Лікування та оздоровлення козаків

 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2 . Як козаки оздоровлювались

2. 1.  Загальна характеристика системи оздоровлення запорозьких козаків 

Система фізичної культури запорозьких козаків стала  вершиною українського  тіловиховання. Суворі історичні часи, екстремальні умови життя запорозьких козаків вимагали напруження фізичних і психофізичних сил, залізної дисципліни та витримки. Серед козаків на високому рівні був культ міцного, загартованого здоров'я і фізичної сили людини, її всебічного розвитку, досконалості, адже сила, витривалість, терпіння, наполегливісіь розвиваються тільки у важкій щоденній праці, завдяки, в першу чергу, фізичним вправам.

На думку  А.Цося, створити добре підготовлене, боєздатне військо без систематичних  фізичних вправ неможливо. Тим більше в той час, коли результат бою визначався фізичною силою, спритністю, витривалістю і організованістю воїнів[2].

Більшу частину  свого життя козаки перебували на лоні природи, часто спали просто неба,  прагнули ввібрати в себе енергію космосу, проникнути в його таємниці,  добре знали секрети і рецепти народної медицини. Вони відзначалися міцним здоров'ям і рідко хворіли. Цілеспрямований розвиток власних фізичних  і духовних сил, волі, можливостей свого організму – одна з вимог кодексу лицарської честі запорозьких козаків.

Аналіз історичних документів свідчить про те, що в Запорозькій Січі існував культ фізичної досконалості людини. Це твердження обґрунтовується такими основними положеннями:

1. Запорозькі  козаки ніколи не обирали старшинами  фізично недосконалих людей. Гарний  фізичний розвиток мали Б.Хмельницький, П.Сагайдачний, І.Богун, І.Свірчевський  та інші. Про гетьмана Мазепу  французький дипломат Жан Балюз  писав: «Тіло його міцніше,  ніж тіло німецького рейтара,  і їздець із нього знаменитий”[3]  А Іван Підкова, гетьман низових козаків, який був такої міцної породи, що гнув підкови. Вінницький полковник  Іван Богун заслужено вважався  кращим фехтувальником Європи. Він бився двома шаблями, перемагаючи в боях відразу  кількох нападників.

Легендарний Петро Сагайдачний «змалку привчився  натягати лук, зброї та коня з рук  не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність»[4].

2. Свій вільний час  практично всі запорожці присвячували  виконанню фізичних вправ. Усі  вітчизняні і зарубіжні дослідники наголошують на тому, що навіть тоді, коли молодика приймали до «істинного» козацтва, він не припиняв займатися фізичними вправами. Дозвілля козаків заповнювалось різноманітними фізичними вправами: вправлялися у стрільбі, фехтували на шаблях, об'їжджали коней, змагались з плавання, бігу, веслування, боротьби тощо. Зокрема, Д.І.Яворницький пише: «Хто об'їжджав коня, хто розглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині...»[5]

3. Одним з основних  критеріїв переходу молодика  в «істинного» запорожця була  його фізична підготовленість.  Досвідчені козаки, козацька старшина  уважно і прискіпливо, з відповідальністю  перевіряли фізичний стан новобранця, загартованість і витривалість  на спеку й холод, дощ і сніг, брак одягу і їжі.

4. Посилене фізичне  виховання дітей і молоді в  січових школах та школах джур. Загартування здоров'я, національне (етнічне) тіловиховання, фізичний вишкіл дітей були стійкими традиціями в козацькому середовищі. Суворий курс фізичного  і військового виховання хлопчики проходили в січових школах.  У школі вихованців привчали до оборонно-військової справи. С.Сірополко, що досліджував систему виховання в січовій школі, писав: «...Молодиків у школі і поза школою вчили: Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці гострозоре стріляти й списом добре колоти»[6]. Важливе місце відводилося   також  формуванню в учнів умінь плавати,  веслувати, керувати човном. Вихованців вчили добре маскуватися в різних умовах, від чого часто залежало їх життя.

Після шкільних занять старші учні займалися військовою справою. В ігрових ситуаціях вони моделювали бойові дії козаків: наступ на ворога, оборону тощо; влаштовували змагання, демонстрували фізичну силу. Така система навчання та виховання давала той обсяг знань та вмінь, які потрібні були козакові-воїну, вона розвивала у дітей спритність, силу, витривалість та інші важливі якості, необхідні у сповненому небезпеки козацькому житті.

В непрохідних  дніпровських плавнях козацька молодь під наглядом найбільш досвідчених запорожців у постійній праці загартовувала своє здоров'я, силу і спритність. Цьому сприяло полювання, плавання, рибальство та постійні змагання з веслування.

У січових  та козацьких школах перехід з  одного класу до іншого супроводжувався  козачими забавами, народними іграми, різноманітними фізичними і психофізичними вправами. Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, у процесі народних ігор, змагалася на силу, спритність, винахідливість, точність. Все це фізично розвивало учнів, підносило їх дух, вселяло оптимізм, віру в свої сили, можливості.

