Рецепція образів народної демонології у другій частині роману-балади В.Шевчука «Дім на горі»

 

 

 

 

 

 

2.2.2. Функціональна  роль образу домовика у висвітленні  проблеми

 

вибору життєвого шляху

 

Дивовижним та унікальним в оповіданні виступає символ дороги, що фактично й визначає ідею твору. Тобто основна думка новели полягає у визначенні напрямку, яким повинна іти «особа» (чи то людина, істота, чи то держава, вчасності Україна) та цінностей, до яких вона повинна прагнути.

 

У  новелі  «Дорога»  В.Шевчук  оригінально  інтерпретує  образ  домовика,

 

кардинально змінюючи його. З самого початку читач дізнається, що в маєтку Гудищі наприкінці літа 1618 р. повісився господар – пан Юрій, і «як і в кожному домі на ті часи, жив домовик» [12, 231]. Коли сталося нещастя, «домовикові груди стис одчай», адже він «поставлений для того, щоб у домі не траплялося лиха» [12, 231]. Отже, автор створює традиційний на перший погляд образ, адже, за давніми народними уявленнями, «помешканням хатнього духа служить дім його хазяїна, за межами якого він часто зображається безсилим» [3, 83]. Але одного дня персонаж побачив дивне світло і його потягло в мандри: «Мене зачарувала ця дорога…А коли домовиків зачаровують дороги, стаються нещастя...» [12, 240]. І правильно думав, оскільки в час, коли домовик покинув маєток, господар наклав на себе руки. З відси й починається авторська рецепція образу, яка, на нашу думку, може слугувати зразком художньої досконалості, бо, не дивлячись на фразу, що «…домовики мусять думати про дім, а не про дороги…» [12, 231], герой не одноразово сумнівається

 

18

 

при виборі напрямку у житті, а також стверджує : «Це сила дороги, – спогадав він, – єдина сила, перед якою я ниций!» [12, 233]. Це був, так званий, поклик душі, тож тепер він нічого не боявся, нічого не чув і не бачив , бо «…відтоді, як запала в нього неспокійна думка про дорогу, все в ньому поламалося...»[12, 242]. Йому захотілося «…знайти собі подругу…»[12, 242], що не дозволено громадою, оскільки як говорив голова: «…ми живемо поодинці…»[12, 249].

 

У змалюванні зовнішності домовика автор використав традиційне народне уявлення: як зауважує В.Гнатюк, «найбільш розповсюджений погляд, що домовик подібний до кота або пса» [1, 389]. Щоправда, багато хто з дослідників стверджує: він настільки багатоликий, що важко скласти якийсь єдиний його образ [5, 171]. В.Шевчук змальовує його таким: «вугласта постать – чи людина,

 

чи кіт, чотирикутна голова, а на малому личку – ледве накреслені обриси – палахкотіло двоє розпалених жарин» [12, 246]. Усупереч народноміфологічним уявленням про те, що домовик «з жінками не живе, а при тривалій відсутності чоловіків уночі душить їх» [3, 85], у новелі він навіть вступає у розмову з господинею маєтку, і, скоряючись обов’язку охороняти дім, після смерті пана Юрія залишається, хоч йому нестерпно хочеться блукати по дорогах. Таким чином, даний образ заперечує фольклорно-міфологічну традицію.

 

У творі поряд з домовиком представлено й людський аналог мрійника – астронома, «…котрого він (пан Юрій) виписав із Німеччини і якому обладнав невелику обсерваторію…» [12, 239]. Він «…низенький, кволий чоловічок зі зморшкуватим обличчям й задовгими руками…» [12, 239]. Астроном постійно дискусував із господарем дому, роздумуючи над філософією життям. Одного разу пан Юрій сказав: «…в житті немає нічого нового, а відтак і несподіваного.

 

Злопригоди чи навіть смерть – це щось таке буденне й нецікаве…» [12, 240], на що астроном відповів : «Спокою нема ніде!...» [12, 240]. Цей чоловік постійно був впевнений у своїх діях, знав, що ніхто ніде його не чекає, і, що його життя у власних руках. Не прикутий, невизначений він ішов по своєму шляху, однак після смерті господаря в душі теж щось перевернулося. Господиня

 

19

 

обвинуватила його у смерті чоловіка, хоча для обох був незрозумілим той вчинок, дозволила взяти Біблію, але астроном відмовився… Однак, коли ішов між ночі «…починав боятися…кущів, темряви і своєї самоти…завжди любив усамітнення…ніколи не вабили торжиська…але сьогодні,… він здався собі комашкою, котра повзе і ніяк не може переповзти заклятої відстані…»[12, 250].

 

Образ астронома відтворює одну з провідних ідей твору про одвічне протистояння темряви і світла, розуму і підсвідомих прихованих інстинктів, що вивільняються вночі під час сну і не тільки: «Щодня ми живемо, щоб померти на ніч, і знову народитися вранці. Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв’язувати найхимернішу з загадок – темряву. Але приходять такі хвилини, коли ми не можемо поринути, як завжди, в небуття. Тоді на нас звалюється ієрогліфічне марення неба, і ми намагаємося його прочитати, щоб віднайти спокій. Це не завжди вдається, адже людина – денне створіння і для ясності її думок потрібне сонце» [12, 242].

