Рецепція образів народної демонології у другій частині роману-балади В.Шевчука «Дім на горі»

 

Але чому ж і задля чого В.Шевчук використав цілу галерею демонічних фольклорних образів у своїх творах? Найперше, образи народної демонології починають ставати втіленням того чи іншого стану людини, частиною його живого «я», отого доброго чи темного, що зосереджене в людському єстві і перебуває у постійному змаганні.

 

Отож, для характеристики були взяті такі демонологічні образи, як чорт,

 

відьма, домовик та перелесник.

 

За народними повір’ями, чорт – це нечиста сила, яку уявляли у людській подобі, однак з копитами, свинячим рилом, рогами та хвостом. В основному

 

11

 

зводив дівчат, купляв та продав людські душі, зводив з розуму, доводив до пияцтва тощо. Діяв виключно у власних інтересах задля втіхи (див. додаток А).

 

Відьма могла бути як красунею, так і потворною старою, яка дружила з такою нечистю, як чорти, різними духами тощо. Влаштовувала відьомські шабаші, псували господарство (насамперед позбавляли корів молока), керували природними явищами, сприяли неврожаю, наводили хвороби, пили кров тощо.

 

Також мали здібність літати на мітлі (див. додаток Г).

 

Перелесник – це злий дух, який внаслідок туги за померлим, втілюється в нього та приходить до заміжніх жінок і живе з ними в подружньому житті.

 

Діти, які внаслідок цього народжуються, мають мішкуватий виглястий, дуже ненаситні. Вигнати його з хати, як говорять, досить важко (див. додаток В).

 

На  відміну  від  трьох  попередніх,  домовик  набуває  гарних  якостей,

 

оскільки це істота, що поставлена у домі для підтримання ладу й достатку,

 

також слідкує за господарством. Однак його потрібно підгодовувати, щоб він залишався у доброму гуморі, бо погані господарі – запорука поганих витівок домовика (див. додаток Б).

 

Найбільш популярні у творчості письменника образи «нечистої сили» чоловічої статі (диявол, чорт, біс, перелесник), а також певним чином пов’язані з «нечистою силою жіночі образи відьми, чарівниці, жінки-змії тощо. Аналіз твору засвідчив, що в демонологічному дискурсі В. Шевчука представники

 

«нечистої сили» чоловічої статі виступають у різних варіантах і виконують різні функції. Серед основних сюжетних функцій:

 

1. демонстрація присутності демонічного у людському світі;

 

2. втручання в людське буття (спокушання, випробування, руйнування людської душі, боротьба за неї);

 

3. пізнання свого демонічного «я» у світі людей і спроба налагодити гармонійну взаємодію з цим світом.

 

12

 

Ми  обрали  для  порівняльного  аналізу  ключові  демонологічні  образи

 

«Голосу трави» В.Шевчука: чорт («Панна сотниківна»), домовик ( «Дорога»),

 

перелесник і відьма з однойменних новел.

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Рецепція фольклорних  образів В. Шевчуком

 

Як зазначає Карпова О.П. [7], найпопулярніший демонологічний персонаж

 

• новелах В. Шевчука – чорт. Автор експлуатує такі його іпостасі, різновиди:

 

1. християнський біс («Сповідь», «Око Прірви»);

 

2. язичницький демон-чорт («Чорна кума», «Перелесник»);

 

3. людина з демонічним началом у душі, евентуальна домінація якого спричиняє тимчасове візуальне перетворення на чорта («Самсон»);

 

4. людина з демонічними властивостями чорта, набутими в результаті контакту з «нечистою силою» («Сиві хмари»);

 

5. чорт як самодостатній представник демонічного світу, який взаємодіє зісвітом людини («Панна сотниківна»).

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2.1. Образ чорта  – художнє втілення ідеї прагнення  гармонії

 

 

У новелі «Панна сотниківна» порушуються проблеми роздвоєння людської душі, сенсу буття та визначення власного місця в цьому житті, питання про гармонії зі світом і з собою.

 

Філософська проблематика художньо осягається через сюжет.

 

Перша особливість образу чорта в новелі – це те, що перед нами постає саме юний чорт, тобто він ще не прийняв норми та канони життя йому подібних й легко може змінювати свої орієнтири. Наприклад, спочатку він

 

13

 

вважає: «Всі настанови мають рацію, вони даремно не даються. Ми народжені до чогось одного й не повинні переступати меж…» [12, 252-253] , але опісля робить нові висновки: «Світ значно багатший од наших первісних про нього уявлень» [12, 253].