5. Велика кількість  легенд та переказів про надприродні можливості козаків. З дитинства ми знаємо легенди, перекази та пісні про запорожців, які дивували ворогів своєю міццю настільки, що ті після смерті козаків з’їдали їх  печінку, аби й самим стати такими (наприклад,   відома легенда про Байду (Вишневецького). 

2.2  Складові системи оздоровлення запорозьких козаків

Вправи на розтягування тіла 

Центральною лінією фізичних вправ козаків проходив метод розтягування тіла. Системи  розтягування тіла козаки виконували виключно на природі, а не в приміщенні, незалежно від пори року. Для того, щоб розтягуватись за правильною схемою, вони використовували природні чинники - скелі, луки, дерева. У скелях  козаки знаходили розщілини і ставали так, щоб тіло розташувати повністю за схемою цієї розщілини. Затримуючись статично в цьому положенні, вони молилися до вищих сил,  просили, щоб ті дали їм здоров'я.  На дерева козаки вилазили  за схемою, за якою гілки дерева розходяться в різні боки. Так вони розміщували своє тіло - у кожному дереві по-різному. Це давало їм змогу фізично розтягнути тіло у різних напрямках. Звичайно, козаки зверталися до дерева з проханням, щоб воно дало їм здоров'я, та силу,  якою саме володіє. Так само вони використовували будь-яку місцевість - низини, горби тощо.

Таким чином, крім суто фізичного розтягування, залучався і психологічний чинник.

Дихальні вправи.  Козаки, які постійно займалися вдосконаленням свого фізичного і психофізичного стану, оволодівали специфічними дихальними   вправами, подібно до йогів. Д.І.Яворницький писав: «У них у Січі серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга: то був такий силач, що коли він причащався, то 4 чоловіки підтримували священика, щоб він не впав від одного духа богатиря тому, що як тільки він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, котрий одним подихом міг убити людину»[7].

Таке явище  дослідники спостерігають у китайських цигунів, японських   кіко, секрет сили яких - у роботі з внутрішньою енергією через дихальні вправи. Козаки багато століть тому чудово знали методи дихання,  й те, як воно міняється в залежності від положення сонця, місяця і зірок. Вони могли  дихати по черзі кожною ніздрею.

Вода та змагання на воді. Важливу роль у системі оздоровлення і фізичної підготовки козаків відігравала вода. Протягом календарного року вони купалися у водоймах, загартовуючт організм.  Козаки зверталися до ангелів води, занурюючись у воду, і не просто занурювались, а ще й просили, щоб ці ангели води та ангели повітря сприяли їм бути здоровими, енергійнішими і т.д.

Часто проводились  змагання в пірнанні у воду. Для  цього старшина впускав прокурену  люльку у річку, і молоді козаки наввипередки   пірнали,   щоб дістати її із дна. Особливо почесно вважалося взяти люльку з річного піску без допомоги рук: одними зубами, і так винести її на поверхню

Щовесни вище дніпровських порогів козаки влаштовували змагання з веслування поперек бурхливої  річки. Перемагав той, чий човен  фінішував на протилежному березі точно проти місця старту.

Найбільш  відповідальним випробуванням для молоді було подолання дніпровських порогів, і тільки тоді вони отримували звання «істинного» запорозького козака. Подолати пороги було справою дуже тяжкою і небезпечною.

Запорожці уміли  довгий час перебувати під водою  і вчили цьому мистецтву юнаків: «...Виріже собі очеретину, простромить у колінці її дірочку і, взявши у рот, поринає у воду з головою. Краєчок очеретини, вистромлений з води поміж очеретом та осокою, зовсім був непомітний, а проте козак через нього дихав і міг досидіти під водою, поки татари відходили далі»[8]

Рухливі ігри та змагання.  Козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань і боротьби. Ігри козацьких дітей були рухливими, різноманітними, динамічними.

Дозвілля  козаків заповнювалось різноманітними фізичними вправами: змагання з плавання, бігу, веслування, боротьби, бої навкулачки тощо. Традиційними були змагання на конях: «Козак без коня - не козак».

На свята, під час народних ігор молодь, бувале козацтво та селяни, змагалися на силу,  прудкість, спритність, винахідливість, точність попадання в ціль (козаки мистецьки володіли всіма видами тогочасної зброї, іноземці свідчили, що під час тренувань зі стрільби козаки «кулею гасять свічку»).

У святкові дні запорожці часто розважали себе кулачними боями: для цієї мети вони збирались увечері на січову площу, розділялись на дві лави або партії, з яких одна складалась із верхніх, друга - із нижніх куренів, і вступали в бій; у цих боях вони часто розлючувалися до того, що наносили один одному страшні каліцтва і навіть один одного вбивали.

