Внешняя политика сша на ближнем востоке

Колосальні нафтові  запаси і прагнення оволодіти  ними, визначають ситуацію на Близькому  і Середньому Сході, починаючи з 1908 року, коли в Ірані були виявлені перші великі родовища нафти.

Нині офіційні особи  США виступають за постійну присутність у регіоні і, як свідчать події навколо Іраку, готові застосувати силу заради встановлення повного контролю над його нафтовими багатствами.

Не менш важливе значення на Близькому Сході відіграє Іран. На Іран припадає близько 9% світових розвіданих запасів нафти і 15% газу. Крім цього, Іран є тією державою яке «контролює» з'єднує Перську затоку з Індійським океаном - Ормузську протоку. У глобальному масштабі, держава, яка має можливість контролювати цю протоку-має можливість впливати на життєдіяльність і розвиток двох найбільш розвинених регіонів Землі - Західної Європи та Східної Азії [18].

Нещодавно розкриті документи  Ради національної безпеки США показують, яку величезну роль зіграло прагнення  адміністрації Г. Трумена встановити контроль над нафтовими багатствами Перської затоки на початку «холодної війни». Як свідчить документ NSС 26 / 2 за 1949 рік, американці планували навіть застосування на Близькому Сході «радіологічного» зброї. Проте в період довгих років «холодної війни» питання про доступ до головних (для економіки) ресурсів планети волею логіки розгорнулася боротьби був відсунутий на другий план. І лише тепер, коли Америка залишилася єдиною наддержавою, справжнім гегемоном світового розвитку, проблема кінцевих земних ресурсів посіла перше місце в списку пріоритетів американського керівництва. Зовнішньополітична та військова машина США всією своєю потужністю розгорнулася до сировинних джерел, які живлять могутню економіку Заходу.

Військова машина США  дуже чітко сприймає ці сигнали політичного керівництва. Тут поминають, що тільки військова міць може забезпечити постійний потік нафти та інших критично важливих матеріалів з віддалених регіонів планети у разі кризи або війни.

4. Релігійний і демографічний  фактор

Останнім часом збільшилося  значення релігійного і демографічного чинників, що визначають підвищений інтерес провідних країн Заходу до цього регіону.

В ісламських державах існує  до цих пір патріархальний тип  сім'ї з високими показниками  народжуваності. За прогнозами міжнародних  організацій до 2020 року в Азії буде проживати більше половини населення Землі. Чисельність мусульманського населення за останні 100 років різко зросла.

У 1990 р. чисельність мусульман  у світі становила 4,2%.

У 1995 р.-15, 9%.

В 2025 р. планується - 19, 2%. [14]

Для провідних країн  Заходу одним з головних завдань  в цьому регіоні є стимулювання економічного розвитку, збільшення числа  зайнятих у виробництві, у сфері  послуг жінок, що руйнують модель традиційної  сім'ї-це повинно сприяти зниженню народжуваності. Країни Заходу зацікавлені в руйнуванні традиційних ісламських норм суспільного життя, які сприяють консервації патріархальних відносин у країнах регіону. Крім того, саме з ісламською релігією в останні роки пов'язують такі негативні тенденції в світовій політиці як зростання тероризму (зростання тероризму спостерігається саме в мусульманських країнах Сходу).

Сучасні проблеми нестабільності Близького Сходу можна умовно розділити на дві основні категорії. До першої групи традиційних або  “жорстких” проблем відносять такі, що зумовлені воєнним чи будь-якими іншими методами силового тиску. Найбільш важливі серед них – регіональні конфлікти (насамперед, арабсько-ізраїльський), проблема гонки озброєнь тощо.

Крім того, близькосхідному  регіону також притаманна ціла низка  так званих “м’яких” або структурних проблем, а саме – проблема демократизації та політичної лібералізації країн регіону, демографічна, соціально-економічна, освітня, водна, продовольча та інші. Вищеназвані проблеми не спричинені воєнним фактором, втім, враховуючи їхній всеохоплюючий та довгостроковий характер, вони становлять ще більшу небезпеку у порівнянні із традиційними.  Загострення саме структурних проблем близькосхідного регіону стало основною причиною масових протестів в арабських країнах на початку 2011 р., наслідком яких стала дестабілізація ситуації в багатьох арабських країнах.

 Розвиток відносин  з країнами Близького Сходу  посідає важливе місце серед  пріоритетних напрямків зовнішньої  політики багатьох країн. Важливість  цього регіону для нашої країни зумовлена низкою наступних факторів:

- географічною наближеністю до України;

- ключовою роллю близькосхідних країн в структурі світової торгівлі енергоносіями;

- наявністю значних фінансових ресурсів в ряді країн регіону та місцем останніх в міжнародних валютно-кредитних та фінансових відносинах;

- ємністю  ринку товарів та послуг більшості країн Близького Сходу.

