Жанрово-стильова специфіка роману Марини Гримич «Варфоломієва ніч»

«Магдалинки» – це своєрідний приклад жіночої дружби, змальований з життя. І не заради парності Гримич поселяє у своєму романі чотирьох жінок. Героїні роману відносяться до різних психологічних типів – меланхолік (Ксеня), флегматик (Віка), холерик (Славка) та сангвінік (Сашка), які фанатично зациклюються на одному чоловікові та вважають його проблемою своїх негараздів протягом останніх 20 років. «Магдалинки» – це своєрідний експериментальний підхід та дослідження впливу зовнішніх факторів на формування адекватних змін людської особистості та її поведінки. Гримич заводить читача за кордон сфери теорії психоаналізу, встановленої Фройдом. Звертаючись до описів вчинків та мотивацій героїв, авторка пропонує читачеві «Інформацію для роздумів», в якій поміж рядків з дитинства заховані відповіді на те, що майбутнє людини передбачити неможливо, навіть використовуючи психологічні методи.

«Магдалинки» – це члени таємного товариства Святої Магдалини, що було створено шкільними подругами та існувало протягом 20 років. Товариство Святої Магдалинки має свої канони та приписи – щорічні ритуали гріхопадіння та очищення, заповідь «Іґнорації чоловіків». Сергій, якого «магдалинки» вважають подразником своїх невдач, влаштовує для них своєрідну пастку з однією метою: відкрити жінкам очі на реальність як вона є. Штучно створена ситуація за допомогою друга та однокласника Ростика, який провокує жінок до руйнації стереотипу довкола постаті Сергія, мотивує їх поводитись відповідно до своєї натури. Відкривши очі та розклавши все по поличках, «голубий» Ростик, який неабияк розуміється на жіночій психології, допомагає за чотири дні влаштувати жінкам життя, яке перебувало в стані руйнації протягом 20 років. Роман сповнений різними психологічними настроями героїв, але в будь-якому разі зводиться до хепі-енду, який відбувається у Парижі – місті закоханих, адже тепер кожен герой нарешті знайшов те, що є найголовнішим в житті – своє кохання.

Отже, роман «Магдалинки» - роман про дружбу, почуття, жіночі переживання, що, здавалось би, вже є загальноприйнятим в літературі. Та на відміну від вже  традиційного любовного трикутника, М. Гримич вводить в текст п’ятикутник і намагається вивести головних героїнь роману з цієї ситуації таким чином, щоб їхня дружба існувала і надалі.

Дещо відмінним за своїм сюжетом виступає наступний роман письменниці. «Мак червоний в росі...» – роман Марини Гримич про «покоління, народжене в 60-х — покоління світлого смутку і обережної радості…» [9; 5], сповнений ностальгічними мотивами та містично-готичними подіями. Сюжетна лінія роману розвивається відразу у двох часових просторах. Автор, поставивши для себе питання, до відповіді крокує крізь кожну сторінку книги й повертається до далеких 60-х років, які стали зав'язкою сюжету.

Органічну містику Гримич пов'язує з життям героїв, які насправді перебувають, чи то існують, в проміжному стані між життям та смертю. Викликає подив те, що іноземний науковець, що займається вивченням паранорнальних явищ запрошує літераторів та письменників, покоління, народжене в 60-х – дітей київської інтелігенції, в карпатську «зону хронотопного зламу» [9;17], з тим, щоб розібратись у національній паранормальності, провокуючи супутників на розмови про «живих» та «неживих». Гості стають свідками дивних подій та починають спостерігати не тільки за духами, що мешкають у пансіонаті, а й один за одним, мовляв, хто ще крім мене бачить привидів. Пізніше стає відомо, що всі. Адже, насправді, не всі вони ще є «живими» на даний момент.

Синтезуючи теперішнє зі спогадами про 60-ті, Гримич порушує національні питання та моральні проблеми, але загальному рішенню так і не приділяє достатньої уваги. Крокуючи розвитком подій, в тексті періодично з'являються уривки іншого роману, який є працею одного з головних героїв. Містичність роману Гримич полягає в тому, що одна з головних героїнь – Ляля, яка за власним досвідом ніби ідеально знає Рюрика – автора цього роману, редагуючи його, ніби пророкує наступні події, які мають відбутися з шісткою людей, та простежує у ньому фрагменти свого дитинства. Вочевидь, в задумі Гримич роман Рюрика виявився досить слабким, адже читач так і не дочекався його завершення, а тільки ознайомився з загальною концепцією.

Про символічність назви годі й думати, адже головні герої не пам'ятають бодай кілька років власного життя. Єдине, де згадується червоний мак, так це в «паразитуючому» романі Рюрика: «... і в голові оберталася й оберталася стара мамина платівка:

«На долині туман,

на долині туман упав,

Мак червоний в росі,

мак червоний в росі скупав» [9; 56].

"Мак червоний в росі..." – це роман з хеппі-ендом, адже ті, чиї душі не мали спокою, відлітають у рай, а доля проміжних героїв замовчується. Книга досить сильна, нерівномірна в психілогічних аспектах, але легка для сприйняття читачеві будь-якого віку.