 

На противагу юному чорту зображується дід – старий чорт, який стовідсотково відповідає традиційній, уставленій характеристиці й виконує закріплені за ним у фольклорі функції: гнався хортом за возом, сміявся з юного,

 

бо той «…хотів її умовити, хе-хе. А в нашому ділі так нічого не візьмеш...» [12, 265].

 

На неоднозначність трактування фольклорного образу чорта вказував І.Нечуй-Левицький у своєму ескізі української міфології. «Треба пам’ятати, що в народних оповіданнях чорти виходять не такі лихі й страшні, як їх показує християнство… Є казки, де чорт описується добрим» [10, 57-58].

 

А й справді, юний чорт не намагається спокусити молоду героїню, а хоче досягти взаємопорозуміння, що власне, є першим переступом його «законів існування».

 

По-друге, на відміну від інших, юнець захоплюється красою навколишнього світу: «Він довго стояв заворожений у густому лісі й роззирався навдокіл…» [12,252], «Було в ньому (зеленому морі) щось потаємне, щось таке, від чого чортова душа зіщулювалася, хоч він ніколи не втрачав поважності…» [12, 253], «Внизу під ногами заграла роса, і чорт став на коліна,

 

здивовано розглядаючи чудові самоцвіти…» [12, 252], «Він був конем…а тоді побіг ... застугоніла під ним земля, а він пізнав неземну радість…» [12, 253]…

 

Фактично, чорт – це наївна дитина, яка хоче мріяти, але, на жаль, не вміє, не може; дивується, чому люди його бояться, «... адже я тільки бавлюся» [12, 258].

 

По-третє, має почуття й активно їх виявляє: радіє: «…він пізнав неземну радість» [12, 253], закохується: «…і юному чортові здалося, що в нього розірветься від щастя серце…» [12, 254], переживає: «…побачив перед собою панну…стислося в юного чорта серце, й важко дихати йому стало…» [12, 261],

 

14

 

жаліє: «…і чортові на хвильку стало її (жабу) жаль…» [12, 257],  дивується:

 

«…здивовано   розглядаючи   чудові   самоцвіти…»   [12,   252],   тужить:

 

«…стояв…смутний…зітхнув тяжко…» [12, 264]. Отже, образ чорта виходить за межі стереотипу. Ще однією особливістю чорта є те, що він аналізує свої вчинки: «Хай би лишилася голова. Мені ще потрібно додумати одну важливу думку. Хвилинку, хвилинку, я зараз її скажу. Немає ж ніякої рації відходити,

 

коли тільки прийшов, коли тільки почав усвідомлювати себе, нема ж ніякої рації...» [12, 266].

 

Заголовок новели вже частково розповідає нам хто така головна героїня,

 

оскільки сотник – той, хто очолював сотню у давньоруському війську; ця військова посада була особливо поширена за часів Запорізької Січі.

 

Дія на початку твору відбувається в кімнаті, де панні сниться дивний сон : «……відчула себе дитиною, була-бо легка й радісна, весела й танцівлива.

 

Скочила на бочку, на її кругле лискуче денце, вдарила чобітками й закртилася.

 

А тоді повільно падала між зелені хвилі літа, гралася з сонячними зайчиками, а

 

потім збирала їх у пелену. І сонячні зайчики гралися з нею: один ускочив ув одне око, другий — у друге, ще один скочив на вуста, а ще двоє — на щоки. І

 

коли вона сміялася, дзвонили з неба голубі дзвони, а вона думала про те, що ось-ось стане дорослою, по тому плакала разом із дощем, бо дощ виявився дженджуристим парубком і залицявся до неї, танцював навколо, цілуючи їй білі босі ноги. І їй було приємно й солодко, здавалося — летить вона, як пташка,

 

щоб потім сховатись у високій тирсі й послухати цвіркунових секретів» [12, 251].

 

Сон був світлий, але прокинулася героїня з тривогою у серці, помітивши на персі темний синець. Потім бачила декількох подорожніх, які були схожі один на одного як краплі води. Згадувала їхні тужливі очі: сині, чорні, зелені,

 

водночас рідні їй; але боялася їх однаково: «…не прості це подорожні…» [12, 255], і кожного разу «…під ранок снилося щось темне й тривожне,…потім помічала нові синці…» [12, 255].

 

15

 

Ці персонажі – студент, козак та міщанин – є, так званими, образами-

 

символами: студент представляє просвітництво й духовність, козак – символ волі й незалежності, міщанин – достатку. Очевидно, цими трьома амплуа, в

 

яких поставав юний чорт, він хотів показати панні в чому полягає гармонія людського буття.

