Проблематика та поетика у романі Патріка Зюскінда «Парфуми»

Як особливий ідейний  напрямок, постмодернізм сформувався  в 80-ті роки XX століття і почав впливати на різні сфери соціально-гуманітарного  знання, різні сфери громадського життя. Серед літературознавців  термін уперше застосував Ї. Хадсон в 1971 р., а в 1979 р. вийшла книга Ж.-Ф. Ліотара  «Стан Постмодернізму».

У США слово "постмодернізм" почали вживати стосовно літератури наприкінці 50-х років ХХ ст. (1. Хау, Т. Хассан) для визначення явищ, характерних  для повоєнного модернізму, – він  тоді ще не був терміном загальновживаним, не визначився ще як фаза, етап, стан, не набув власних обрисів. Цим терміном спочатку визначали нову поезію Америки 40-50-х рр. Зокрема Ч. Олсон, творчість  свого колеги Г. Лоусона називав "пост" або антимодерністською, підкреслюючи в такий спосіб певне  протистояння модернізму [Ковбасенко Ю. http://ae-lib.org.ua/texts/kovbasenko__postmodernism__ua.htm].

В контексті західної цивілізації  постмодерністську ситуацію пояснював  Д. Белл: "Я певен, що ми наближаємось до вододілу в західному суспільстві; ми стаємо свідками вичерпаності буржуазної ідеї – того погляду на людську  діяльність та соціальні відносини, особливо в галузі економіки, які  спонукали до створення сучасної ери впродовж минулих 200 років. Я  також певен, що ми вичерпали творчі потенції та ідеологічну потугу модернізму, який у вигляді культурного руху домінував в усіх мистецтвах минулі 125 років"[Ковбасенко Ю. http://ae-lib.org.ua/texts/kovbasenko__postmodernism__ua.htm].

Постмодернізм тлумачиться  як мистецтво мовчання, порожнечі, смерті, яке створює специфічну мову двозначності, словесної гри, тобто засвідчується народження принципово нового – порівняно з модерністським – етапу формотворення. Якщо в "чорному гуморі" переважає негація, то постмодерністська література за своєю природою амбівалентна, така, що відкидає саму можливість однозначного сприймання[Ковбасенко Ю. http://ae-lib.org.ua/texts/kovbasenko__postmodernism__ua.htm].

Філософське коріння постмодернізму сягає в глибини історії. Головні  прикмети постмодернізму викликані  кризою постренесансного гуманізму  – внаслідок переважання раціоналістичних підходів, переростання раціоналізму в логоцентризм, ототожнення суті людини, людського духу з функціонуванням  розуму (того, що М. Веббер називає «модерністським  проектом», маючи на увазі той  «порядок», прив'язаний до технічних  та економічних умов машинного виробництва, що тепер визначає життя всіх індивідуумів, народжених у цьому механізмі…із невідпорною енергією, в свою чергу, породжений раціональною силою, що й  генерувала такий економічний лад, який ув'язнив людей у залізну  клітку), що намітилося за часів Просвітництва  і вилилось у ХІХ ст. у панування  системного принципу в науках, зокрема  – суспільних.

Постмодерністська свідомість (менталітет) антидогматична і плюралістична, її головна прикмета і внутрішнє  джерело руху-сумнівів, відмова від  альтернативного вибору «або – або» на користь широкого спектру рівноправних рішень «і – і». Децентрація, або  поліцентризм, тобто множинність, посідає  місце головної умови як суспільного, так і художнього існування [Ковбасенко Ю. http://ae-lib.org.ua/texts/kovbasenko__postmodernism__ua.htm].

Відтак, не віддаючи перевагу жодним традиційним художнім моделям, постмодернізм здатний користуватися  естетичним надбанням будь-якої культури. При цьому тотальна іронічність  погляду не тільки відрізняє постмодернізм  від попередніх етапів у культурі та естетичному розвитку, а й не дозволяє западати у пафос, забезпечує об'єктивність оцінок і створює передумови для подальшого вибору. Адже очевидно, що постмодернізм – не кінцевий продукт людської свідомості, а лише певний етап в історії культури.

На відміну від модернізму як експериментального трагічного мистецтва  відчуженого індивідууму, постмодернізм, як правило, мистецтво трагікомічне або фарсове, не тільки іронічне і  пародійне, а самоіронічне і самопародійне. Наріжним каменем творчості стає радикальна іронія. Мистецтво постмодернізму великою мірою спирається на грунт  екзистенціалізму, використовує доробок  контркультури, розповсюджується засобами масової інформації.

Постмодерністська художня  література стала можливою лише тоді, коли мистецтво пройшло етапи "нової  критики", "нового роману", "театру жорстокості" і абсурдизму.

