Туристична-країнознавча характеристика Монголії

Одним з елементів культури є ментальність, як вторинний суб’єктивний чинник, що впливає на формування образу держави. Вона створює специфічну політичну та психологічну єдність суспільства (народу) у межах певної території (держави) та інтегрує елементи образу держави. Як суб’єктивний (відносно стійкий) чинник формування образу ментальність є майже незмінною, проте під впливом інших культур, нівелювання національних цінностей (у процесі поширення масової глобалізованої культури) відбувається розмивання базових ментальних ознак та нашарування інших (чужих) ментальних кодів, що призводить до її трансформації та поступової зміни [10; 164].

Міжнародний образ держави  є синтетичним утворенням і містить  образи та іміджі, здатні формувати  уявлення про унікальність держави, її ідентичність у світовому глобалізованому  просторі. Ідентичність та привабливий  образ пов'язані з реалізацією  державою цілого комплексу заходів, які формують у громадян держави  відчуття захищеності, лояльності, приналежності. Внутрішні образи детермінують та зумовлюють функціонування міжнародного образу держави, який репрезентує її у світовому  масштабі і виступає одним з  основних елементів «м’якої сили»,  важливим аспектом зовнішньої та міжнародної  політики. Одночасно міжнародний  образ та міжнародний статус держави  впливають на процес внутрішніх трансформацій  у перехідних суспільствах.

Аналіз образу сучасних держав враховує крім політичних аспектів (форми  правління, політичного режиму, ідеології, політичних лідерів та їх особистісних якостей) різноманітні характеристики, пов’язані з функціонуванням  суспільства, його культурою, цінностями, рівнем добробуту, консолідованістю, стилем життя, (споживання та повсякденної поведінки, їх привабливості), які оцінюються крізь  призму уже історично сформованих  і достатньо стійких етнічних стереотипів, що в більшості випадків акцентують увагу на негативних аспектах та характеристиках спільноти. Часто  вони  формують бачення світової системи взаємодій держав як постійного динамічного процесу «боротьби» між «Ми» та «Іншими», які сприяють самоусвідомленню спільнот, тобто конструюванню  їхньої колективної ідентичності. Основним чинником, що впливає на формування і трансформацію образу держави, що дає підстави виокремити її серед інших, є, на переконання, національна ідентичність. Національна ідентичність як самоусвідомлення нацією своєї самобутності, значущості своєї ролі в історії, є основою розвитку нації, її  культури. Її коріння міститься у історичному минулому, яке зафіксоване історичною пам’яттю – ще одним вагомим суб’єктивним чинником формування та сприйняття образу держави [9; 267].

Отже, чинники, що впливають  на формування та сприйняття образу держави  взаємозумовлені та одночасно ієрархічно структуровані. Відповідно серед них  можна виділити групу базових  чинників, що формують стрижневі елементи ядра образу, які сформувавшись, майже  не зазнають змін і забезпечують ідентифікаційний базис, тобто репрезентацію та впізнаваність  спільноти й держави у міжнародному середовищі.

Чинники, які впливають  на формування образу держави можна  поділити на дві групи: внутрішні (ендогенні) та зовнішні (екзогенні). До внутрішніх передовсім належать чинники, пов’язані з процесами історичного та культурного розвитку, а також діяльністю держави та суспільства в різних сферах. Серед них важливе значення мають етнічні стереотипи сприйняття інших суспільств і держав, на основі досвіду міжнаціонального спілкування, і окремої особи (члена суспільства) [11; 184].

На становлення та трансформацію  міжнародного образу держави впливають  більшою мірою зовнішні (екзогенні) чинники. Можна стверджувати, що зовнішні чинники, що впливають на формування та сприйняття міжнародного образу держави, зумовлені сучасними тенденціями  посилення впливу міжнародного середовища та міжнародних стандартів на внутрішню  політику держав.

 

3. Обгрунтування критеріїв для повноцінної туристично-країнознавчої характеристики країни

 

Туристична діяльність, як головна форма рекреації, належить до видів суспільної практики з яскраво  вираженою ресурсною орієнтацією.