Отже, роман «Мак червоний у росі…»  суттєво відрізняється від попереднього роману  М. Гримич своєю містичною направленістю, що надає твору оригінального забарвлення.

2. Жанрові характеристики «Варфоломієвої ночі»

Щодо роману М. Гримич «Варфоломієва ніч», то він суттєво відрізняється від попередніх творів М. Гримич насамперед своєю ідейною спрямованістю.   Це анатомія виборів з усіма їхніми пастками та брудними технологіями. Романтичні стосунки у творі відходять на другий план, а на перший виходять реалістичні картини передвиборчого марафону. Часто письменниця використовує іронічні елементи у зображенні подій, що дає підстави вважати даний роман іронічним. 

Основною ознакою, що характеризує роман як жанр є його хронотоп. Дія твору розпочинається взимку: «стояв теплий дощовий грудень» [7; 1], коли Пашка Печеніг наважується приїхати до містечка NN. Досі не зрозуміло, навіщо М. Гримич використовую цей своєрідний шифр і не дає назви місту. Можливо, для того, щоб у читача не виникало асоціацій чи для того, щоб  вказати на типовість описуваних подій у романі.

Навіть дочитавши роман до кінця, ми так не дізнаємося назви містечка, в якому відбуваються основні події роману. Так, на останніх сторінках знаходимо: «Дощової квітневої ночі провінційним містечком блукав молодий чоловік» [7; 160].

Таким чином, М. Гримич чітко окреслює часові межі роману – з грудня по квітень. Тобто, дія роману триває протягом п’яти місяців. І хоча, події у романі розвиваються послідовно, письменниця все ж використовує засіб ретроспекції, повертає нас у минуле головного героя для того, щоб ми краще дізналися про ті чинники, які вплинули формування характеру  Пашки Печеніга:  «Серед усіх сусідів по комунальній квартирі маленький Пашка найбільше недолюблював тьотю Розу і дядю Борю. Причому це почуття було взаємним… Пашка…продовжував робити різні капості сусідам, апофеозом яких стала звана вечеря у дяді Борі, на яку він запросив найвищих чиновників з Міністерства охорони здоров'я. …Вечеря була славною. Фарширований сом, якого тьотя Роза робила просто геніально, справив неабияке враження на високоповажних гостей та їхніх дружин. Однак коли принесли меєр цимус, із цього поважного десерту стали вибігати прудкі тарганчики, активно ворушачи вусиками. Поважні гості відчули себе настільки недобре, що дядю Борю наступного дня «розжалували» майже в санітари. Родині Кац не лишилося нічого іншого, як виїхати в Ізраїль» [7; 50].

Саме за допомогою прийому ретроспекції ми дізнаємося, яким було дитинство і як формувався характер головного героя. Також у творі постає епізод, який свого часу мав великий вплив на розвиток Пашки як чоловіка. Ми дізнаємося про Лільку, залицяльницю Печеніга, «дівчисько, яке отруювало дитинство і юність нашого молодого героя» [7; 119]:

«… Нашому молодому героєві не пощастило: він став об'єктом обожнювання Лілі Кисіль. Вона переслідувала його з тією настирністю, з якою дівчатка, що належать до категорії «видр», гойдаються на гойдалці, несамовито розхитуючись, або п'ють залпом із пляшки ситро, або зі злістю топчуть ногами щойно вибудуваний акуратним хлопчиком палац із піску... Ліля Кисіль переслідувала свого сусіда по комунальній квартирі Павлика Печеніга. Час від часу у своєму портфелі він знаходив записки: «Я тібя люблю» або «Жду тібя сіводня возле тувалєта в 12 часов (ноччу)». Це довело його до того, що він став боятися вночі виходити в туалет, а вдень – у під'їзд. Він боявся лишатися сам удома. Він боявся дивитися на інших дівчат…» [7; 120].

Така ситуація продовжувалася до того часу, поки не втрутилася мама Пашки: «Переслідування з боку майбутньої леді закінчилося лише тоді, коли Ідея Іванівна, про все здогадавшись, здійснила шалений потрійний обмін квартири. Проте Ліля Кисіль надовго, як ми вже пересвідчилися, відбила у Павла Івановича охоту до жіночої статі і любовних справ» [7; 120].

Отже, часові і просторові межі у романі  чітко окреслені, що дає змогу просто і невимушено простежити основний сюжет роману. Допоміжним засобом творення часових меж у творі є засіб ретроспекції, який ширше розкриває характер головного героя, дозволяє зрозуміти його психологію.

