Педагогічна теорія Йоганна Песталоцці та значення його соціально-педагогічного експерименту

Важливий внесок Руссо  у педагогіку полягає і в тому, що він здійснив спробу намітити вікову періодизацію розвитку дитини і відповідні кожному періоду завдання, зміст  і методи виховання та навчання. Він називає чотири вікові періоди:

- вік немовляти (0-2 р.), який охоплює період до оволодіння дитиною мови;

- дитинство або “сон  розуму” (2-12 р.), коли переважає чуттєве пізнання світу дитиною;

- отроцтво (12-15 р.) – період розумового розвитку та трудового виховання;

- юність (15-18 р.) – період бур і пристрастей, час морального, статевого виховання. З цього періоду починається найголовніше у вихованні – вчити любити людей.

Руссо вважав сучасне йому суспільство аморальним, у ньому  неможливо зберігати доброчесність. Тому юнака у світ моральних відносин необхідно вводити поступово. Слід відзначати, що громадянські обов’язки Руссо покладав лише на чоловіків. Життєве призначення жінки він обмежував роллю дружини і матері, вважаючи, що вона не має потреби заглиблюватись в науки. Їй необхідно вміти шити, плести, готувати, співати і танцювати. В дівчині слід розвивати покірність і послушність чоловіку. У поглядах Ж.-Ж.Руссо є чимало помилкового. До того ж, його концепція розрахована на систему: один вихователь один вихованець. Проте жоден інший педагогічний твір не виявляв настільки сильний вплив на розвиток педагогічної думки, як “Еміль...”. Послідовників Руссо захоплювала його віра в могутність дитячої природи, надання їй широкої свободи.

Соціальна педагогіка і соціальна  робота мають чимало спільних ліній  перетину і одна з них створення  благодійницьких навчально-виховних закладів, які мали на меті не тільки втілити в життя нові педагогічні  підходи, а й сприяти вирішенню соціальних проблем. Серед педагогічних течій кінця ХVІІІ ст. слід відзначити філантропізм, що виник у Німеччині під значним впливом ідей французького просвітництва, і, передусім, ідей Ж.-Ж. Руссо. Найяскравішими представниками цього напряму були І. Базедов, Х. Зальцман, І. Кампе, Б. Блаше та ін. Своїм завданням педагоги-філантропісти ставили корінну заміну існуючої системи освіти і виховання, яка, на їх думку, не відповідала тогочасним суспільним вимогам, на нову, прогресивнішу.

Педагоги-філантропісти  прагнули пов’язати школу з життям, з природою, зробити навчання радісним, готувати з дітей корисних громадян-патріотів, діяльних і таких, що люблять життя  людей. Основним принципом вони проголосили  “Природа, школа, життя”, а реалізувати  свої педагогічні ідеї намагались у  створюваних ними навчально-виховних закладах нового типу – філантропінах, які являли собою своєрідні школи-інтернати, що, як правило, розміщувались серед розкішної природи. Засновником педагогічної течії філантропізму справедливо вважають Іоганна Базедова (1724 1790). Ним був створений у 1774 р. у м. Дессау перший філантропін. До цього закладу формально не заборонялось приймати всіх дітей, але фактично тут навчались переважно діти заможних батьків, оскільки за навчання треба було багато платити. У філантропіні було три категорії вихованців: академісти – діти знатних батьків, які готувалися до вступу в університет; педагогісти – майбутні учителі та гувернери; фамулянти, які були слугами в учнів-багатіїв, а у майбутньому здебільшого ставали слугами в аристократичних домах. Дві останні категорії складали діти бідняків, вони утримувались за рахунок благодійництва.

Однією з характерних  рис педагогіки філантропізму було гармонійне поєднання розумового і  фізичного розвитку дитини. Філантропісти  справедливо вважали, що зміцнення  фізичних сил дітей сприяє їх розумовим  здобуткам. Однобічний розвиток розумових  чи фізичних задатків робить неповноцінним  досягнення основної мети виховання. У  зв’язку з цим в педагогіці філантропізму питання розумової  освіти, фізичного, морального, трудового виховання займали рівноправне місце. Аналізуючи сучасну їм школу, критикуючи формалізм, зубріння, класицизм, сувору дисципліну та інші вади, філантропісти накреслили основні шляхи та напрями вдосконалення навчально-виховного процесу:

- розширення змісту освіти  за рахунок введення реальних  предметів та нових мов: математика, природознавство, географія, історія,  філософія, логіка і ін.