Як свідчить А.Я.Єфименко, «дуже поважалась у  них сила, і вони думають, що для  їх куреня велика честь, якщо на кулачному  бою їм вдасться побити інший курінь. Коли не було війни, козаки постійно розважались в свята кулачними боями. Почнуть діло жартома, сили пробують, а закінчується часто тим, що інколи славного молодця як мертвого додому тягнуть. Буває і так, що все військо, всі 38 куренів, розділяться на два табори, в одному верхні, в іншому нижні курені, і почалася веремія»[9].

Системи єдиноборства. Серед запорозьких козаків значного поширення набули різноманітні системи єдиноборств. Найвідоміша з них лягла в основу козацького танцю гопак.

Бойовий гопак - вид української національної боротьби, бойове мистецтво запорозьких козаків, яке трансформувалося в народний танець. У запальному і пристрасному, завихреному і відчайдушному, із складними фізичними, навіть карколомними прийомами гопаку і сьогодні помітна його першооснова - бойовитість духу, віра у власні сили, порив до життя, напруження своїх духовних і фізичних сил, наступальність і оборонний характер дій та торжество перемоги. Психофізичний та історико-етнографічний «зріз» гопака переконує в тому, що всі збережені на сьогодні елементи - складні акробатичні вправи, багато ударів ногами і руками були складовими самозахисту наших предків у боротьби з ворогами. Бойовий гопак являє собою стрибкову систему віддаленого бою, що не поступається світовим стилям східної боротьби. Багато досдідників (І. Лебедєв, М. Зубалій, О. Остапенко), розглядаючи структуру рухів сучасного українського танцю, знаходять у ньому елементи двобою, які за своєю складністю перевищують арсенал східних систем вдосконалення людини

Перщим дослідником  бойового гопака є В.Пилат, який розкодував рухи танцю[10]. За його  твердженням, у цій боротьбі виділяються  два головних компоненти: основи  фізичної і психофізичної підготовки козаків до особистого захисту і ураження супротивника. Прикладний характер цього бойового мистецтва полягав в оволодінні засобами і способами  ведення двобою. Арсенал техніки бойового гопака включав: стійки, пересування, приземлення, способи враження супротивника, прийоми захисту тощо.

Стійки у  боротьбі «гопак» розділялися на дві групи. До першої відносилися стійки, які виконувалися козаками перед початком двобою - це було вітання з партнером. Учасник двобою, дивлячись прямо перед собою,  підносив долоню лівої руки до  грулей, одночасно нахиляючись вперед. До цієї групи відносилося також положення «тризуб». Воно приймалося під час ритуальних обрядів у системі внутрішнього оздоровлення, при виконанні молитв чи медитації. „Тризуб” давав змогу  краще сконцентрувати увагу, зосередитися на меті діяльності. Його виконували зі схрещеними ногами або зі заеденими  ступнями.

До другої групи  входили бойові  стійки гопака. Тут багато виразних поз, які відрізняються положенням рук і ніг. Наприклад, при стійці «свічка» ступні ніг розташовані разом, руки опущені вниз, плечі випрямлені; при стійці «шерега» носки ніг розставлені в сторони. Ці стійки використо- вувалися переважно перед початком виконання вправ або двобоєм.

Раменна основна, раменна розкосна, раменна скоса  – ці стійки характеризуються  розставленими паралельно на ширину плечей ногами і відрізняються одна від одної лише положенням носків ніг.  Проекція центру маси тіла не виходить за  межі площі опори  і вони симетричні. 

У  наступальних  бойових стійках руки борців підняті до рівня підборіддя, а проекція центру є несиметричною. Центр ваги значно зміщений і залежно від того, на яку ногу зміщена вага тіла, вперед чи назад, вони поділяються   на  наступальні «вой», «щит» та захисні «мур», «вежа». До цих видів належить також симетрична стійка «вершник»,  з опорою на одній нозі - «журавель» і стійка «ведмідь» - з піднятими догори руками і зігнутими в колінах ногами (забезпеяує дуже стійку рівновагу)..

Як   бачимо,   переважна   їх більшість тою чи іншою мірою моделювала особливості руху і поз  птахів,  окремих  видів діяльності людей. Це є характерною ознакою того, що боротьба «гопак» вдосконалювалася впродовж багатьох століть на підставі спостережень за живою природою. Підтвердженням цього були різноманітні специфічні позиції, у які ставав козак після дій супротивника, і виконання власних. Це, зокрема, «павук», «жабка», «собачка», які є зручними для наступних ударів ногами.

Головними засобами пересування під час двобою у «гопаку», були бойові кроки, біг, стрибки, повзунці. Серед кроків виділялися: основний крок, «тропотянка», м'який крок, галоп, ковзний крок, крок аркана, задній крок, крок «прибій», схресний крок, крок «чесанка», крок «дубони», «стукалочка» та ін. Аналіз назв підкреслює їх тактично-бойову спрямованість. Так, крок «чесанка» відволікав увагу супротивника специфічними рухами ніг. Крок «дубони» (від дієслова дубднити - зчиняти шум притопуванням ніг) відволікав увагу супротивника від основних намірів.