Жанрово-стильова специфіка роману Марини Гримич «Варфоломієва ніч»

Далі М. Гримич вводить відступ, який розкриває всю суть виборчого процесу: «Почалися виборчі будні. Ні, щось не так. Вибори – це ні в якому разі не будні. Вибори – це екстрим. Вибори – це адреналін. Вибори – це людські перегони. Вибори – це м'ясорубка. Тож переінакшимо нашу фразу на: розпочався виборчий марафон» [7; 30]. Подібним уточненням Гримич лише полегшує працю читача, розкриває всі недоліки системи і зображає події з надзвичайною реалістичністю.

 Наступний ліричний відступ характеризується пізнавально-розважальним змістом: «До чого тут клуби? – спитаєте ви. А дуже просто. Клуб – це те, до чого в останню чергу доходять руки господаря. Саме тому клуб (яке ностальгічне слово, точнісінько, як клумба) – характер села. В холодних клубах люди зліші, тож промова кандидата має бути ядучішою, а сам доповідач рішучішим і безкомпроміснішим. У теплих клубах люди швидко розм'якають і хочуть «не чорнухи», а шоу. Не зробиш шоу – гріш тобі ціна. Тут доповідач має бути усміхненим і привітним. Він повинен дотепно жартувати, загравати з публікою і виявляти філософське ставлення до життя» [7; 36].

Звертається М. Гримич до читачів і за допомогою риторичних запитань. Вона, знаючи що не отримає на них відповіді,  наштовхує на роздуми, змушує глибше проникнутися проблемою: «Дорогі мої читачі! Як би це вам популярніше пояснити?.. Вам не доводилося спостерігати за тим, як плавно пливе риба поміж водоростями… Ні, не так. Ви бачили коли-небудь щойно витягнену кісточку з авокадо? А не пробували її кинути у склянку з водою?..Ще не те… Можливо, так: ви коли-небудь бачили, як гойдається на хвилях буйок із чайкою нагорі?.. Ні, краще так: ви бачили знамениті «текучі» годинники Сальвадора Далі?.. Га?» [7; 100].

Отже, за допомогою ліричних відступів формується авторська позиція у романі, простежується зв'язок автора з читачем. Перед М. Гримич постало завдання – залучити читача до співпраці, наштовхнути на роздуми. І з цим завданням письменниця впоралася досить уміло.

 

 

 

 

Розділ ІІ. Стильові аспекти роману М. Гримич «Варфоломієва ніч»

2.1. Стильові особливості

  Існує безліч визначень поняття «стиль». О. М. Мороховський розділяє усі ці визначення на три групи: стиль – специфічна форма твору, переважно ораторського мистецтва, обумовлена його функцією; стиль – вираження індивідуального досвіду (стиль – це людина); у третій групі стиль розглядається з функціональної точки зору [18, 26].

Щоб довести це твердження, скористаємося словами Н. Копистянської про те, що «у творчому процесі стиль і жанр взаємозалежні. Тому стилістичні пошуки і творчі муки поєднуються із вивченням для себе жанру, зверненням до традицій і пошуком нового, незвичного, свого особливого» [10, 7]. Вона також зазначає, що дослідження стилю неможливе без врахування жанру, бо кожен літературний твір має свої стилістичні вимоги.

Аналіз стилю у романі можливий лише з урахуванням індивідуальних особливостей автора, епоху, в якій був написаний роман, соціальні та культурні особливості.

За  О. В.Ларміним , стиль може існувати «лише у певних творчих манерах і через них, так як і індивідуальна манера даного автора знаходить своє відображення тільки в його творах» [15, 239]. Дослідник також притримується думки, що неможливо дати загальне визначення особливих рис, що відрізняють індивідуальну манеру певного автора від загальних стильових прийомів, оскільки у кожного письменника, чи митця взагалі, ці риси будуть неповторними.

Цікавим є міркування М. Гіршмана про те, що властивістю стилю є здатність втілювати єдність зображуваної дійсності і особистості, яка освоює світ. Проте, паралельно, стиль – це зустріч автора і читача. Аналіз стилю, його розуміння та засвоєння дає можливість подолати межу між собою та іншими як внутрішню межу. В стилі як критерії художньої довершеності реалізується зв’язок автора, героя і читача як «одночасно міжособистісне і внутрішньо- особистісне спілкування» [6; 90-91]. Тобто, стиль є тією ланкою, що утримує твір цілісним, дає йому можливість існувати як у свідомості письменника, так і читача.

Дослідники стилю, такі як О.С. Кухар-Онишко, В.П. Марко стверджують, що стиль як вираження авторського погляду на світ, певної концепції світу і людини не тільки об’єднує твір в одне ціле, а й пронизує кожен елемент твору, надаючи йому системності й художньої цілісності. Автор вважає дивним, що існують думки про різностильність того чи іншого твору, про поліфонію індивідуального стилю як суміш різних стильових впливів. Удосконалення змісту – то завжди й зміни форми, а «шліфування» форми неминуче відіб’ється на змісті [14, 23; 17, 3].