Вивченням проблем розвитку індустрії туризму займається ряд  наукових галузей і навчальних дисциплін: географія, економіка, історія, соціологія, психологія тощо. Серед них чільне місце займає країнознавство –  синтетична навчальна дисципліна географічного циклу, яка використовує інформацію із різних галузей знань і поєднує елементи географії й історії туризму, ресурсознавства, культурології, геополітики, фізичної та суспільної географії тощо

Для того, щоб надати повну  туристично-країнознавчу характеристику країни, потрібно зважати на такі фактори  як: економіка, географічне положення, етнічні особливості, соціальна та релігійна ситуації, клімат, звичаї і традиції, культура, наявність туристичних ресурсів і їх особливості.

Основою змісту в комплексному країнознавстві є розкриття просторової  організації країни як результату взаємодії  її територіальних елементів суспільного  та природничого характеру, тобто вивчення взаємозв’язків, поєднання компонентів, комплексу всіх складників.

Туристське країнознавство використовує матеріали, підходи та методичні прийоми різних видів  країнознавства: політологічного, історичного, демографічного, рекреаційного, культурологічного  та інших, пов’язаних із суміжними  науковими напрямками.

Відповідно, головним завданням  туристського країнознавства стало  створення образу країни, що можливо  тільки шляхом виявлення специфічних

особливостей поєднання – критеріїв, мозаїки, композиції усіх її компонентів. Але країнознавство в туризмі, на відміну комплексного географічного, розглядає тільки ті об’єкти (компоненти, явища, процеси), які визначають можливості та умови розвитку туризму в країні [7; 98].

 

4. Методи, що мають значення для туристично-країнознавчої оцінки країни

 

Туристичне країнознавство використовує традиційні й нові методи, які необхідні для досягнення визначеної мети. Найбільш актуальними  з них є спостереження та опис, картографічний, хронологічний, історичний, порівняльно географічний, екологічний, генетичний, культурологічний, аналітичний, систематизації та узагальнення, термінологічного аналізу та операціоналізації понять, бальних оцінок і статистичний методи [13; 97].

Хорологічний метод розвивається за принципом регіоналізму, який означає, що в межах певного регіону  виникає специфічна територіальна  єдність взаємодії природи, людини (населення) та її діяльності. Регіоналізм,

таким чином, спрямовує дослідників  на вивчення територіальної взаємодії.

При цьому до уваги беруться нашарування і синтез декількох  культур на даній території [8; 261].

Хронологічний принцип безпосередньо  пов'язаний із принципом комплексності. Комплексність у даному випадку  означає всебічне вивчення конкретної території.

Метод географічного аналізу  найчастіше застосовувався для обґрунтування  раціонального використання земельних  ресурсів. При цьому порівнювалися  особливості сільського господарства і територій, подібних своїми природними умовами.

Важливим є також генетичний метод, який розглядає предмет у  його розвитку. Даний підхід є важливим для науки, оскільки він враховує процес формування. Без нього неможливий перехід від функції опису  до функції пояснення, а обмежуватися тільки реєстрацією фактів для науки  недостатньо.

Не можна залишати без уваги гуманістичний метод  у країнознавстві, який акцентує увагу дослідника на розвиток людини як цілі.

У процесі гуманізації  країнознавства та із врахуванням зростаючої ролі туризму в сучасних умовах у  процесі синтезу знань про  країни та райони перед ним з'являються  нові методологічні завдання:

• показати спосіб життя та відкрити процеси відтворення людини (її здоров'я, довголітнє активне життя, духовний потенціал та ін.);
• охарактеризувати розвиток виробництва як засіб, який забезпечує відповідний рівень життя;
• дати характеристику природного середовища як джерела ресурсів і як середовища трудової діяльності та повсякденного проживання людини;
• розкрити, як природне середовище та інші фактори впливають на розвиток туризму;
• показати, як туризму впливає на розвиток країни (регіону). Для розвитку науки найважливішим фактором є суспільна потреба у ній, а точніше, у тих функціях, які вона виконує [9; 263].

Таким чином, синтезуючи знання, країнознавство виконує в  системі географічних наук інтегруючу роль. 

РОЗДІЛ II. ТУРИСТИЧНО-КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА МОНГОЛІЇ

 

2.1. Обгрунтування вибору об’єкту дослідження

 

Регіон Східної Азії, в  якому розташована Монголія,  займає майже 8 % суші Землі. Природні умови  його різноманітні.