- широке використання  новітніх підручників і посібників, складених в дусі ідей Я.А.  Коменського та інших діячів;

- застосування нових  прогресивках методів та форм  навчання й виховання, які були  засновані на принципах наочності,  активності; введення в навчальний  процес елементів досліджень;

- поєднання фізичного  і розумового розвитку, вдосконалення  трудового виховання (дітей привчали  до праці сільськогосподарського  і ремісничого характеру).

З метою піднесення ефективності трудового гарту вихованців філантропісти  рекомендували змалку формувати  працелюбність і старанність, привчати дітей до ручної праці, залучати до виготовлення найпростіших іграшок, впроваджувати  працю як навчальний предмет у  школі, відвідувати майстерні робітників тощо. Педагогіка філантропізму, що виражала інтереси буржуазії, не могла залишити в стороні питання шкільної політики, що стосувались взаємин школи і держави, школи і церкви. Вимагаючи повного відокремлення школи від держави, філантропісти наполягали і на обмеженні права держави втручатися в питання, що стосуються роботи школи. Роль держави вони обмежували головним чином фінансуванням народної освіти. Філантропісти вважали, що у завдання держави повинна входити турбота про те, щоб забезпечити можливість отримання освіти для дітей не імущих батьків. Всі філантропісти одностайно виступали за те, щоб держава ні за яких обставин не втручалась у внутрішні справи школи, не давала вказівок, які могли б бути вигідними церкві чи створювати сприятливі умови для зловживання з боку властей. Представники філантропістської педагогіки не обмежувались тільки теоретичною розробкою проблем виховання і навчання. Їх великою заслугою була спроба створити навчально-виховні закладати нового типу та застосувати на практиці методи і прийоми виховання й навчання, засновані на принципах філантропізму. Педагоги-філантропісти намагалися здійснити перетворення в освіті та вихованні при існуючому суспільному устрої. Їх необхідно віднести до буржуазно-демократичної течії історико-педагогічної науки. Серед представників радикального напряму Роберт Оуен – великий філантроп, засновник “Нового інституту для формування характеру” та інших благодійницьких установ.

3. Педагогічна теорія Йоганна Песталоцці та значення його соціально-педагогічного експерименту

Йоганн Генріх Песталоцці народився в сім'ї хірурга [1] (за іншими джерелами - очного лікаря). Він рано втратив батька і виховувався матір'ю. У школі він вважався нездатним учнем і був предметом насмішок своїх товаришів. Вступаючи до університету, Песталоцці бачив себе богословом. Однак незабаром він починає замислюватися про потреби народу, про те, як йому допомогти. Щоб стати ближче до народу, він вирішив зайнятися юриспруденцією, але потім стає агрономом. Читання «Еміля» Руссо зробило на Песталоцці особливий вплив. Володіючи чудовим м'яким характером, чутливий і чуйний до людського горя, Песталоцці емоційно сприймав навколишній світ. Закінчивши університет, він придбав невеликий маєток, яке назвав «Нейгоф» (нім. Neuhof - новий двір). Там він збирався провести в життя деякі перетворення в галузі землеробства і долучити до них навколишніх селян. Однак у Песталоцці не виявилося видатних здібностей для господарської діяльності, його досліди не дали очікуваних результатів і значно підірвали матеріальне становище Песталоцці. У цей час він приходить до переконання, що найбільше в його допомоги потребують селянські діти, що залишаються без нагляду і виховання. Завдяки підтримці місцевої громади і добрих людей Песталоцці зібрав у себе близько 50 дітей, яким він самовіддано присвятив всі свої сили і матеріальні кошти, навчаючи їх влітку польових робіт, а взимку - ремеслу. Але і це починання спіткала невдача. Як тільки селянські діти отримували у Песталоцці пристойний одяг, батьки забирали дітей і забирали собі гроші, які заробляли діти. Песталоцці закрив школу, на її утримання у нього не вистачало коштів. У 1780 р. Песталоцці написав невеликий твір під назвою «Дозвілля відлюдника», що представляло собою збірник афоризмів. Воно було зустрінуте читачами прохолодно. Але саме в ньому Песталоцці викладає свої погляди, які буде розвивати згодом. Великий успіх мали «Лінгард і Гертруда, книга для народу» (1781). Це розповідь про те, як проста розумна і поважана в своєму селі селянка вміло виховуючи своїх дітей, переконала односельців відкрити в селі школу. Від невизначених і палких мрій Песталоцці переходить до прози життя: «заткнути дірку, з якої течуть народні лиха» можна тільки тоді, коли підніметься рівень освіти народу. Але оскільки у народу немає ні коштів, ні сил для облаштування великої кількості шкіл, то освіта, на переконання Песталоцці, повинне бути передане матерям. Для полегшення цього завдання матерів необхідно забезпечити спеціальним керівництвом, яке і було написано Песталоцці.