На думку Марко В. П., під стилем слід розуміти особливості функціонування словесної форми художнього твору та закономірності її організації, спрямовані на щонайповніше вираження змісту. Причому ці особливості й закономірності виявляються як на рівні власне слова, так і на рівні форм викладу, композиції сюжету, жанру [17; 4].

Можна виділити чинники, під дією яких складається стиль художнього твору: зовнішні та внутрішні. До зовнішніх чинників відносять життєвий матеріал, світогляд автора, літературні традиції. Серед внутрішніх чинників відомі такі, як ідейно-тематичний зміст, якому підпорядкована образна система (найголовніший чинник), творча манера письменника, родово-жанрова форма і композиція (лише в індивідуально-конкретному вияві. Оскільки, набуваючи певної стильової характерності, вони виступають і носіями стилю) [17; 5-6].

О.С. Кухар-Онишко визначає основні складники стилю. На його думку, «це не стандартні будівельні блоки, з яких складається літературний твір. Це величина змінна, що не існує ізольовано від інших, кожен раз вступає у взаємини з іншими складовими частинами по-різному, залежно від теми, проблематики, творочого завдання орієнтації на читача. У такому разі основа того чи іншого стилю визначається не самими складниками, а його домінантними ознаками» [14; 47].

Відомо, що стиль можливо проаналізувати лише через аналіз його складових елементів. А чимало науковців розглядають індивідуальний стиль як основну одиницю стильового аналізу. Складниками стилю вважають тему, проблематику твору, систему образів і виражений у цій системі естетичний ідеал. До елементів, які творять стиль, також належать тон, інтонація, тональність, пафос, композиція, час і простір, особливості творення образу і образ автора, художня мова. Отже, щоб проаналізувати стиль роману, необхідно окремо виділити та дослідити усі ці компоненти художнього твору.

Існує безліч способів аналізу роману. Проте, наразі виділимо лише два. Перший з них відокремлений від жанру і самого тексту; аналізується лише мова твору. У другому випадку дослідник виокремлює лише один стиль і аналізує його як стиль цілого твору. Проте, слід врахувати і той факт, що філологічний аналіз тексту можна вважати завершеними лише у випадку застосування цих двох методів [19; 63].

Щодо  стилю роману «Варфоломієва ніч» Марини Гримич, то він, в першу чергу, розкривається через реалізм роману та його символічну назву.

Оповідь роману ведеться  в реалістичному ключі, що впливає на стильові особливості роману.  Але ми не можемо стверджувати, що у романі превалюють лише реалістичні мотиви. М. Гримич переплітає основні події роману з романтичними нотками кохання. При чому любовні стосунки Пашки та Тетяни Горошко зав’язують зовсім несподівано.  Коли читач вже втратив всю надію на розвиток романтичної сюжетної лінії у творі, головний герой наважується влаштувати своє особисте життя.

  Стильовою особливістю роману є його назва, яка одразу ж викликає у читача асоціації з історичними подіями, які відбувалися наприкінці XVII століття. 

Варфоломіївська ніч — різня у Франції протестантів-гугенотів з католиками в ніч на 24 серпня 1572 р. (день Св. Варфоломія). Вважається, що Катерина де Медичі, мати короля Карла ІХ, була ініціатором цієї різні, котра почалася 24 серпня з вбивства адмірала Ґаспара де Коліньї і поширилася на увесь Париж та окремі міста та села поза ним. Вбивства гугенотів тривали декілька місяців. Хоча точна кількість загиблих не встановлена, вважаєтся, що в той час загинуло від кількох тисяч до десятків тисяч гугенотів. Ця трагедія вважається однією з найбільших в історії релігійних війн. Варфоломіївська ніч була одним з кульмінаційних моментів тривалих релігійних воєн, що точилися у Франції в середині XVI століття.

Так само і в романі М. Гримич «Варфоломієва ніч» постає у творі кульмінацією, коли вирішується доля Пашки Печеніга. Його соратник, друг, який завжди був стриманий у своїх емоціях, розкривається перед Пашкою, передчуваючи наближення власної смерті:  «Пашко-Пашко! Якби ти тільки знав… Що я пережив… Я повернувся з війни Героєм… Герой! А вони мене – в тюрягу! Мене – Героя Радянського Союзу – в тюрягу… До рецидивістів… Як останнього подонка! А потім усе пішло шкереберть… Замість слави – воші, приниження, нари, бруд, ганьба, знущання… Після смерті Сталіна мене випустили з таборів. Я забився в цю діру і проскнів у ній решту свого життя. А мав би бути там – нагорі! Міг би бути генералом. Я це заслужив... Кров'ю своєю заслужив!» [7; 154].

Далі Варфоломійович продовжує свій монолог, через який розкривається мотивація його дій по відношенню до Пашки: «– Пашко! Я вже був змирився, що все моє життя – коту під хвіст, що я так і згнию в цій дірі… Аж тут з'явився ти! І я зрозумів: це Бог послав тебе до мене! Це мій шанс, посланий Богом! Розумієш, Пашко? Розумієш? Я мусив стати тобою! Через тебе я б отримав те, що заслужив… Ні, не гроші мені були потрібні. Не слава… Не влада! Ре-а-бі-лі-та-ці-я! Я – герой! І я хотів елементарної поваги за те, що я зробив. Я справжній герой. Я тобі кажу це, як перед Богом. А герой повинен бути на престолі. Розумієш? На престолі людської пам'яті…» !» [7; 154].