Постмодернізм зрікається будь-яких форм уніфікацій, конкуренції художніх рішень. Постмодерністська творчість  сповідує естетичний плюралізм і  амбівалентність на всіх рівнях –  сюжетному, композиційному, образному  тощо; повноту уявлень без оцінок, культурологічне метапрочитання і  світотворчість митця і реципієнта, міфологічність мислення (що поєднує  історичні й метафізичні категорії), творче використання будь-яких традицій, ігнорування причинно-наслідкових  зв'язків при конструюванні творів, опертя на принцип гри [Данильчук 2008; 34].

Постмодернізм спирається на внутрішні джерела руху, вбачаючи їх у дуалістичній природі, діалогічності  самих явищ. Найхарактернішою ознакою  постмодернізму є органічне злиття трагедії і фарсу у трагікомічному, іронія і самоіронія, пародія і  самопародія. Найпоширенішими образами-метафорами стають карнавал, лабіринт, Бібліотека, божевільня, хаосмос (хаос+космос), полісемантичність  яких є очевидною, загальновизнаною.

Література постмодернізму беззастережно користується естетичними  надбаннями будь-якої культури. Їй притаманний принцип вибудови тексту із матеріалу літературних реалій так само органічно, як із наданого об'єктивною дійсністю. Тому металітелітературність, інтелектуальність стає однією з ознак постмодернізму, який схильний цитувати і самоцитуватися, іноді оперує цілими блоками багатозначних цитат. Втім його основна мета – не компонувати цитати у певну структуру, а їх переоцінювати і пародіювати, "перелицьовувати". Засадниче прагнення при цьому – створити не метатекст, а інтертекстуальність.

Теоретиками постмодернізму є дослідники І. Хассан, Д. Фоккема, М. Калінеску, Х. Міллер, Дж. Графф, У. Спанос, Ф. Джеймсон, Д. Лодж, М. Бредбері, Ж.-Ф. лі отар, Ж. Дерріда, М. Фуко, Ю. Крістева, Л. Хатчен, У. Еко, Д. Барт, Дж. Бартельмі, У. Гасс, М. Епштейн, Ф. Гваттарі, Ж. Женет, Д. Затонський, Г Сиваченко, Т. Гундорова М. Ліповецький, С. Куріцин, О. Якимович та ін. Чимало прозаїків, які водночас і професори-філологи, складають "кістяк" постмодерністської когорти.

Отже, у 80-ті роки відбувається розширення суспільно-наукового ареалу терміну: він стає загальновживаним визначенням умонастрою, що дає змогу  говорити про постмодернізм як феномен. З іншого боку, змінюються географічні  межі – з суто американського термін стає міжнародним, причому застосовується як філософами, так і культурологами. Постмодернізм – це явище, що характеризує епоху в якій ми живемо [Данильчук 2008; 57].

Основною рисою поcтмодерністської  свідомості є неприйняття якої б  то не було ієрархії, оцінки, відсутність  обмежень. У постмодерністському  філософському тексті відсутній  увесь пояснюючий концепт: за описуваними  явищами не можна виявити ніякої глибини, сутності, будь то Бог, Абсолют, Логос, Істина й т.д. Це спричиняє  втрату значеннєвого центра, що створює  простір діалогу автора з читачем, і навпаки. Такий текст допускає нескінченну безліч інтерпретацій, він стає багатозначним. Відсутність  центра перетворюють авторів у суб'єктів  нескінченної комунікації. Джерело  інформації, так само як і адресат, стає невизначеним. Набагато важливіше  стає те, як виражається інформація.

Найхарактернішою ознакою  постмодернізму є органічне злиття трагедії і фарсу у трагікомічному, поєднання іронії та самоіронії, пародії  та самопародії.

Філософія постмодернізму відмовилася  від класики, відкривши нові способи  й правила інтелектуальної діяльності, що стало своєрідною відповіддю на рефлексивне осмислення глобальних зрушень, які відбуваються в ХХ столітті, У світогляді. Основними базовими поняттями цієї діяльності стали:

1. Постмодернізм тяжіє до невизначеності, роблячи це поняття одним із центральних у своїй інтелектуальній практиці.

2. Постмодернізм протиставляє "метафізиці" "іронію", а "трансцендентному" – "іманентне".

3. Відмова від категорій "Істина", "Сутність", "Ціль", "Задум" є по суті відмовою від категоріально-понятійної ієрархії.

4. Неприйняття категорії "Сутність", з'являється поняття "Поверхня" (Ризома). Переважають "гра", "випадок".

5. Відмова від істини. Замість неї вводиться термін "слід", як єдине, що залишається замість колишньої претензії знати точну причину.

А російський дослідник постмодерністської літератури І.Ільїн уточнює: «Відчуття  вичерпаності старого та непередбаченості нового, майбутні контури якого є  настільки неясними, що не обіцяють нічого конкретного та надійного, і  робить постмодернізм, у якому відобразився цей комплекс настроїв, увиразненням "духу часу" кінця ХХ століття»  [И. Ильин.Постструктурализм.Деконструктивизм.Постмодернизмhttp://lib.ru/CULTURE/ILIN/poststrukt.txt].

