Специфіка зображень давньоруського монастирського життя у Києво-Печерському патерикові

Згідно з дослідженнями О. О. Шахматова, першим печерським літописцем прийнято вважати прп. Никона Великого — вірогідно одного із засновників Києво-Печерської лаври, вже згаданого митрополита Іларіона, котрий по скиненні з митрополії приймає велику схиму (вищу категорію чернецтва, шо, як і перший постриг, пов'язана зі зміною імені), і оселяється в печері у прп. Антонія, уже як Никон. Згідно зі студіями М. Присьолкова, постриг святого мав відбутися 7 листопада 1053 року, отже прп. Никон на прізвисько "Великий" мав замешкати у печерці близько того часу. І хоча бажання дослідника приписати всі заслуги в розвитку монастиря одній лише цій людині видається непереконливим, не слід забувати, що саме прп. Никон був, поряд Із прп. Антонієм, першим наставником прп. Феодосія. А останній є, по суті, творцем того, що ми називаємо тепер Києво-Печерською лаврою. І вплив ідей прп. Никона на майбутнє влаштування монастиря - безсумнівний. Зрозуміла і таємничість цієї постаті — присутність серед братії скинутого митрополита аж ніяк не прикрашала нову обитель в очах митрополії та інших недоброзичливців.

О. О. Шахматов приписує прп. Никону дві великі статті, що стосуються ранньої історії Печерського монастиря: про заснування монастиря та про перших печерських подвижників.

Дослідник відніс першу з них до нині порожньої статті 1062 року, вважаючи, що лише наступний літописець, Іоан, перемістив її на 1051 рік. Незрозуміле закінчення оповіді, де говориться: "А про Феодосієве житіє далі скажемо", вважав свідченням того, що за нею йшла розповідь про перших чорноризців печерських (нині поміщена в статті 1074 року), яка тоді була доведена до 70-х рр., і оповідь велась у теперішньому часі, оскільки всі святі (крім прп. Даміана) були ще живі.

Незважаючи на заперечення Д. Абрамовича, атрибутація твору, як написаного прп. Никоном і переробленого ігуменом Іоаном, нібито видається досить арґументованою, хоча теорія стосовно первісної неподільності обох писань виглядає аж занадто натягнутою. Адже в оповіді про перших чорноризців Печерських говориться не про біографію самого прп. Феодосія, а про його паству, і нічого в ній не вказує на близьку спорідненість зі статтею 1051 року. Отже, питання лишається відкритим. І роздуми над розв'язанням цієї проблеми ведуть нас до двох можливих висновків: або в літописі не збереглась інформація, про яку прп. Никон обіцяв розповісти, або її там ніколи не було. Причому, другий висновок видається вірогіднішим. Здається, прп. Никон хотів створити щось на зразок Печерського монастирського літопису, на відміну од написаного ним загальноруського. О. О. Шахматов у своїх ранніх роботах обстоював існування такого літопису, який відносив до творчості прп. Нестора Літописця. І лише Сильвестр, на його думку, ввів фрагменти цього літопису до "Повісті минулих літ" (цієї ж самої думки дотримувався і П. В. Владимиров. Проте потім дослідник відмовився од цієї ідеї, віднісши печерські статті до авторської редакції "Повісті". Вважаючи пізніші висновки О. О. Шахматова загалом слушними, ми все ж припускаємо, що заключна фраза статті 1051 року веде нас до заснування монастирського літопису, так і не втіленого в життя. Ймовірно, цієї статті взагалі не було в основному тексті літопису прп. Никона, бо тоді автор неминуче змінив би її закінчення. Подібні записи й додаткові статті на полях основного рукопису відомі дослідникам у багатьох пам'ятках давньоруського літописання. Ось що, зокрема, пише з цього приводу О. М. Насонов: «Понять, что же представляли собой печерские записи, помогают дошедшие до нас рукописи с монастырскими записями XVI-XVII вв., троицкие, отчасти — кирилло-белозерские. Они обычно делались в рукописной "книге" вслед за каким-нибудь переписанным памятником или статьей, или в промежутке между текстами, на чистых листах, причем, нередко записи местные, монастырские, шли вперемешку с записями о событиях общерусских... Предполагаем, что и печерские записи делались на чистых листах какой-нибудь печерской рукописной книги, быть можєт, житийного содержання, или, возможно, вслед за текстом переписанного Древнейшего киевского свода» [19, 24].