До старості Песталоцці довелося повернутися до своєї педагогічної діяльності. Швейцарський уряд, деякі  члени якого симпатизували Песталоцці, надало йому напівзруйновані війною будівлі монастиря урсулинок  в Станце. Песталоцці знову зібрав навколо себе дітей, які залишилися після війни без нагляду. Не маючи  помічників, Песталоцці сам справлявся з сотнею не самих зразкових дітей. Песталоцці був начальником навчального  закладу, учителем, скарбником, двірником  і навіть доглядальницею в одній  особі. Подолати всі труднощі йому допомогли  сердечність і душевна чуйність. Старші діти незабаром стали помічниками  Песталоцці. Педагогічна діяльність Песталоцці була несподівано перервана: французьким військам монастирські приміщення знадобилися під госпіталь, і Песталоцці змушений був закрити  школу.Якийсь час опісля Песталоцці вдалося відкрити школу в Бургдорфе (BurgdorfCastle), яка була в 1805 році переведена в Івердон. Там популярність Песталоцці досягає своєї вершини. У Бургдорфе  і Івердоні з'являлося багато людей, хотіли на власні очі переконатися в доцільності прийомів Песталоцці. Імператор Олександр I також цікавився  діяльністю Песталоцці, бачився з  ним і поставився до нього вельми милостиво. Останні роки життя принесли Песталоцці велике засмучення: його помічники  по Івердон пересварилися, в 1825 році інститут був закритий у зв'язку з відсутністю коштів. Песталоцці вимушений був покинути засноване  ним заклад і повернутися в  свій маєток Нейгоф. У 1826 році вдається опублікувати останній збірник його робіт - «Лебедина пісня». Він захворів 15 лютого 1827 і помер через 2 дні  в Бругга.

Квінтесенцією педагогічних поглядів Песталоцці є його теорія природозгідної освіти, що сформувалася в результаті спостережень і експериментів і розвивалася їм до самого кінця життя, поповнюючись різними деталями і піддаючись постійному переосмислення. Ця теорія принесла Песталоцці як педагогу світову популярність і визнання. Песталоцці вперше задався метою розробити таку систему початкового освіти, яка була б тісно пов'язана з життям і повсякденним досвідом дитини, зробила б його здатним мислити. В основі теорії природозгідної освіти лежить теза про те, що оптимальне освіта і виховання повинно будуватися відповідно з природним ходом розвитку людської природи. У книзі «Як Гертруда вчить своїх дітей» Песталоцці пише:Хід природи в розвитку людського роду незмінний. не може бути тому двох хороших методів навчання. Тільки один метод хороший, і саме той, який ґрунтується на вічних законах природи. Поганих же методів є нескінченна безліч; негативні властивості кожного з них зростають у міру того, як метод відступає від законів природи і зменшуються в тій мірі, в якій він слідує цим законам. За Песталоцці будь-яке пізнання природи, її предметів і явищ у природній життя – чуттєве сприйняття, і це чуттєве сприйняття є тією основою, на якій можна побудувати навчання дитини законам навколишнього світу. Чуттєве сприйняття є безумовною основою всякого пізнання, іншими словами ... всяке пізнання повинно виходити з чуттєвого сприйняття і мати можливість повертатися до нього ... Будь-яке навчання людини є ні що інше, як мистецтво сприяти прагненню природи до свого власного розвитку ...Важливо, щоб діти, наскільки це можливо, набували знання з власних спостережень за речами навколишнього світу, а не з схоластичних книг і чужих, що сприймаються на віру слів. Педагогіка, на думку Песталоцці, покликана дати дітям можливість переходу від безладного нагромадження вражень, одержуваних дитиною чуттєвим чином, до вміння сприймати і далі до утворення ясних поглядів і чітких понять. Для того, щоб забезпечити цей перехід у процесі навчання, важливу роль набувають такі дії, як порівняльний аналіз предметів і явищ, об'єднання предметів в групи за характерними ознаками, встановлення зв'язків між ними. Кінцева мета навчання, таким чином, - формування логічною картини світу. Дитині представляються чіткими лише ті поняття, до ясності яких нічого більше не може додати особистий досвід ... Шлях до досягнення чітких понять лежить через поступове, доступне дітям, з'ясування всіх предметів, чіткого розуміння яких від них домагаються. Завдяки такому підходу, можна привести дитину не тільки до абстрактного знання, але до поняття сутності предмета в усьому її обсязі. Однак ця кінцева мета може бути досягнута лише дуже поступовим з'ясуванням понять про предмети і явища навколишнього світу. Цей процес, побудований за принципом «від простого до складного», спочатку дозволяє дітям аналізувати ознаки і властивості предметів, і далі по мірі узагальнення інформації приходити до чітких понять про них. У розділ кута такого способу навчання ставиться мета навчити дітей логічного мислення, активізувати їх розум до постановки завдань і їх вирішенню. Результатом природозгідного навчання, крім іншого, Песталоцці представляється підйом духовних і розумових сил дітей, розвиток їх здібностей, формування здорової та цілісної людської особистості. Таким чином, Песталоцці був противником чільних в його час теорій формального та матеріального освіти. Формальна освіта ставило на перший план розвиток у дітей пам'яті, уваги, сприйняття і інших психологічних функцій; матеріальне - навпаки - вважало своїм завданням в першу чергу забезпечення дітей знаннями. І лише теорія природозгідного виховання Песталоцці поєднала в собі обидва ці види навчання і довела, що вони є взаємодоповнюючими і нерозривними.

