Міжнародне значення конфлікту в Північній Ірландії

3.2  Вплив міжнародних  організацій на політику Великої  Британії в Північній        Ірландії

Організація Об'єднаних Націй прямої участі у врегулюванні конфлікту  не брала, адже той факт, що Велика Британія є постійним членом Ради Безпеки  ООН з правом вето, означав, що ця країна могла, при бажанні, ефективно  блокувати рішення Ради щодо ірландського питання. Хоча Республіка Ірландія різко засуджувала британську політику в Північній Ірландії, вимагала введення миротворчих сил ООН у провінцію та намагалася включити  у 1969 р. до порядку денного Ради Безпеки питання про погане  ставлення до затриманих підозрілих осіб в Ольстері , її дії зазнали поразки через опір Великої Британії.

Особливо почастішали звернення  громадян і офіційних осіб до ООН  у напруженій ситуації, що виникла  в Північній Ірландії  1972р. Після подій “кривавої неділі” міністр закордонних справ Ірландії Патрік Хіллері за рішенням уряду країни вирушив у Вашингтон, а потім в Оттаву і Париж із наміром  заручитися підтримкою міжнародної спільноти в північноірландському  питанні. На пресконференції, що відбулася у штаб-квартирі ООН, П. Хіллері в  темних тонах охарактеризував ситуацію в Ольстері, підкресливши, що північноірландський конфлікт, переростаючи внутрішні  кордони, починає представляти загрозу усьому світу. У відповідь на  заклик П. Хіллері до ООН вимагати від британського уряду покласти край “безглуздій політиці ескалації агресії”, до важливого кроку вдався Генеральний секретар ООН  К. Вальдхайм , який  запропонував “добрі послуги” для пошуку врегулювання конфлікту в Північній Ірландії. За активне втручання міжнародних організацій в проблему  виступила СДЛП.  Її представник у британському парламенті Дж. Фітт закликав запросити в Північну Ірландію спостерігачів ООН. Проте Лондон відхилив такі ініціативи, посилаючись на те, що ця проблема “належить виключно до внутрішньої компетенції Сполученого Королівства”. Отже, навіть така універсальна організація, як ООН мала обмежені засоби впливу на розвиток ситуації в Північній Ірландії . Однак вже саме обговорення північноірландського питання в її рамках чинило певний моральний  тиск  на британський уряд.

На початку 70-х років у політичних колах Великої Британії та Ірландії почався пошук можливих шляхів розв’язання ольстерської проблеми. Припинення північноірландського конфлікту здавалося особливо важливим з урахуванням майбутнього вступу обох країн до ЄЕС. Ці питання розглядалися на конференції, організованій 7-8 травня 1971 р. Інститутом Співдружності при Лондонському університеті. Доповідачі висловлювали сподівання, що конфронтація, можливо, буде послаблена, “якщо дві релігійні Ірландії опиняться порядк у межах більшої і якісно нерелігійної спільноти”, тобто ЄЕС.

Для розуміння спрямованості масової  політичної свідомості в Ірландії  досить показовими є дані про ставлення північних ірландців до такого,  здавалося б далекого від ольстерської проблеми питання , як вступ до Спільного ринку. Напередодні вступу більшість католиків висловились за членство в ЄЕС, більшість протестантів - проти цього. Така поведінка під час голосування визначила ту обставину, що як католики, так і протестанти вбачали у вступі до ЄЕС крок, за яким мало б настати зближення “обох Ірландій”, а потім - їх об’єднання. Крім цього, шість країн, що були на той час членами організації, були переважно “католицькими”. Серед трьох країн, що приєдналися до ЄЕС у 1973 р. (Ірландія, Сполучене Королівство і Данія), лише в Ірландії громадська думка беззаперечно схвалювала вступ до Співтовариства, ця підтримка грунтувалася на вірі, що країна отримає велику користь від спільної європейської політики у галузі сільського господарства та європейських регіональних фондів розвитку .

