Специфіка зображень давньоруського монастирського життя у Києво-Печерському патерикові

Чернечі житія печерських подвижників дослідники не випадково називають і легендами, і новелами. По-перше, в їх основу покладена не традиційна агіографічна схема, а окремі знакові епізоди із життя монахів, більшість із яких і не були визнані святими. До уваги бралася така подія або вчинок, які, мали в собі повчальний зміст, а для цього годилися й історичні, побутові, психологічні, казково-фантастичні епізоди. У розповідях поєднано реальне і надприродне, звичайне і дивовижне, історичне і вигадане, що в результаті робить гостросю-жетну новелу майже ледгндою. Тож «слово» про кожного ченця—це самобутній міф,Игформована протягом певного часу легенда, що мала на меті зафіксувати історію знаменитої обителі (так творився культ Києво-Печерської лаври) і заодно дати читачеві моральний урок і приклад праведного християнського життя, відвернути від «гріха». В основі багатьох патерикових сюжетів — диво, яке служить у розповіді засобом інтриги, зміщення просторово-часових координат (сон, видиво, видіння), оху-дожнення фантастичних перетворень і, звичайно ж, — потужним чинником впливу на емоційне сприймання всього, про що мовиться. За композицією така новела не складна, але психологічно напружена. Драматизму їй надають гострі зіткнення добра і зла, грубого світу і високої духовності, чеснот і гріха, твердості духу та лукавої спокуси, потреб душі і тіла. Відтак ці твори з літературного погляду сприймаються як цікаві, захоплюючі оповідки про небуденний смисл людського життя. Розглянемо деякі з них.

Золотий пояс Шимона. Культ Києво-Печерської лаври творився з часу її заснування. Цьому сприяли численні міфи, що виникали в середовищі ченців та оповивали дивовижними легендами обитель на київських горах. Як і кожен міф, розповіді про святині монастиря мають свою символіку, знакові образи, які надають їм особливого забарвлення, магічного звучання. До таких образів-символів належить і золотий пояс Шимона, про який мовиться у трьох перших «словах» патерика: «Про створення церкви», «Про прихід майстрів церковних із Цариграда», «Про те, коли була заснована церква печорська» (переклад цих текстів сучасною мовою подано у хрестоматії з давньої української літератури. Упорядник М. Сулима).

Сюжет цієї історії формувався, очевидно, не відразу, оскільки бачимо в ньому декілька ліній, які, проте, сходяться до одного факту — спорудження головного храму в печерській обителі. Варяг Африкан служив у князя Ярослава Мудрого, але після пораз- ки від «лютого Мстислава» змушений був утікати до своєї землі. Там відійшов од військових справ і взявся за мистецтво — зобразив Христа та викував золотий пояс, яким прикрасив образ. Коли ж Африкан помер, то брат Якун прогнав його двох синів — Фріанда та Шимона. Останній прихопив мистецькі творіння батькові — золотий пояс та вінець з образу. При тім таємничий голос сповістив, аби він не смів класти того вінця на свою голову, а відніс його до Києва та вручив преподобному Феодосію. Шимон спішно зійшов на корабель, щоб пливти на Русь, але скоро знялася буря, і подумав молодий варяг, що покарає його стихія за забраний скарб. І тоді, коли погибель здавалася неминучою, раптом побачив Шимон серед розбурханих хмар дивну церкву. І знову пролунав з небес голос, який сповістив, що саме такою має бути церква, яку спорудить Феодосій во ім'я Божої матері, а обсяги П, якщо розміряти золотим поясом, у ширину — двадцять поясів, у довжину— тридцять, у висоту— п'ятдесят. Стихла буря, добрався Шимон до Києва і став служити Ярославу, а потім синові його Всеволоду. Довелося йому якось взяти участь у битві  проти половців на Альті (достовірний факт: битва відбулася і 1068 року, від русичів були князі Ізяслав, Святослав і Всеволод, а місце битви — береги річки коло Переяслава). Ярославичі зазнали тут нищівної поразки, а поранений у битві Шимон, коли лежав на полі бою, побачив у небесах церкву, таку саму, що явилась йому під час бурі на морі. Це повторне видиво у скрутну хвилю не тільки подало йому знак, що церква має бути спорудженою, а й знову порятувало його від смерті, Але тепер, повернувшись до Києва, Шимон уже твердо знав, що йому робити: пішов до блаженного Антонія, розповів усе йому про церкву і віддав золотий пояс.