Отже, існували якісь нотатки прп. Никона, котрі не мали відношення до основного тексту літопису. До цього ж самого збірника ми можемо віднести і протограф т. зв. шести повчань прп. Феодосія Печерського на Велику Чотиридесятницю. Можливо, прп. Никон планував використати їх для майбутньої історії монастиря, проте не зробив цього. Ігумен Іоан, котрий після смерті 1088 року прп. Никона змінив його на посту ігумена, значно розширив і доповнив зведення 1073 року, використавши для того новгородський літопис, а також низку релігійних легенд сумнівної вартості, серед яких, зокрема, знаменита Корсунська леґенда про хрещення Володимира [19,25], а також вже згадане вище житіє прп. Антонія Печерського. Проте, Іоан, використавши його, зумів взяти звідти те, що було вигідно Печерському монастирю — насамперед, постриження прп. Антонія на Афоні й заснування ним монастиря за благословінням тамтешнього ігумена. Це було дуже важливим моментом у протистоянні Печерського монастиря з митрополією, бо Афон належав виключно до імператорської, а не патріаршої юрисдикції [ 20,  37]. Перу Іоана належить і автобіографічна примітка в кінці статті, яку дослідники ось уже років із двісті стараються якимось чином узгодити з інформацією, поданою про себе прп. Нестором у житії прп. Феодосія.

Щоправда, С. А. Бугославський заповзявся відкинути дану теорію, доводячи, що інформація про Афон була в тексті Сказання з самого початку, проте по суті єдиною його мотивацією є те, що ці правки занадто чисельні і великі, аби... бути правками. А тому, вважаючи його твором ориґінальним, і чомусь приписуваним прп. Нестору (хоча С. Бугославський писав після щонай-ґрунтовніших робіт О. Шахматова, висновки яких нами уже приведені), він, зрозуміло, приходить до все того ж необхідного йому висновку: житіє прп. Феодосія та цей літописний текст писали різні люди [19,26].

Оповідь про перших чорноризців печерських у зведенні 1093 року розширена за рахунок власних спогадів літописця, і дві останні оповіді доведено до 80-х рр. XI ст. Ці записи не могли бути зроблені ні самим прп. Никоном, ні його найближчим оточенням, оскільки в житіях прп. Матфея й Ісакія є інформація, аж ніяк не позитивна для попереднього ігумена.

Не зовсім зрозуміло, хто був автором оповіді про смерть прп. Феодосія Печерського, оскільки вона аж занадто нагадує творіння прп. Нестора. Можливо, Іоан написав і вставив до свого літопису якийсь інший текст, пізніше замінений прп. Нестором. С. Бугославський, щоправда, однозначно відкидав авторство прп. Нестора на підставі несхожості на цю статтю відповідного тексту в житії прп. Феодосія, але його висновки не враховують особливості агіографічного жанру: як ми вже говорили, прп. Нестор, пишучи житіє, мав усі підстави строго притримуватися агіографічних канонів, тоді як в літописі він просто описав бачене ним чи кимось із братії.

Цікавою особливістю літописного зведення Іоана є різке протистояння з мирською владою, яку він звинувачує в "неситьстві" та постійних которах замість захищати рідну землю від нападів поган. Саме ця публіцистична спрямованість І дала О. О. Шахматову можливість поєднати особу Ігумена Іоана з автором зведення 1093 р. — адже відомо, що свого часу саме його Святополк зіслав у Туров за подібні викриття. М. Д. Присьолков вважав навіть, що безпосередньою причиною заслання був літопис.

РОЗДІЛ ІІ. СПЕЦИФІКА ЗОБРАЖЕНЬ ДАВНЬОРУСЬКОГО МОНАСТИРСЬКОГО ЖИТТЯ У КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОМУ ПАТЕРИКОВІ

2.1. Особливості агіографічного тексту

Чернечі  житія  печерських  подвижників  дослідники  не  випадково  називають  і  легендами,  і новелами.  По-перше,  в  їх  основу  покладена  не  традиційна  агіографічна  схема,  а  окремі,  знакові епізоди із життя монахів, більшість із яких і не були визнані святими. До уваги бралася така подія або вчинок, які мали в собі повчальний  зміст, а для цього  годилися й  історичні, побутові, психологічні, казково-фантастичні  епізоди.  У  розповідях  поєднано  реальне  і  надприродне,  звичайне  і  чудесне, історичне  і  вигадане,  що  в  результаті  і  дає  гостросюжетну  новелу  легендарного  характеру.  Тож "слово" про кожного ченця – це самобутній міф, сформована протягом певного часу легенда, що мала на меті зафіксувати історію знаменитої обителі (так творився культ Києво-Печерської лаври) і заодно дати читачеві моральний урок і приклад праведного християнського життя, відвернути від "гріха". Розгляне де-кілька з них. [4, 215]