 

Застереження від двоїстості душі та висвітлення боротьби добра і зла зображена автором у символічних образах білого й чорного коня, яких бачить сотниківна. Білий з’являється серед золотого світла, гордий і гарний, вселяє дівчині довіру, а от чорний приходить з темрявою, «…сипав вогнем із ніздрів…» [12, 263] і везе її у царство тіней. Автор використовує різні зорові та слухові ефекти для зображення ситуації: «…було їй світло, аж очі заплющувала…», «…м’яко подзенькували дзвіночки…лунала срібна музика – лилися чудові пісні…», «…дід ударяв раз у раз у сонце золотою булавою, і

 

згори сипалися іскри…», «…сипав вогнем із ніздрів…», «…відьомський шабаш, де вигиналися чорні стрункі красуні…», «…струни викидали зруйновані мелодії і вила труба…звук…нагадував …вовче виття,а може, й плач по померлим…» [12, 263] тощо.

 

Вражає парадоксальність ідейного наснаження цієї новели. Здавалося б,

 

що чорт виконує традиційну негативну роль: він – спокусник, тому підтвердження тривога дівчини, її страх і навіть біль, однак одночасно чорт захоплюється красою, що йому не властиве, хоча не здатний поцінувати її.

 

Юний чорт намагається відчинити сотниківні двері у справжнє життя: «Мені не заходило на звичайні зальоти, - думав юний чорт, - хотілося розбудити у ній потяг до волі…» [12, 265], адже воно дано для того, щоб ним насолодитися сповна, пізнати красу, свободу, щастя, сум, кохання : «Слухай мене , кохана… Ми прийшли сюди (на цей світ) насолодитися місяцем та сонцем, росами й деревами…» [12, 264]. Однак сотниківна закута в кайдани норм і правил праведності, тому не може відкрити свою душу до пізнання цієї істини гармонії, хоча й прагне того.

 

16

 

Наприклад, панна переживає суперечливі почуття, коли побачила козака: «…захотілося їй утекти а чи просто зірватись і побігти…але вона просто сиділа...» [12, 254]. Однак мала сильну віру у вічні цінності, тому те, що пропонував чорт, ламало її уявлення про мораль: «Я не піддамся тобі, чорте, бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя – це як чисте небо над головою…» [12, 264]. Така поведінка дівчини дивує чорта: «Їх не зовсім можна зрозуміти, людей, адже я для неї всього себе клав!» - «Треба було взяти її одуром», - мануло йому в голові, але здригнувся від цієї думки: не хотів бути схожим на інших…» [12, 265]. На питання чому він так вчинив, чому не слідував звичайним законам їхнього буття персонаж відповів коротко: «Я випробовував закон відповідності й гармонії…Я не хотів її дурити…Певне, не годиться нашому братові так захоплюватися красою – от і учинив я щось негаразд…» [12, 266]. Однак для обох образів - і панни, і чорта

 

– історія закінчується трагічно : він – помирає, оскільки як казав дід: «Наша доля незавидна: вірять у тебе – живеш, не вірять – умираєш…» [12, 260] (а

 

сотниківна таки змусила себе забути чорта, тому так і сталося) , вона ж – застрягла у міжчассі, десь між двома світами, шукаючи істину, і, згадуючи ті очі, що їй відкрити закон гармонії: «…у світі повинні бути відповідності,

 

інакше він не триматиметься купи. Світ без гармонії ні до чого, бо, коли порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття…» [12, 265-266].

 

Несподівана розв’язка ще більш заплутує читача, тим самим дає ще один привід для роздумів: сотниківну, яка хоче замолити душевний гріх перед Господом, випроводжають до монастиря (можливо вона так вчинила, бо не могла забути чорта й те, про що він говорив); їхала, здавалося, роками , а коли глянула у люстерко, то на неї дивилася стара жінка, а візник розсипався скелетом. Панна не здивувалася тому, а на неї ішов чоловік, в білих розметаних шатах, махаючи в повітрі величезними чобітьми (то, напевно, була смерть). В

 

декілька секунд намагалася переосмислити життя, однак воно перетворилося на забуття через те, що не спромоглася відчинити тих символічних дверей, ключ від яких намагався їй дати чорт.

 

17

 

Таким чином, експлуатуючи популярний у романтизмі, мотив взаємин людини з нечистою силою, В.Шевчук втілює парадоксальну ідею: прагнення людини зберегти абсолютну духовну чистоту може привести до збіднення її життя, адже багато почуттів, зокрема вершинне почуття любові лишаться незвіданими для неї, а, значить, людина йтиме проти Бога, намагаючись наблизитися до нього.