Та на цьому сюжет не обривається, а продовжується ще однією легендою — про «четверо мужів із Цариграда», котрі прийшли споруджувати церкву у печерському монастирі. Вони розповіли Антонію та Феодосію дивну історію про те, що в Цариграді покликала їх цариця у Влахерну (місце у Константинополі, де збудовано церкву Богородиці), дала їм багато золота і звеліла йти на Русь, щоб поставити там храм. Ще й вручила ікону Богородиці, щоб їй у тому храмі поклонялися. І попередила, коли зодчі запитали про обсяжність церкви: «Я послала мірку — пояс Мого Сина». Послухавши розповідь «мужів», Антоній умить розтлумачив їхню історію: цариця у Влахерні — то сама Матір Божа, а пояс та вінець уже принесені варягом Шимоном. Тепер здивувалися будівничі і пройнялися благим наміром спорудити церкву. От тільки треба було визначити місце, на якому б вона мала постати. Антоній порадив це зробити таким чином: молитися вночі, а вранці подивитися, яке місце на пагорбах залишилося сухим, незарошеним. А тоді ще попросити в Господа, щоб він позначив те місце вогнем, що й сталося — «і впав вогонь із неба і спалив дерева й терня». І розмітили ту площину золотим поясом, і сам князь заклав підвалини церкви 1073 року (дата зафіксована і в літописі).

З якою метою була розказана ця історія і чи зберігся золотий пояс Шимона? Та легенда хоч і позначена певним історичним тлом та вірогідними фактами, усе ж'має не буквальний, а передусім повчально-притчевий смисл. З якою метою забрав із собою батьків скарб вигнаний з дому Шимон? Мабуть, не лише тому, що це нагадувало б йому про батька та вітчизну, а й для матеріального забезпечення свого життя на чужині. Але внутрішній голос підказав йому, що золотий поясів то передусім духовний скарб, здатний просвітлити добром і надією багатьох людей, тому і має належати всім. Невідразу він це збагнув, а лише по тому, як вдруге дивним чином урятувався від смерті. Як вважає А. Макаров, «історична оповідь про Шимона — прекрасна притча про багатія, власника величезних цінностей, який спромігся розпорядитися своїм багатством з величезною користю для себе й інших — для численних поколінь своїх духовних спадкоємців».

Навряд чи треба археологам шукати цей золотий пояс: хіба може зберегтися до наших часів те, чого, можливо, взагалі не було? Була красива вигадка, художній образ, привабливий символ, що залишився тільки в тексті патерика.

Дива ченця Прохора. Притчею про людське добро можна назвати оповідку про ченця Прохора. Прибився він до монастиря десь із Смоленської землі тоді, коли у Києві князював онук Ярослава Мудрого Святополк (1093—1113). То були непевні часи, бо князь «багато наруги чинив людям», призвів до вбогості та голодомору. Печерські ченці хоч і були аскетами, проте і вони потребували якусь дещицю харчів, і той Прохор тримався на світі тим, що збирав лободу і вдовольнявся нею. Коли ж стало сутужно всім, він почав ліпити з розтертої лободи хлібини і роздавати людям — був світлий і солодкий той хліб. Коли ж котрийсь із братії потайки украв хлібину, то не зміг її їсти, бо виявилась вона гіркою, мов полин. І з'ясувалося, що поживним та смачним буває той хліб, який дає сам блаженний, від душі своєї, а той, що украдений, добутий насильно чи таємно, стає непридатним для вживання. У цій колізії, що має всі прикмети дивовижного оповідання, владарює вигадка, яку і не слід сприймати буквально, хоч в її основі — історичні реалії: життя Києва на межі XI—XII ст. Тут прочитується передусім моральний зміст: справжнє добро — безкорисливе, це добровільна дія, вчинок, які не вимагають нічого взамін. А там, де є підступ, обман, лукавство, немає місця добру [3, 35].

Таке тлумачення моральних цінностей бачимо ще в одному диві Прохора. Цей монах зумів допомогти киянам, коли внаслідок міжусобиць був перекритий шлях галицьким купцям, котрі привозили до Києва сіль. Прохор збирав по келіях попіл і роздавав його тим, хто приходив до нього. Дивовижно той попіл перетворювався на чисту сіль. І люди вже йшли не на міське торжище, де сіль продавалася за дуже високою ціною, а до монастиря. Купці, що приберегли сіль на продаж, були незадоволені тим, отож подалися скаржитися на Прохора князеві. А той звелів забрати в ченця із келії всю сіль і привезти на возах у княжий двір. Насильно забрана власність не принесла князю жодної вигоди: коли сіль привезли, то уздріли всі, що то попіл. І викинули. А Прохор порадив бідним людям піти і зібрати той попіл, який тут же перетворився знову на сіль.