Постмодернізм націлений  не на створення, синтез, творчість, а  на "деконструкцію" і "деструкцію", тобто перебудову й руйнування колишньої  структури інтелектуальної практики й культури взагалі[Ковбасенко Ю. http://ae-lib.org.ua/texts/kovbasenko__postmodernism__ua.htm].

Узагальнюючи погляди  головних теоретиків на характерні риси постмодернізму, а саме на постмодерністичний текст, варто зазначити погляди  Жана Франсуа Ліотара, який у своїй  роботі" Ситуація постмодерну" підкреслив, що існує безліч мов, а світ –  місце й спосіб реалізації мовної гри, причому в ній не може бути ні перемоги, ні консенсусу, інакше це буде означати кінець гри. Ціль цієї гри  полягає в паралогічності. Паралогія  – це "суперечливе розуміння, покликане зрушувати структури  розумності, як такі" [Ф. Лиотар Состояние постмодерна: трактат о знании http://masters.donntu.edu.ua/2011/fknt/cherkasov/library/article2.htm].

Ж. Делез і Ф. Гваттарі на місце деревоподібної картини  світу (вертикального зв'язку між  небом і землею, лінійної односпрямованості  розвитку) висувають "ризоматичну  модель". Ризома – особлива основа, що є ніби коренем самої себе; у неї немає ділянки, яка була б для якоїсь іншої ділянки  коренем або перебувала б стосовно неї в метапозиції: всі вони однаково належать субстантивній безлічі, не пов'язаній з ідеєю єдності. Вони ж вводять і розкривають понятгя  симулякра: "Симулякр не є копія, що деградувала, він містить у  собі позитивний заряд, що заперечує  й оригінал, і копію, і зразок, і репродукцію".

В 1968 р. Р. Барт констатує "смерть автора" у постмодерністському  творі [Р. Барт СМЕРТЬ АВТОРА http://www.philology.ru/literature1/barthes-94e.htm]. Це відбувається тому, що зжита ідея лінійності, у руслі якої автор передує тексту, породжує текст. Нині текст являє собою багатомірний простір, складений із цитат, що відсилають до багатьох культурних джерел; немає такого елемента тексту, що міг би бути породжений особисто й безпосередньо автором. Ж. Дерріда формулює ідею "деконструкції" – руйнування існуючої реальності й створення цим же шляхом нової. Він так само намагається зняти опозицію усної й письмової мови шляхом створення категорії "архиписьма" як праджерела письма і усного мовлення, простору безперервної циркуляції змістів, що існують у природному виді саме в цьому процесі перетікання. Усякий зупинений зміст вимагає негайної деконструкції.

Очевидно, що постмодернізм  не обмежується тільки літературою, він охоплює всю сферу духовності. В 1975 р. І. Хассан, підсумовуючи власні спостереження над естетичною базою  постмодернізму, зазначав: "Іронія стає радикальною, самодосконалою грою, ентропією  значень, комедією абсурду, чорним гумором, шаленою пародією та балаганом". Отож іронія, пародія, принцип гри  стають широко вживаними естетичними  прийомами постмодернізму. Проте  значно важливіше розширення обсягу понять. І. Хассан констатує далі: "Зрозуміло  лише те, що не дегуманізація мистецтва  турбує нас зараз, а дегуманізація  планети, кінець людини".

Розділ 2. “Роман П.Зюскінда «Парфумер» як постмодерністський роман”

§ 1. Елементи постмодернізму в романі «Парфумер»

Роман «Парфумер» – це історія  одного генія (вигаданого), що жив у  Франції XVIII століття. Герой – геній  запахів Жан-Батист Гренуй.

В основі задуму роману лежить метафора запаху як універсального, підсвідомого всеохоплюючого зв’язку між людьми. Ця метафора дозволяє припустити нескінченну  кількість інтерпретацій. З точки  зору Е.Д. Венгерової метафорами такого масштабу в німецькомовній прозі  ХХ століття можуть похвалитися лише Т. Манн (хвороба А. Леверкюна) або  Г. Гессе («Гра в бісер»).

Зовні автор претендує  на історичність, у всякому разі, не можна не звернути уваги на наполегливе  і навіть настирливе датування зображуваних подій. Особливо докладно, майже по тижнях, Зюскінд фіксує весну 1767 року березень-квітень-травень – коли готувався тріумф вбивці. Дати, якими  рясніє роман, створюють відчуття того, що перед нами Франція напередодні  Великої революції. Одіозно-сакраментальна фінальна сцена на паризькому цвинтарі датована 25 червня 1767 року – через  чверть століття, 25 квітня 1792 року, під  час Французької революції буде пущена в хід гільйотина, і в  наступні роки кров захлесне і всю  Європу. У цьому внутрішня історична  мораль роману, своєрідне попередження письменника людству.