Рельєф дуже складний. На заході розташоване одне з найбільших і найвищих на земній кулі нагір'їв — Тибет [7;159].

Регіон характеризується високою сейсмічною і вулканічною  активністю. У середньому один помітний землетрус відбувається кожні три  дні. Одним із найбільш сейсмічнонебезпечних є район Токійської затоки.

Із сейсмічними явищами  у глибоководних западинах, розташованих у декількох десятках кілометрів на схід від регіону, пов'язані моретруси  і спричинені ними величезні хвилі  цунамі, від яких найбільше страждають східні узбережжя Японії, Тайваню тощо [8;301].

В Монголії більшість пам'яток мають історичний та релігійний характер. Економіка країни не надто розвинена, що не сприяє високій відвідуваності країни іноземцями. Туризм поки що один з основних факторів, який популяризує  країну в світі, що говорить про його значення для розвитку суспільства

Зважаючи на всі фактори, які впливають на стан туризму  в східно-азійських країнах, зокрема в Монголії, можна стверджувати, що туристична галузь є однією з головних чинників, що впливають на розвиток економіки та суспільства загалом. Тому глибоке дослідження даної галузі, зокрема на прикладі однієї із країн регіону – Монголії, є актуальним на сьогодні (див.дод. А).

 

 

2.2. Характеристика економічних, соціальних та політичних умов, що мають значення для організації туристичної сфери

 

Як відомо, розвинена економіка  країни – запорука успіху у будь-якій сфері діяльності. Туристична галузь не є виключенням. Ступінь розвитку економіки країни говорить про її благополуччя та надійність у всіх відношеннях. Для туристів стабільна  економіка – це гарантія вдалого  відпочинку, особливо якщо саме туризм є пріоритетною галуззю економіки.

Монголія – аграрно-індустріальна  країна. Основні галузі промисловості: конструкційних матеріалів, гірнича, харчова, переробка продуктів тваринництва. Транспорт автомобільний та залізничний, який пов'язаний з залізницями РФ та Китаю. У кінці 1980-х років майже 3/4 вантажних перевезень в країні здійснювалося за допомогою залізничного транспорту. Повітряні траси зв'язують Монголію з Росією, Китаєм, В'єтнамом, Японією. Власна авіація Монголії має регулярний авіазв'язок з всіма аймаками країни [12;220].

Пасовищне тваринництво як і раніше залишається головним видом  господарської діяльності. Руйнування кочового образу життя почалося з  проведення маньчжурами політики прикріплення етнічних груп в складі монголів до певних територій.

У руслі політичних і економічних  змін, що почалися в країнах колишнього соціалістичного табору після 1989 р., Монголія ухвалила рішення про перехід до ринкової економіки. У травні 1991 вступив в дію закон про приватизацію.

Землеробство у економічному житті Монголії відіграє другорядну роль. Різні сільськогосподарські культури вирощуються в північній і  західній частинах країни, деякі із застосуванням зрошування земель. Іригаційні системи створені сьогодні і в  Гобі. У 1990 р. загальна площа земель, що культивуються складала біля 827 тис. га. Головною культурою є пшениця, хоч вирощуються також ячмінь, картопля і овес. Істотну роль грає заготівля сіна і кормів для худоби.

Значне число підприємств  обробної промисловості зосереджене  в Улан-Баторі, а в місті Дархан на півночі від столиці розташований вугледобувний, чавуноливарний і сталеплавильний  комплекс. Місцева промисловість  традиційно зосереджена на переробці  тваринницької сировини, і головними  видами продукції, що випускаються є  шерстяні тканини, повсть, вироби з  шкіри, харчові продукти. У 1990-і роки місцева промисловість забезпечувала  приблизно 1/3 ВВП Монголії. Після  закінчення Другої світової війни в  загальному обсязі промислового виробництва  істотно зросла частка важкої промисловості. Крім вже названих Улан-Батора і  Дархана, найбільші підприємства знаходяться  в Ерденеті, Сухе-Баторі, Баганурі, Чойбалсані. Монголія виробляє понад 1000 найменувань  промислових і сільськогосподарських  продуктів, велика частина яких споживається всередині країни, на експорт йде  хутро, вовна, шкіра, шкіряні і хутряні  вироби, худоба і продукти тваринництва, фосфорити, флюорити, молібденова руда [13;205].