Оці дивні перетворення і складають магічну суть оповідки про Прохора. Силу для здійснення дива йому давала доброта та безкорисливість. Притча не тільки окреслює моральні критерії добра, а й наголошує на його самодостатності, відмежованості від зла. А творцями зла в цій легенді є конкретні історичні особи: князь Святополк, котрий чинив киянам лихо, намагався нажитися обманом, осліпив Василька Теребовльського; підступні ченці, здатні на крадіжку; торгівці сіллю, які намагалися зубожити Прохора. Власне, «Києво-Печерський патерик» умістив оповідання про добро і зло, майстерно оформлене у вигляді казкового сюжету, а для видимої достовірності — оснащене багатьма історичними реаліями кінця XI — поч. XII ст. М. Грушевський вважав, що «історія Прохора Лебедника належить до найбільш історично забарвлених і заразом — літературно оброблених».

Легенда про лікаря Агапіта. Був один чоловік із Києва на ім'я Агапіт, котрий постригся в ченці при блаженному отці Антонії і наслідував його життя ангельське. Той Антоній, великий і святий, хворих зцілював, власноручно давав їм зілля лікувальне — і ті одужували завдяки його молитві. Так і цей блаженний Агапіт допомагав недужим. І коли хтось із братії хворів, полишав він свою келію, приходив до болящого брата і прислужував йому в келії порожній, де й злодіям нічого вкрасти.

Руками своїми він допомагав йому підвестися, подавав йому ліки, які сам зварив, — і ставав хворий здоровим завдяки молитві його.

Коли ж недуга не відступала (так Богу було угодно, аби віра й молитва раба його міцніли), то блаженний Агапіт, перебуваючи коло хворого невідступно, молився Богу за нього, допоки Господь не подасть здоров'я тому, оскільки Бог дав йому дар зцілення.

Через це і прозвали Агапіта лікарем.

І почули у граді, що в монастирі є лікар. Багато болящих приходили до нього й одужували. На той чає об'явився якийсь чоловік, вірменин родом і вірою, тямущий у лікарстві, як ніхто інший до нього: тільки гляне на хворого, відразу ж повідає, скільки бідоласі лишилося до смерті, назве йому день і годину— і слово його справдиться.

Такої людини він уже не лікує. Одного з таких недужих, котрий був знатним боярином у князя Всеволода, привели в Печерський монастир. Вірменин довів його до відчаю, провістивши на восьмий день смерть. Блаженний же Агапіт, давши хворому зілля, яке сам приготував, повернув йому здоров'я. І полинула про Агапіта слава по всій землі Руській. Вірменин був уражений стрілою заздрості і почав докоряти блаженному. Якось він звелів дати отруйного зілля чоловікові, якому віщував смерть. Ковтнувши його, той як мертвий упав перед Агапітом. Блаженний же, побачивши помираючого, дав йому своїх монастирських ліків і відрятував його молитвою своєю, і позбавив смерті приреченого на смерть.

Відтоді обізлився на лікаря вірменин-іновірець. Він навчив своїх єдиновірників дати тому випити смертоносного зілля, надумавши його тим зіллям уморити. Блаженний випив зілля без шкоди для себе і нітрохине постраждав. Господь позбавляє блаженних од смерті: «Котрі ― сказано в Євангелії від Марка,— хоч і отруйне щось вип'ють, не зашкодить їм; на хворих покладатимуть руки, і ті одужають» [3,37].

У ті дні розхворівся князь Володимир Всеволодович Мономах, і вірменин, старанно лікуючи його, нічим йому не допоміг — князь ще більше занедужав. Перебуваючи вже при смерті, послав він благання до Іоанна, ігумена Печерського, аби змусив Агапіта прийти до нього, оскільки княжив тоді в Чернігові. Ігумен же, покликавши Агапіта, звелів йому вирушати до Чернігова. І відповів блаженний: «Якщо до князя піду, то й до інших треба йти. Не буду я заради слави людської виходити за ворота монастирські і порушувати свою обітницю, адже перед Богом обіцяв бути в монастирі до останнього подиху. Коли ж виженеш мене, піду в інший край, а потім повернуся, як усе минеться» (він ніколи до того не покидав монастир). Посланець від князя, побачивши, що лікар не хоче йти, став благати його, щоб хоч зілля дав. З примусу ігумена Агапіт дав свого зілля недужому князеві. І як тільки князь скуштував того зілля, тут же одужав.