Європейський контекст зміцнив  англо-ірландські контакти за допомогою частих зустрічей міністрів закордонних справ та інших посадових осіб. Участь двох країн у європейській інтеграції внесла нові нюанси в політичну самоідентифікацію північних ірландців. Як показало перше десятиліття перебування Північної Ірландії в ЄЕС, майже половина населення (51,1% католиків і 43,4% протестантів) вважала, що участь в інтеграційних процесах може забезпечити розв’язання економічних проблем провінції. Оптимістична оцінка впливу європейської інтеграції на просування північноірландського суспільства до згоди підкріплювалась тим, що ЄЕС користувався підтримкою у населення молодих вікових груп — серед протестантів найбільше схвалення членству в Співтоваристві висловила молодь до 25 років, понад 60%.

Здебільшого європейські структури  впливали на врегулювання проблеми загалом  і на політику британського уряду  з цього питання зокрема, за допомогою  економічних дотацій, які мали трансформувати відносини між Північною Ірландією та Республікою Ірландія. На острові Ірландія побутувала думка, що потенційні економічні зміни сприятимуть загальноірландському політичному розвитку. Завдяки поглибленню європейської інтеграції кордони стануть менш важливими, що не лише трансформує відносини між Північчю і Півднем, а й створить нові зв’язки між Великою Британією та Ірландією. У політичну дискусію щодо проблеми Ольстера Європейський парламент вступав неохоче, а крім цього, мав надто мало влади, щоб вплинути на нього. У березні 1983 р. завдяки лобіюванню Дж. Х’юма, який був членом Європейського парламенту, політичний комітет Європейського парламенту запропонував підготувати доповідь з питання Північної Ірландії. В лютому 1984 р. її підтримав Комітет з політичних питань і пізніше - Європейський парламент. Висловлюючи повагу до суверенітету Сполученого Королівства і не захищаючи якогось певного конституційного проекту, доповідь схвалювала загальноірландський вимір у соціальному та економічному розвитку, підтримувала створення англо-ірландської Міжурядової ради. Таким чином, під впливом європейських структур британський уряд був змушений рахуватися з ірландським аспектом ольстерської проблеми.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років  ЄС вважав Північну Ірландію регіоном номер один, який потребує фінансової підтримки, незважаючи на те, що тоді вона стояла у списку найбідніших районів Європи під номером 45. Такий статус був пов’язаний не лише з економікою Північної Ірландії, а й зі складною політичною ситуацією в провінції. Регіон отримував певну фінансову підтримку структурних фондів ЄС, зокрема Європейського фонду регіонального розвитку, який підтримував інфраструктуру провінції, та Європейського соціального фонду, який спрямовував зусилля на подолання безробіття, фінансуючи урядові тренінгові та освітні програми. Крім того, ЄС підтримав програму INTERREG, яка тісніше зв’язувала Республіку Ірландія та Північну Ірландію, зосереджуючись на питаннях транскордонного співробітництва. Із 1989 по 1993 р. ЄС надав Північній Ірландії 600 млн ф. ст. зі структурних фондів через низку програм. Із цих грошей 106 млн. ф. ст. були витрачені на вдосконалення транспортної системи, 87 млн ф. ст.—“на посилення й Урізноманітнення регіональної індустріальної бази” і 70 млн ф. ст. на “розвиток туризму і сільськогосподарських секторів”. Однак 600 млн ф. ст., які Північна Ірландія отримала від ЄС за чотири роки, були невеликою сумою порівняно з 2,4 млрд ф. ст. дотацій, які Північна Ірландія отримувала щороку від британського уряду .

