алі, символізує розквітла квітка – гірський крокус. Драматична колізія (втеча закоханих Фатьми й Алі) також знаходить своє особливе розв'язання в протилежності кольорів різної гами – мікрообраз “дух цих диких, ялових, голих скель”. На цих скелях закарбувалася споконвічна історія страждань “людей на камені”, існування яких – постійна боротьба з природою, панує лише один закон – жорстокість. Безбарвним скелям, голому каменю автор протиставляє червоний колір пов'язки на голові Алі та зелений колір фередже Фатьми, червоний – символ кохання, а зелений – життя. Яскраві, насичені кольори контрастують з кольорами мертвої застиглої скелястої породи, посилюють драматизм подій, сірі скелі зрадливо виказують яскраве вбрання Фатьми й Алі. Колористичні штрихи зливаються в єдину імпресіоністичну картину з драматичним малюнком і водночас піднесеним гімном коханню. “На камені” – характерний приклад не лише мистецької взаємодії людського сприняття (зорового, слухового) чи самобутності опрацювання Коцюбинським людських драм. Це ще й початок новаторського, суголосного тенденціям європейського авангарду емансипування від влади фабульності в епічному роді, від домінування описовості [18 , с.103].

Часто зорові образи переплітаються зі звуковими, зокрема тоді, коли описується гра Алі, то розповідь пронизує мелодія  зурни, ясно відчуваються елементи поетичного ритму, так званої ритмічної прози. Ця тонка фіксація вражень, лаконічність вислову, глибокий ліризм, ритмічність  чи плавність мови, майстерність описів природи та глибинний психологічний  аналіз стають характерною рисою  творчості Михайла Коцюбинського.

“Цвіт яблуні” — цілком психологічна новела. Батько, головний персонаж твору, крім того, ще й письменник, митець слова. У хвилини, коли душа зранена горем, його пам'ять, підсилена силою творчості, усе фіксує.

       Етюд Михайла Коцюбинського “Цвіт яблуні” – викінчено імпресіоністичний. Цей етюд – новий стильовий крок у поєднанні психологізму “Лялечки” та живопису “На камені”. У “Цвіті яблуні” відчувається й мопассанівська проблематика психології творчості письменника, і шніцлерівський потік свідомості, і гамсунівська увага до порухів людської душі, і властива тільки Коцюбинському заглибленість у надра підсвідомості, й імпресіоністичний малюнок, який складається зі світлотіні, колористичних мікрообразів, символіки квітів. Іван Франко вважав етюд Михайла Коцюбинського “Цвіт яблуні” психологічною студією, яка виявляє руку майстра та дуже тонку обсервацію складного психологічного процесу [9, с.57].

Настанова на доглибинне психоаналітичне  вистудіювання межових ситуацій душі зродила в Цвіті яблуні" самобутню постпозицію тієї фабульної  ситуації, що свого часу була охрещена “неронізмом”. Маємо на увазі тему влади пам'яті як невідлучного секретаря  свідомості в людей творчості  – акторів, літераторів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

        Імпресіонізм  як мистецькій напрям сформувався  в Європі на межі ХІХ –  ХX ст. Імпресіоністи вважали своїм завданням витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, миттєвих відчуттів та переживань. Вони вірили, що світ являється нам у відчуттях, а відтак передача конкретних вражень від того чи іншого конкретного явища, образу, сприйнятого зором художника дозволить досягти нічим не спотвореної правди дійсності. Імпресіонізм, декларуючи своїм завданням фіксацію конкретних нічим не опосередкованих чуттєвих вражень, котрі максимально наближені до правди дійсності, як вона дається людині, представляв значно більший простір для прояву суб’єктивного начала, ніж реалізм і натуралізм.

Імпресіоністи не прагнули зображення, відтворення предмета, реалій навколишнього світу. Вони намагались викликати у глядача чи читача ті ж самі враження, відчуття, що виникли  у них при спостереженні з  певної точки зору. Імпресіонізм в  українській літературі сформувався  як під впливом загальноєвропейських мистецьких та філософських тенденцій, так і на внаслідок внутрішніх тенденцій розвитку літератури.

Найвиразніше можна простежити засвоєння здобутків імпресіонізму  у творчості Михайла Коцюбинського. У його прозі, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються  записом вражень героя, ці враження пливуть за випадковими асоціаціями.

Твори Коцюбинського, разом  з працями його сучасників (І. Франка, О. Кобилянської, Л. Українки . В. Леонтовича, Н. Чернявського, В. Вінніченка) остаточно  закріпили тенденцію новітньої  української літератури – розірвати  як з сентиментальною ідеалізацією українського побуту, так і з самообмеженням рамками етнографічного реалізму, і  стати самостійною і оригінальною сучасною літературою, що синтезує душу народу в образах художньої творчості.

Надзвичайний імпресіоністичний  талант Коцюбинського своєрідно виявився у кожному з проаналізованих творів. Об`єднує їх ідейно-естетичний зміст образів природи та образу людини на її лоні. Краса природи у поєднанні з емоційністю героя - провідні імпресіоністичні риси творів письменника. Проведене дослідження не претендує на всебічний огляд творчості М.Коцюбинського. Це лише одна зі спроб узагальнити та проаналізувати імпресіоністичні особливості його окремих творів.