Тоді Володимир прибув до Києва, увійшов у Печерський монастир, захотів пошанувати монаха і зустріти того, хто передав йому зілля та повернув здоров'я. Він мав намір обдарувати інока, якого ніколи не бачив. Агапіт же, не бажаючи прославитись, сховався. Князь віддав принесене із собою золото ігуменові. Згодом послав Володимир до блаженного Агапіта одного із своїх бояр із щедрими дарами. Той знайшов ченця у келії і поклав перед ним принесені дари. І сказав на те Агапіт: «О чадо, ніколи я ні від кого нічого не брав, то ж чи тепер це порушу заради золота: я ж його не вимагаю ні від кого». І відповів боярин: «Отче, я сповіщу тому, хто послав мене, що ти не вимагаєш плати, але заради мене утіш сина свого, котрому з Божою допомогою повернув здоров'я. Прийми це золото і роздай бідним». І мовив старець: «З радістю прийняв би — заради тебе, але все, що ти маєш, чуже. Від тебе не можу взяти нічого собі, тож одразу роздай все, що маєш, злиденним. То Господь порятував князя од смерті, а не я. І не подумай чинити непослух, інакше — постраждаєш». Взяв Агапіт принесене золото, виніс із келії і викинув, а сам зник. Боярин, побачивши на землі принесені дари, забрав їх і віддав ігумену Іоанну. Князеві ж розказав усе про старця. І зрозуміли всі, що він обранець Божий. А князь не посмів порушити волю старця і все добро роздав бідним, як той велів.

Після цього захворів отой чорноризець Агапіт. І прийшов його провідати уже згадуваний вірменин та й почав змагатися з ним у лікарському мистецтві, розповідаючи, яким зіллям яку недугу зціляти. Відповів на те блаженний: «Господь дарує здоров'я». І визнав його вірменин за невігласа, і мовив до своїх: «Не вміє він нічого». Тоді взяв хворого за руку і сказав, що на третій день він помре: «Це істина, і не зміниться слово моє, а коли не станеться так, то і я піду в монахи». Блаженний же запально вигукнув: «Чи не в тому суть твого лікування: смерть мені провістивши, допомогти не можеш? Якщо умієш, то дай мені життя, а коли не володієш лікарським даром, то навіщо бентежиш мене, присудивши на третій день померти. Мені звістив Господь, що помру я на третім місяці». Каже йому вірменин: «Що ти вбив собі у голову... Все скінчиться на третій день». Агапіт і справді був вельми хворий, навіть не мав сил поворухнутися [3, 38].

А тут якраз принесли недужого із Києва. І встав Агапіт, наче й не хворів, узяв зілля, яким сам лікувався, показав вірменину і мовив: «Оце — зілля, дивись і бери до розуму». Уздрівши те зілля, вірменин відказав монаху: «Воно не наше, але гадаю, що з Александрії приносять». Посміявшись із його невігластва, блаженний дав зілля хворому — і той одужав. Так осоромився вірменин і втік з монастиря.

ВИСНОВОК

Михайло Грушевський, згадуючи «славну Русь», з особливим пієтетом писав про Києво-Печерський монастир, котрий став своєрідним оберегом київських легенд, що віками жили в «безконечних таємничих підземних переходах», звідки прочани розносили їх просторами України і всієї Східної Європи. Упродовж багатьох десятиліть «сі таємничі сховки, сі замуровані келії «затворників» були схоронищем не тільки старої слави, але й надії її відновлення і повороту, з тими легендарними богатирями, шо десь ховаються і ждуть слушного часу, щоб вернутись і очистити правовірну Руську землю від усякого поганства».

Відтак, на думку видатного історика, ті письмово зафіксовані легенди стали «золотою книгою українського письменного люду», якій судилося бути «одною з підвалин київської культурної, до певної міри, можна сказати, краєвої і національної традиції, фундаментальним каменем, який непохитно перестояв увесь хаос українського життя». «Києво-Печерський патерик» і в пізніші часи був найпопулярнішим твором, а з виникненням друкарства найчастіше публікованою книгою в Україні. Завдяки цьому Патерик залишив глибокий слід в етичних та естетичних уподобаннях передусім давньої інтелігенції, а через неї і в свідомості усього українського люду. Тож і нині зацікавлення цією літературною пам'яткою можна пояснити генетичним тяжінням до первнів рідної культурної традиції.