Варфоломійович вклав у перемогу Пашки всі свої сили. Вийти вперед у цьому марафоні – головна ціль не Павла, а Варфоломійовича, який все життя прагнув досягти висот. Він досягнув поставленої мети ціною власного життя.

У кінці твору Пашка з болем у серці викрикує: «Міняю свою перемогу на Варфоломійовича» [7; 159]

Отже, характерними ознаками стилю роману «Варфоломієва ніч» є його реалістичність, яка переплітається у творі з романтичними рисами. Досить своєрідною є назва твору, яка викликає  асоціації з історичними подіями у Франції XVII століття наштовхує на думку, що фінал твору буде трагічним.

 

2.2. Сатира та іронія у творі

Невід’ємною характеристикою творчого стилю Марини Гримич є іронія та сатира. А так як основна ідея твору – показати усі особливості виборчого процесу з його недоліками та перевагами, то сатира та іронія виступають чи не основними стильовими чинниками.

Український гумор – цілком оригінальне явище, в якому злилися дві абсолютно протилежні стихії – добродушність і злість [24; 16 ].

Гумор і сатира – це елементи комічного. Але якщо “гумор – це нездатність (інколи неусвідомлювана) людини досягти бажаного через брак досвіду, розуму, освіченості, фізичної сили, то сатира – критика тих соціальних умов, які гальмують розвиток певних виробничих і духовних сил суспільства. До чистого гумору належить анекдот (крім політичних, які тяжіють до сатири”

[24; 17].

Отже, за власним визначенням авторки, її твори завдяки політичному спрямуванню тяжіють до політики, а тому мають сатиричне спрямування. Викриваючи і насміхаючись, іронізуючи і пародіюючи, сатирико-гумористичні твори виконують властиві їм художні і соціальні функції. Для сатири є характерним єдність сміху та гніву, і це вимагає підбору певних художніх засобів зображення. У прізвищах політиків авторка використовує певні асоціації, продовжуючи традицію українських гумористів О.Чорногуза, О.Вишні.

Наприклад:

“– Як хвамілія?

– Печеніг!

– Ви чули, людоньки добрі, – Печеніг! З такою фамілією ще й у депутати лізе! На сміх курям!

– А ти, Петре, – озивався хтось із автобуса, – помовчав би зі своєю хвамілією. Теж мені – барон фон Куцеперденко!” [7; 37].

А ось як про Печеніга говорить рідна матір: “Назвали ми його з чоловіком Павлом. Чому Павлом? Тому що це ім’я, як ніяке інше, пасувало посаді політика. Ну ось послухайте: Павло Іванович Печеніг! Правда ж, звучить? Павло апостол, пророк, учитель. Іванович – означає, що він з народу. Він – з народу, він з народом, він за народ. А Печеніг! Це значить – воїн, це значить – безстрашність, це значить – мудрість. Ніякого пафосу, ніякої штучності. Здорове і чесне ім’я. Справжнє ім’я народного обранця” [7; 138].

Тож ім’я головного героя обрано невипадково, воно характеризує його як чесну і праведну людину, людину честі, яка завжди буде з народом, боротиметься за його права.

Обігрувалися прізвища й інших кандидатів у депутати. На сторінках роману “Варфоломієва ніч” ми зустрічаємо героя із прізвищем Колосальний. І відразу ж виникає асоціація із словниковим трактуванням: “Колосальний – надзвичайно великий, величезний” [7; 442], тобто, людина з таким прізвищем має бути видатною. Сама ж авторка дає своє трактування: “Річ у тім, що в далекому поліському селі, де народився наш опонент, точніше, опонент нашого молодого героя, всі були або Адамами, або Василями, Колосальний – це прізвище дали односельчани його предкові за особливу любов до сала” [7; 114]. Це відразу ж приземлює героя в очах читача і дозволяє ставитися до нього з більшою іронією.

Кандидат Разін римується в романі “Варфоломієва ніч” з Мразіним, оскільки робить багато провокацій. “Це все влаштовано цією мраззю… – Він же Мразін! Справжній Мразін!” [7; 68].

Як бачимо, експресивність такого порівняння виділяється графічно. Прізвище його племінника змінено ще у іншому варіанті: “Це був племінник М. Разіна – Костя Разін, по-вуличному “Крейзін” [7; 78]. Тобто обидва цих порівняння обігрування підкреслюються ще й вказівкою на рису характеру. Також ці прізвища вживаються і як загальні назви, які уособлюють людей певного політичного спрямування: “Я хочу жити нормальним життям. Не боротися ні з разіними, ні з мразіними” [7; 99].

Авторка вправно оперує афоризмами, створеними нею або нею оновленими.

“Що ж поробиш! Це країна – людей не на своєму місці” [7; 29];

“ Тепер слово надається Миколі Миколайовичу Разіну, – як Пилип з конопель протарабанив він механічно” [7; 86];