1.3. Сюжет і композиція твору

Композиція роману «Варфоломієва ніч» - цілісна. Немає поділу на розділи чи частини, що досить спрощує завдання читача. Саме тому роман розрахований на широку аудиторію. Як зазначає сама Марина Гримич про свого читача: «Мого читача не можна зарахувати до однієї категорії: це і сентиментальна домогосподарка, яка завжди тримає на спеціальній поличці книжки Марини Гримич «напохваті» — поряд з кулінарними рецептами і різноманітними дієтами; це і вишукана бізнес-леді, що ніколи не має часу, тому обирає лише достойні тексти; це й інтелектуал, який любить почитати пікантне читво за філіжанкою кави і ароматною цигаркою; це і студентка, що читає запоєм усе підряд; це і порядний чоловік — батько сімейства, у якого начебто є все, однак бракує ще чогось... Вони всі такі різні, та їх об’єднує одне: мають добрий смак і почуття гумору» [4; 7]

Сюжет роману також не викликає   утруднень  у читача. До маленького провінційного містечка приїжджає молодий честолюбний авантюрист. Заручившись підтримкою старого дивака-ветерана Варфоломійовича, він починає передвиборну кампанію, вступаючи в боротьбу з набагато сильнішими конкурентами – Микола Разіним і Адам Колосальним , для яких головний девіз життя – «у війні всі засоби годяться» [7; 69]. Протягом твору головний герой роману Павло Печеніг неодноразово стикається з труднощами, які він просто змушений долати: замах на його життя, провокаційні агітаційні листівки з боку опонентів. Але в той же час у нього величезна підтримка. Це, в першу чергу, Варфоломійович, без якого справа просто стояла би на місці. Саме він – головний генератор ідей, без нього не відбувається ні одна зустріч з населенням, ні одні дебати з опонентом. Також Павла підтримує його рідня  - мати Ідея Іванівна, яка покладає великі надії на свого сина і вірить у нього кожної миті. У моменти Пашкиного розчарування у власних силах мати завжди знаходить слова підтримки: «Синку, Бог знає, що робить. Усі політики колись починали як аматори. Професіоналами не народжуються, а стають. Народ тебе любить. Це факт. І ти не байдужий до народу. Це вже два. Політична жилка в тебе є. Це третє. А досвід прийде, побачиш» [7; 144]. Більше того, Печеніг у цих складних передвиборчих умовах знаходить своє кохання – Тетяну Горошко. 

Отже, на фоні основного сюжету роману письменниця вплітає додаткові сюжетні лінії, які ширше розкривають внутрішність світ героїв.

Чи не головним героєм твору поряд Павлом Печенігом виступає Фрідріх Варфоломійович, який постає справжнім наставником для Павла і молодшого покоління загалом. Ми знайомимося з цим персонажем майже на перших сторінках роману. Він постає перед нами суворим батьком, який спочатку навіть насторожує Павла своїм виглядом: «Молодого чоловіка весь вечір непокоїв похмурий вигляд батька завбібліотекою» [7; 9], але вони швидко знаходять спільну мову: «Пашка, зайшовши по дорозі до найт-шопу, розжився пляшкою горілки й оселедчиком і пішов до єдиної рідної душі у містечку – до Варфоломійовича» [7; 14].

Щодо образу Тетяни Горошко, то вона відіграє важливу роль у житті головного героя. Адже закохавшись у Тетяну, Павло зовсім інакше дивиться на світ. Він вже не впевнений, чи потрібно йому балотуватися на цих виборах: «Я не маю права! Я нуль, я – ніхто!» [7; 143].

Тож головна сюжетна лінія роману переплітається з додатковими і і розкривається за допомогою таких образів, як Варфоломійович, Тетяна Горошко, Ідея Іванівна.

Поряд з послідовним і чітким сюжетом Марина Гримич часто використовує у романі ліричні відступи, які значно збагачують композиційну основу твору і разом з тим виражають авторську позицію у романі.

Індивідуальний образ автора залежить від тієї ролі, яку він для себе обирає. На думку М. І. Старуш, автор може постати перед читачем у двох основних іпостасях: як я-діяч та я-мислитель.

Я-мислитель, стверджує далі М. Старуш, орієнтоване на спільну з читачем постановку проблеми, спільний аналіз досліджуваного об'єкта, безсторонність міркувань автора, моделювання умовної ситуації, введення читача у творчу лабораторію тощо. Цей різновид авторського «я», на думку дослідниці, забезпечує ефект спільного розмірковування читача з публіцистом, залучення аудиторії до руху публіцистичної думки, сприяє створенню емоційного, а водночас і комплексного ідейно-психологічного впливу на читачів [25; 16].

Так, письменниця неодноразово звертається до читача, аби розважити і надати оповіді більш легкого характеру. Під час розповіді про передвиборчу кампанію головного героя М. Гримич ніби відволікається від головної теми таким відступом: «Дорогий читачу! Я знаю, що на цій фразі ви позіхнули: Господи, яка це нудота слухати всю ту маячню, яку промовляють кандидати в депутати перед виборцями. Це не значить, що нікому не подобаються ті промови. Просто ті, кому подобаються ті промови, як правило, не читають книг. Тобто, якщо ви, дорогий читачу, взялися до моєї книги, це значить, що ви не дуже поважаєте передвиборчі промови. Однак знову ж таки кваплюсь вас запевнити, мій любий читачу: якщо вас втримала моя оповідь до цього часу, я буду дуже старатися не втратити вашу довіру» [7; 24]. Такий прийом створює ефект єдності читача і автора, зацікавлює до прочитання.