Що таке «житіє». Вшанування душ померлих— то ще дохристиянський звичай на праук-раїнських землях, зумовлений розвиненим культом роду і вірою в те, що предки, потрапивши до потойбічного світу — ірію, можуть впливати на долю живих. Але після прийняття християнства на Русі не цей звичай став визначати обрядовий біїс побуту давніх українців. Разом з християнством сюди прийшла візантійська традиція — меморіальна (лат.£— пам'ятний, тобто прагнення   увічните   пам'ять   певної людини. За християнським ученням, земне буття— тимчасове, тому вшановувати людину за життя, увічнювати її за земними критеріями — неможливо і недоцільно. Земний час людини — то своєрідне випробування її духу. І той, хто зумів достойно пройти ці випробування,, гідний вічної пам'яті і Перебування у Граді Небесному. Така особа стає взірцем для живих, а її життєвий досвід, вчинки і думки набувають особливого значення і ваги — вони канонізуються (канон — (гр.) — основне положення, прави-ло, норма).

Тож відпочатково біографія людини, яка зуміла прожити за християнськими правилами, перетерпіла і винесла всі страждання і спокуси, ідеалізується, а носій такої біографії стає святим. Власне сама біографія, очищаючись од випадкових епізодів, обростаючи «потрібними» деталями, перетворюється на міфологічну легенду. Процес її творення і подальше побутування споріднює з будь-якими об'єктами літератури. 1 це дає підставу розглядати такий твір як літературний, даючи йому відповідне визначення: житіє — це епічний повчальний твір з розвиненим сюжетом, побудованим на матеріалі біографії реальних або легендарних осіб, котрих християнська церква проголосила святими.

Агіографічні (ario (гр.) — святий) легенди прийшли на Русь після запровадження християнства з Візантїї та Болгарії, завдячуючи перекладним збірникам. Найпоширеніший з них — Четьї-Мінеї (від церковнослов'янського «чести» — читати й грецького «мінеа» — місячна). Цю книгу читали у дні, коли за церковним календарем вшановували святих. Матеріал тут розташовувався згідно з вимогами християнської обрядовості. Короткий виклад житія — пролог, а збірник таких оповідок називається синаксар, тобто міся-цеслов, де проложні житія подавалися за церковним календарем і призначалися для богослужіння (на кожен день року випадало декілька житій і вшанування святих) [5,112].

Персонаж житія. В агіографічній легенді носіями християнських чеснот є різні персонажі, проте всіх об'єднує іконографічний (гр. — зображення, опис) канон, тобто відповідні правила, якими продиктовано змалювання центрального героя, наділеного доброчинністю і покірністю Божій волі. Літературний «лик» святого подавався за сформованою схемою: вступ (похвала-енкомія святому), час і місце народження героя, відомості про його батьків, прозріння та прийняття чернечого сану (вибір аскетичного способу подальшого життя в ім'я Господа), страждання, боротьба зі спокусами, втеча од світу в пустелю або печеру, подвижницька діяльність, завершення земного шляху, посмертні чудеса.

Православна церковна традиція виділяє кілька типів святих: Богородиця, безплотні сили (ангели, архангели), пророки (персонажі Старого Заповіту), апостоли, святителі, мученики, преподобні, безсрібники, блаженні. Давня руська спільнота сприйняла християнських святих по-своєму, часом диференційовано: княжо-боярське середовище симпатизувало образу полководця-архістратига Михаїла; дружинники — воїнам Георгію Побідо-носцю та Дмитрію Солунському; ченцям імпонували персонажі аскетичного типу— Антоній Єгипетський, Сава Освященний, Антоній Великий, Феодор Студит, Андрій Юродивий, Василій Новий, а соціальним низам подобалися заступники та добро-творці — Миколай Мирлікійський, Пантелеймон-ціяитель, безсрібники Кузьма й Дем'ян, Олексій, що зневажив багатство. Нова християнська ідеологія пропонувала героя, котрий мав замінити руським людям билинних богатирів та язичницьких богів, отож житія, за суттю своєю, поступово витісняли колишніх заступників, помічників, берегинь [2,5].