 

Друга провідна думка новели полягає в тому, що неможливо віднайти гармонію в житті: її не мав ні пан Юрій (через що й наклав на себе руки), ні домовий, який мріяв про дорогу, а мусив триматися дому, ні звіздар-астроном,

 

який приречений на блукання, а мріє про домашній затишок, через що заздрить домовому. Не все підвладне людському розуму. Вчинками людей керують ірраціональні сили, про що замислюється один із героїв: «Я раніше гадав, що кожну річ можна пояснити, …але тепер мене посів сумнів. Бо коли не можна пояснити кожну річ, для чого нам розум?» [12, 246].

 

До того ж, важливу роль у втіленні авторської ідеї поряд із образом домовика відіграє також символічний образ дороги, що висловлює й третю позицію новели у визначенні шляху, яким повинна іти «особа» (чи то людина,

 

істота) та цінностей, до яких вона повинна прагнути.

 

20

 

2.2.3. Метафоричність  образу перелесника

 

У новелі «Перелесник» автор надає образу перелесника метафоричного звучання. У творі йдеться про трагічну долю жінки – Марії, чоловік якої пішов на війну. Вона «любила його й чекала – хіба можливе щастя при такій надмірній любові?» [12, 312]. Її жіноча туга створює подобу коханого образу, і

 

ця нереальна подоба стає хворобою , тобто образ перелесника певною мірою ідентифікується із психічним станом жінки і стає його фольклорною метафорою: «…раптом усвідомила свою любов уповні. Знялася на верхівню цієї хвилі, і все, що мучило її, раптом згинуло, безповоротно втопилось у мороці цієї ночі, очистивши її й оновивши. Це й був її надпорив, у який входила зі страхом і трепетом…» [12, 313]. Жінку переповнює щастя при кожній зустрічі з коханим, але водночас відчуває якусь тривогу, сумніви мучать, ніби

 

«…вступила у якусь боротьбу і йдеться про її душу»[12, 317]. Вона вступила у зв'язок з перелесником і народила сина, однак «…здавалося…навіть, що те тіло без кісток. Все інше також було незвичайне: великі темні очі, що дивилися трохи моторошно, чітке, навіть гарне обличчя, і якась нелюдська жадоба, коли присмоктувався до її грудей» [12, 314]. Автор проводить свою героїню через складні випробування: потрапляє на відьомський шабаш, зустрічається з білим хортом, опиняється на величезному смітнику, повертається на поріг рідного дому, але гине через усвідомлення оманливої любові.

 

В.Шевчук у даній новелі використав такий образ народної демонології, як перелесник. Однак він не постає у своєму звичайному образі, а приймає подобу чоловіка Івана. Його дії зумовлені тим, що перелесник закохався у жінку, серце якої полонила туга (цим обґрунтовується фольклорна основа персонажу, з якої розпочинає і придержується автор). Фактично, автор у цьому випадку не відходить від традиційного трактування даного образу. Даний персонаж досить наполегливий, прийшов отримати те, що йому потрібно, але чіткою ознакою,

 

якою він відрізняється, як і в попередніх новелах є сумнів та часткова моральність й гуманізм вчинків. Отже, даний образ народної демонології

 

21

 

працює на ідею твору, тобто через ірреальний світ висловлює протест проти знищення природної сутності єства, його справжність, без «псевдоідеалів».

 

Ключовим для цієї новели та всього циклу, на нашу думку, є риторичне запитання перелесника: «Невже й справді так багато важить для вас, людей,

 

ваша душа?» [12, 321]. У творі порушується проблема збереження і втрати моральних ідеалів, тобто перелесник, відьма, чорт намагаються збити героїв на манівці. Отже, звучить сумнів щодо досконалості людини.

 

 

 

 

 

 

2.2.4. Феміністична  інтерпретація образу відьми

 

Образ відьми – центральний в однойменній новелі.

 

Історія дивних взаємин князя і дівчини Маланки визначає сюжет твору.

 

Князь  Долинський  постає  перед  нами  не  дуже  заможним  чоловіком,

 

оскільки «…маєтків у нього…не густо, що не зовсім пасувало його високому титулу князя, але він знав князів ще убогіших…», «…жив самотньо: жінка вмерла, дітей не було…», «…у глибині душі мав сподіванку на майбутнє вивещення, але на те …не було ні сили, ні хисту…»[12, 279]. Він - людина наполеглива, впевнена, непохитна про що свідчать такі слова: «Ну що «але»,

 

пане Твардовський. Коли можете, то приведіть (відьму)»., «…ану перелякай!», «…а чому ж тебе досі не спалили?...», «Відьма повинна чинити зло…бо з чого тоді виказується відьмацтво?» [12, 283] тощо. Князь любив слухати різні історії про неймовірних людей, надприродних істот та часто поринав у мрії. Князь

 

«…часом мав дивні забаганки…»[12, 279], однією з таких і виявилось бажання побачити справжню відьму. Однак не слід було йому забувати, що відьма – це не просто якась надприродна істота, а, перш за все, жінка. Він як нерозумний читач кинувся на книгу, що вразила його своєю обкладинкою, передивися її, не прочитавши, і не знайшовши нових цікавинок, жбурнув у смітник. Приблизно так він вчинив і з Меланкою, за що був покараний.