Слід наголосити на внеску Європейського  Союзу в розвиток мирного процесу  в Ольстері. На думку Дж. Х’юма, у  новій Європі кордони щораз більше ставали недоречними, з появою Спільного  ринку уся природа англо-ірландських відносин змушена була трансформуватися. У новій ситуації Ірландія більше не могла вважати Велику Британію ворогом. Мітчел Мак-Лафлін, провідна фігура Шинн фейн, зазначав, що одним із важливих чинників, який уможливив мирний процес, був “Єдиний європейський акт і вплив ЄС на острові Ірландія”. Інтеграційні зміни в Європі перетворили Ірландію з бідної сільськогосподарської країни на процвітаючу, менш економічно залежну від британського ринку країну, дуже привабливу для іноземного капіталу. Вони принесли з собою на перший погляд непомітну, однак реальну зміну в природі ірландського націоналізму та ірландської національної програми. Мрії Ірландії про об’єднання країни, протистояння Великій Британії та одночасний захист ірландського способу життя від впливу зовнішнього світу за нових економічних умов змушені були трансформуватися. Дві країни мусили тісно співпрацювати в Європі, що одночасно трансформувало їхній погляд на проблему Ольстера. Можна стверджувати, що європейський контекст помітно відкоригував позицію британського уряду з північноірландського питання, сприяв послідовному виходу Північної Ірландії з конфлікту. Восени 1994 р. Комісія ЄС створила спеціальну групу для розгляду варіантів, які б надали практичну допомогу Північній Ірландії та прикордонним графствам Республіки Ірландія в мирному процесі. Виходячи з підсумків роботи, спеціальна група висловила пропозицію створити Спеціальну програму підтримки миру і примирення в Північній Ірландії, мета якої описувалась так: “Стратегічна мета програми миру полягає у зміцненні прогресу в бік мирного і .стабільного суспільства і сприянні примиренню. Є п’ять пріоритетних сфер діяльності: безробіття, модернізація міст і сіл, транскордонний розвиток, соціальне забезпечення та індустріальний розвиток”. Спеціальна програма мала тривати п’ять років, її бюджет становив 300 млн євро для витрат упродовж перших трьох років, а фінансування в наступні два роки мало бути визначене після розгляду доповіді комісії , 80% виділених фондами коштів спрямовувалися на потреби Півночі, а 20% - на потреби Півдня, однак не менше ніж 15% усієї суми асигнувалися на транскордонні проекти.

Країни - члени ЄС активно підтримали Угоду великодньої п’ятниці 1998 р. З різних країн - членів Європейського Союзу надходили привітання й обіцянки подальшої підтримки провінції, якщо угоду буде втілено в життя. Згодом у договорі з адміністрацією Північної Ірландії Європейська комісія затвердила програму Допомоги в сумі 2,7 млрд євро для економічного і соціального Розвитку провінції в 2000-2006 рр. під назвою “Схема підтримки громад”. Оголошуючи це рішення, європейський представник, відповідальний за регіональну політику, Мішель Барнієр заявив, що завдяки новій програмі “Європейський Союз зможе підтримати всі групи населення Північної Ірландії з метою побудови цілісного суспільства і мирного процвітаючого майбутнього” Покращити розвиток Північної Ірландії зможуть також домовленості між урядом Північної Ірландії і Європейською комісією 10 січня 2008 р. На зустрічі глави Єврокомісії Мануеля Дурана Баррозу з Я. Пейслі і М. Мак-Гіннесом було сказано, що Європейський Союз планує виділити Белфасту близько мільярда євро в наступні п’ять років. Отже, ЄС допомагає британському уряду розв’язати економічні проблеми Північної Ірландії, стимулює конфліктуючі сторони до подальшого діалогу і миру.

Певну роль у врегулюванні проблеми відіграла Рада Європи, заснована 1949 р. з метою сприяти демократії, правам людини і європейській єдності. Членами цієї міжурядової організації є і Сполучене Королівство, і Республіка Ірландія, які зобов’язані виконувати положення Європейської конвенції з прав людини, на сторожі дотримання якої стоїть Європейський суд з прав людини. В 1978 р. суд визнав Сполучене Королівство винним у нелюдському поводженні з північноірландськими  ув’яз¬неними.  У1984 р. суд визнав, що британське законодавство, за яким дозволялося затримувати підозрюваних у тероризмі на сім днів без висунення звинувачень, суперечило конвенції. Британський уряд був змушений врахувати рішення суду в своїй подальшій політиці в Північній Ірландії.