Аскетизм і чернече житіє

Церковна доктрина святості неодмінно пов'язувалася зі стражданням, мучеництвом. Звідси ведуть початок мартиро-логічні (гр. — мученицькі) сюжети, побудовані на конфлікті християнина і володаря-язичника (сюжети виникли в період зародження християнства в Римській імперії"). Напружені діалоги (вимога до нововірців зректися віри), описи тортур і страждань мучеників за віру, їхня смерть — це був апофеоз стійкості та перемоги. Від мартиріїв пішли і розповіді про ченців, оскільки чернецтво трактувалося як нова версія мучеництва. Однією з форм такого мучеництва як цілеспрямованого, добровільного вибору була аскеза (гр. — добре навчений) — спосіб життя, який полягає в надзвичайній стриманості, помірності, відмові від життєвих благ та насолод заради здобуття містичних знань і надприродної магічної сили. За східною філософією (зокрема давньоіндійською), аскетизм уявлявся шляхом до морального вдосконалення, до досягнення вищого духовного стану, що наближав людину до Бога. Досвід східного аскетизму перейняло християнство і це привело до виникнення особливих груп людей, які відходили од світського життя і його турбот, давали обітницю далі жити у цнотливості, обмежувати себе в їжі та питві, носити специфічний одяг, атрибути, усамітнюватися, уникати контактів із світом, повністю віддаватися молитвам і читанню священних книг. Так поставав образ ченця — зовнішньо похмурого, в чорному одязі, з неодмінним посохом (атрибут повчальності), а внутрішньо — самозаглибленого і зосередженого.

У кожного такого ченця була своя історія: десь він народився, мав батька-матір, якісь причини відректися від мирського життя і присвятити себе подвижницькій діяльності Ті, хто зумів пройти непростий, часом досить драматичний шлях очищення від гріховності, по смерті своїй ставав взірцем для наслідування. Про них складалися оповідки, які згодом обростали легендарними доповненнями, дивовижними епізодами — так виникало чернече житіє, котре з метою повчання переказували і записували до монастирських хронік.

Таємниче слово «патерик»

Патерик (гр. патер — батько, отець) — збірник оповідань про ченців певного монастиря або місцевості. Такий тип творів виник у IV—V ст. у середовищі єгипетських монахів та був об'єднаний у «Патерик Єгипетський». До нас він потрапив у перекладі з грецької мови за часів Київської Русі і мав назву «Сказання про єгипетських чорноризців». На йочатку VII ст. сформувався інший патерик — Синайський, який згодом також опинився на Русі в перекладі з грецької. Він розповідає про подвижників синайських та палестинських монастирів. Значна частина оповідок належить Іоанну Мосху, котрий побував у Єгипті, Сирії-на островах Самое, Кіпр, у Римі, збираючи легенди про аскетичні подвиги тамтешніх ченців, об'єднавши їх згодом у «Луг духовний», що є ядром патерика. «Патерик Скитський» — збірник з уже відомих раніше патериків, своєрідне «вибране», яке призначалося для келійного читання в монастирях • ранній переклад з грецької здійснено було в нас у XI ст.). Власне, оті названі патерики і стали літературним взірцем для руських письменників, котрі взялися створювати свій збірник розповідей про знаменитих монахів, які мешкали на Печерських горах у Києві.

2.2. Зображення  давньоруського монастирського  життя

Новели Печерської обителі.   Жанрова   природа  «Києво-Печерського   патерика»   неоднорідна, передусім це збірник, у якому механічно об'єднано май-1 же чотири десятки «слів», кожне з яких можна розглядати як окремий жанр. Домінує тут «новела-легенда» (В. Крекотень) або «патерикова новела» (Ю. Ісіченко), зміст більшості з яких укладається в жанрові канони чернечого житія. Крім того, в патерику є «слова» про заснування монастиря, спорудження церкви Печерської, послання (до Полікарпа, до ігумена Акиндіна). На думку дослідників, Симону належать оповідки про печер-ських ченців Онасифора, Євстратія, Никона, Кукшу і Пимена, Афанасія, Святошу, Еразма, Арефу, Тита і Єваргія, а Полікарпу— про Микиту, Лаврентія, Агапіта, Григорія, Іоанна, Мойсея, Прохора, Марка, Федора та Василія, Спиридона та Алімпія, Пимена; літописець Нестор поклав початок житію Феодосія Печорського, яке в патерику подане в ряді «слів»: саме житіє, про перенесення мощей святого, про його гробницю і похвальне слово.