Будь-яке знання, за Песталоцці, повинне викладатися дітям таким  чином, щоб вони могли бачити зв'язок цих законів з уже пізнаними  і понятими. Песталоцці багаторазово критикував у своїх працях вербалізм  освіти, тобто вбивання в голови дітей знань методом механічного  запам'ятовування, зубріння, а не методом  логічного пояснення. Діти повинні  вчитися говорити і думати «відповідно  до законів природи».Однією з необхідних умов засвоєння знань Песталоцці бачив свідомість придбання цих  знань, переконаність дітей в  їх потрібності і корисності. Найважливішим завданням вчителя Песталоцці вважає вміння збудити і підтримати інтерес учня до занять. У зв'язку з цим видно величезну важливість відповідності складності навчання силам вихованця. Така відповідність досягається умінням педагога організувати послідовний і поступовий перехід від простого до складного, від легкого до важкого, від близького до далекого. Песталоцці висуває вимогу безперервності навчання, додавання знань невеликими порціями до вже засвоєної масі, чим забезпечується постійний рух вперед. Також поступовим повинен бути перехід від вправ почуттів до логічних вправ, від спостереження через найменування до з'ясуванню. Важливо запобігти недостатньо продумані, скоростиглі висновки. Суттєвим моментом вчення Песталоцці є правильна організація спостереження дитини над предметами і явищами навколишнього світу. Мистецтво виховання, вважає він, полягає в умінні збільшити число об'єктів для спостереження, забезпечити послідовність їх появи, підвищити їх привабливість для дитини. Таким чином, кошти, що формують логічні здібності дитини, повинні бути узгоджені із засобами, формуючими у нього здатність до спостереження – лише за цієї умови розвиток дитини буде гармонійним. У пам'ятній записці «Метод» Песталоцці виділяє наступні найбільш суттєві принципи навченості:Приведення всіх взаємопов'язаних по суті предметів у свідомості в ту ж саму зв'язок, в якій вони знаходяться в природі. Підпорядкування несуттєвих деталей істотним і пріоритет справжніх спостережень над опосередкованими знаннями. Розташування речей у свідомості згідно тієї пріоритетності значень, яку вони мають в природі. Систематизація всіх предметів і явищ за їх властивостями. Користування всіма органами почуттів для пізнання світу. Розташування знань в логічно послідовний ряд, де кожне наступне поняття включає в себе попереднє. Доведення до досконалості більш простих понять, перш ніж перейти до складного. Формалізація остаточного судження лише після повного завершення сприйняття предмета, про який проводиться судження. Самостійність суджень на базі різноманітності засобів впливу. Облік того, чи знаходиться предмет вивчення близько чи далеко від органів сприйняття (як у вузькому, так і в широкому - світоглядному - сенсі).Механізм чуттєвої людської природи по суті своїй підкоряється тим же законам, згідно з якими фізична природа повсюдно розвиває свої сили. Згідно з цими законами найбільш суттєві частини навчального предмета мають бути міцним чином відображені в свідомості людини; потім поступово, але з неослабною силою до цих істотним частинах повинні бути додані менш істотні таким чином, щоб всі частини навчального предмета ... зберегли між собою живу, але відповідну своєму значенню зв'язок. [2].