Через загострення північноірландської  проблеми створювалися різноманітні вузькоспеціалізовані комісії, комітети із міжнародних представників, які мали на меті дослідження і вироблення рекомендацій з певних проблем провінції. Найвідомішою серед них є Незалежна міжнародна комісія з роззброєння, яка мала оформлювати принципи, на основі яких розпочалися б мирні переговори в Північній Ірландії. Комісію очолив Дж. Мітчелл, до якого приєдналися канадський генерал Джон де Кастелан і колишній прем’єр-міністр Фінляндії Гаррі Голкері. У січні 1996 р. був запропонований варіант, за яким роззброєння терористів мало відбуватися паралельно з багатосторонніми мирними переговорами в Північній Ірландії, а не напередодні. Рішення органу дало змогу прискорити перебіг мирного процесу. Черговий раз у 2000 р. вихід з глухого кута, в який ситуація зайшла через небажання ІРА здавати зброю, намагалася знайти Незалежна міжнародна комісія із роззброєння у складі генерала Дж. де Кастелана як її керівника і двох інспекторів. У вересні 2005 р. робота комісії дала конкретні результати, зважаючи на те, що ЕРА виконала свою обіцянку повністю роззброїтись під її контролем. Надалі комісія проводила активні переговори з лоялістськими  угрупованнями щодо припинення ними військової діяльності, про що зазначалося у її доповіді від 19 січня 2006 р.  Робота органу відповідала цілям британського уряду в Ольстері і допомагала йому усунути наболіле питання роззброєння північноірландських воєнізованих угруповань.

Восени 1994 р. Комісія ЄС створила спеціальну групу для розгляду варіантів, які б надали практичну допомогу Північній Ірландії та прикордонним графствам Республіки Ірландія в мирному процесі. Виходячи з підсумків роботи, спеціальна група висловила пропозицію створити Спеціальну програму підтримки миру і примирення в Північній Ірландії, мета якої описувалась так: “Стратегічна мета програми миру полягає у зміцненні прогресу в бік мирного і .стабільного суспільства і сприянні примиренню. Є п’ять пріоритетних сфер діяльності: безробіття, модернізація міст і сіл, транскордонний розвиток, соціальне забезпечення та індустріальний розвиток”. Спеціальна програма мала тривати п’ять років, її бюджет становив 300 млн євро для витрат упродовж перших трьох років, а фінансування в наступні два роки мало бути визначене після розгляду доповіді комісії , 80% виділених фондами коштів спрямовувалися на потреби Півночі, а 20% - на потреби Півдня, однак не менше ніж 15% усієї суми асигнувалися на транскордонні проекти.

Країни - члени ЄС активно підтримали Угоду великодньої п’ятниці 1998 р. З різних країн - членів Європейського Союзу надходили привітання й обіцянки подальшої підтримки провінції, якщо угоду буде втілено в життя. Згодом у договорі з адміністрацією Північної Ірландії Європейська комісія затвердила програму Допомоги в сумі 2,7 млрд євро для економічного і соціального Розвитку провінції в 2000-2006 рр. під назвою “Схема підтримки громад”. Оголошуючи це рішення, європейський представник, відповідальний за регіональну політику, Мішель Барнієр заявив, що завдяки новій програмі “Європейський Союз зможе підтримати всі групи населення Північної Ірландії з метою побудови цілісного суспільства і мирного процвітаючого майбутнього”. Покращити розвиток Північної Ірландії зможуть також домовленості між урядом Північної Ірландії і Європейською комісією 10 січня 2008 р. На зустрічі глави Єврокомісії Мануеля Дурана Баррозу з Я. Пейслі і М. Мак-Гіннесом було сказано, що Європейський Союз планує виділити Белфасту близько мільярда євро в наступні п’ять років. Отже, ЄС допомагає британському уряду розв’язати економічні проблеми Північної Ірландії, стимулює конфліктуючі сторони до подальшого діалогу і миру.

Певну роль у врегулюванні проблеми відіграла Рада Європи, заснована 1949 р. з метою сприяти демократії, правам людини і європейській єдності. Членами цієї міжурядової організації є і Сполучене Королівство, і Республіка Ірландія, які зобов’язані виконувати положення Європейської конвенції з прав людини, на сторожі дотримання якої стоїть Європейський суд з прав людини. В 1978 р. суд визнав Сполучене Королівство винним у нелюдському поводженні з північноірландськими  ув’яз¬неними.  У1984 р. суд визнав, що британське законодавство, за яким дозволялося затримувати підозрюваних у тероризмі на сім днів без висунення звинувачень, суперечило конвенції. Британський уряд був змушений врахувати рішення суду в своїй подальшій політиці в Північній Ірландії.