 

22

 

Образ відьми – один найпопулярніших образів народної міфології, який відзначається великою кількістю інтерпретацій: існує багато сюжетів та мотивів, у яких задіяний цей персонаж. дослідник по-різному визначають змістове наповнення образу. Одні вважають, що це злий персонаж, наприклад,

 

В.Давидюк доводить, що в українському фольклорі відьма не лише чаклунка, «значно частіше це напівмістична істота, наділена багатьма фантастичними якостями, не властивими чаклунам. На відміну від чаклунів і особливо знахарів відьми ніколи не бувають ні добрими, ні «своїми», вони завжди чужі і цілком ґрунтуються на злих началах» [3, 119], інші ж наводять власне трактування даного образу: наприклад, у розвідці І. І. Нечуя-Левицького підкреслюється:

 

«Родимі відьмі…багато знають, але нікому не шкодять і навіть помагають людям своїм знахарством» [9, 98], а П. В. Іванов писав, що природжені відьми та відьмаки часто не відрізняється від знахарок, за винятком здатності до перевтілень та можливості літати [6, 157, 160-161].

 

У новелі «Відьма» автор змальовує двоїстий образ. Насамперед письменник підтверджує традиційне уявлення про те, що «в українців відьми-

 

красуні цілком реальні люди, у повсякденному житті вони відрізняються від решти жінок лише тим, що приворожують чужих чоловіків, встигають подоїти раніше за господинь чужих корів і лише в певні дні, найчастіше на Юрія та на Купала, злітаються на шабаш» [3, 121].

 

Головна героїня Меланка має надзвичайну вроду: «…зоріли темні морочні очі і біля них зарубеніли чудові вуста. Волосся розсипалося по плечах, хоч за мить [Долинський] побачив, що воно заплетене; вся її постать наче виринула з-

 

під землі» [12, 282]. За її словами, вона  – вчена відьма, оскільки говорить, що

 

«…я можу все…»: «…напустити мор, позбавити корів молока, […] наслати град, що виб’є … посіви, й наслати … жаб, […] попостити коні, корови, кури й пси…» [12, 283]. Проте говорила це жартуючи (сказавши, «…раптом усміхнулася…радісно і просто...»[12, 283] ), і тому у читача, в принципі, не виникає недовіри до цього персонажа.

 

23

 

На початку Меланка – звичайна дівчина, її відьмацтво зводиться лише до вечірніх прогулянок з коровою, так званого обряду: «…з’являлася посеред двору зовсім гола…розпускала волосся…і клякаючи, шепотіла якісь заклинання…Ішли через подвір’я – гола відьма й мовчазна, тиха корова.

 

Ступали, наче сонні, немов сковував їх місяць…» [12, 284].

 

Однак згодом у неї починають з’являтися та проявлятися відьомські здібності і сили. То що ж стало приводом до такого перелому особистості? Що відкрило у жінці відьму?

 

Спочатку  князь Долинський захоплювався нею, «…ходив,наче очманілий,

 

бо скрізь бачив перед собою гарячі, лискучі Меланчині очі…», «…коли здибувалися,…не міг витримати чарівливого струму….й тікав…», «…він, який не дозволяв і услонові зсунутися з місця, мовчав, лише сопів і ховався…»[12, 283-284]. Проте, відчувши у собі сили, почав активно діяти: не ховався,

 

підглядаючи за обрядами дівчини, ступив до неї на ганок; не чув її заперечень,

 

не соромився оглядати її тіло, а просто заволодів Меланкою. «Щоразу, тільки починало сутеніти, вона відчувала неспокій…помічала переслідника…кидалася бігти…відчувала жах…до того долучалося хвилювання та солодка тривога…ридала…потім лежала, розтерзана й переможена, а він сміявся…»[12, 286]. Але опісля цього, князь втратив інтерес до жінки, адже вона вже не була недоступною, загадковою, таємничою. Відбулося те, чого Меланка не очікувала: «…не почула за собою кроків…і…опинилася раптом віч-на-віч з місяцем…і тужливими та розпачливими гуками пугача…здалося…втратила власну тінь…»[12, 287]. Зрозуміла тоді, що була просто використаною і непотрібною. Саме тоді Меланка покинута напризволяще у відчаї впускає зло у серце: «Хай виздихають у тебе корови, – шепотіла вона, – хай найдуть на тебе і на твій дім жаби і зжеруть тебе разом з усім майном твоїм, хай паде тобі на голову страшний мор і хай зрівняється з землею рід твій! Хай оточить тебе гаддя, і ходи в тому кільці, поки не задубнеш, ходи і плач, ходи і хай не ляже тобі на вуста усмішка, хай розпадеться тіло твоє і хай станеш ти живою руїною.