1.2. Формування  нової геополітичної ситуації  в близькосхідному регіоні

Одним з факторів, що безпосередньо  впливають на формування нової геополітичної ситуації в близькосхідному регіоні, є той безперечний факт, що зараз у світі збереглася тільки одна “наддержава”, що країни третього світу, до числа яких можуть бути віднесені близько- та середньосхідні держави, виявилися результаті в значній мірі політично дезорієнтованими і заради свого порятунку, свого виживання переорієнтувалися на різні форми лояльності щодо США. Що стосується арабської солідарності, яка раніше час від часу спрацьовувала і виявлялася в практично одностайному неприйнятті сепаратних методів близькосхідного врегулювання, у політичній, військовій, економічній і моральній підтримці палестинської справи, то ця солідарність пішла в історію.

Поступове руйнування колишньої  притягальної сили соціалізму для широкої  арабської суспільної думки привело до дуже серйозного, багато в чому незворотного наслідку, що найбільш безпосереднім чином уже позначився і позначиться надалі на процесі формування нової геополітичної ситуації в регіоні. Мова йде про різке ослаблення позицій лівих сил у державах регіону, наявність і активність яких завжди були своєрідним показником політичної культури цих держав у поняттях західного політичного мислення. У результаті політично активні і іноді агресивні політичні сили регіону втратили політичні орієнтири універсального характеру і підпали під вплив націоналістичних та консервативно-фундаменталістських настроїв.

Занепад соціалістичної альтернативи в умовах ідейного вакууму  сприяв відновленню арабської ідентичності на ґрунті цінностей традиційного ісламу, новітній ренесанс якого можна вести у визріваючий формі з межі 1960-1970-х рр., а у маніфестованій - від Ісламської революції 1978-1979 р. в Ірані та афганського джихаду проти СРСР. Для нової арабської генерації ісламізм як нова форма патріотизму ніс з собою певну революційну риторику, котра водночас спиралася на місцевий традиціоналістський ґрунт. Зміни протягом 70-х років можна простежити як в активності легальних ісламських партій, так і зростання відсотку релігійно-орієнтованих угруповань серед терористичних та екстремістських рухів. Процес “відродження ісламу” певною мірою змінив політичний клімат у регіоні, а також впливав на політичну орієнтацію країн, що мають значні мусульманські громади. Процес “відродження ісламу” значно підсилив роль ісламського фактора в перебігу формування параметрів зовнішньої і внутрішньої політики мусульманських держав [2].

Країни регіону, де переважають  великі елементи централізованої економіки (нехай у залишкових або в усічених варіантах), не мають особливого вибору і змушені або приєднатися до загального руху в бік інтеграції та глобалізації з усіма несприятливими наслідками для існуючої політичної системи та суспільства, або “заморозити” свою відсталість. Цілком ймовірно, що у будь-якому випадку арабський світ у цілому в силу особливостей свого історичного розвитку у визначеній перспективі буде приречений на функціонування в режимі, що наздоганяє, хоча відрив різних його економічних складових від головних партнерів по глобалізації буде різним. Питання в тім, щоб скоротити терміни нагромадження передумов для більш-менш повноцінного входження в русло глобалізації. Але перспектива зрівнятися повною мірою з просунутими учасниками процесу може виявитися проблематичною навіть для арабських нафтоекспортерів, не говорячи вже про решту країн регіону, де взагалі ще не оформилася ринкова структура якоїсь міри зрілості.

Прагнення наздогнати провідні економіки спричиняє суперечливі  наслідки. Воно вимагає як від окремих  держав, так і їхніх груп мобілізувати всі доступні можливості для того, щоб визначати своїм авторитетом зміст корпоративних стратегій і лінію поведінки великих суб'єктів господарської діяльності. Іншими словами, структурні форми національних економік, обумовлені місцевими, часто традиційними організаційними моделями виробництва і менеджменту, виробничою інфраструктурою й іншими інституціональними факторами, що чинять визначальний вплив на функціонування відтворювальних механізмів, стають об'єктом пильної уваги держави, у тому числі і для того, щоб забезпечити їхню конкурентноздатність. Однак у нинішніх умовах арабського світу це надзвичайно важка задача для держави. Тут вищим пріоритетом є влада державного апарату, державної бюрократії, що здійснює від імені держави функцію керування економікою, безпосереднього державного господарювання і потужного прямого втручання у виробничий процес. Характерною рисою такої моделі економічної діяльності є невтримне адміністрування і надмірне зловживання державними плановими категоріями і т.п. Це відповідає місцевій господарській традиції, але повсюдно приводить до втрати ефективності багатьох арабських національних відтворювальних організмів, до зниження темпів зростання, до придушення підприємницької ініціативи і до соціального невдоволення.

1.3. Трансформація  проблем безпеки Близького Сходу  на сучасному етапі

Впродовж всього періоду, а саме з 1991 року по сьогодення, врегулювання конфлікту між Ізраїлем та арабськими країнами залишалося одним з найважливіших  напрямків близькосхідної політики США, тоді як Близький Схід посідав  одне з центральних місць у глобальній стратегії Вашингтона. Необхідність якнайшвидшого врегулювання конфлікту визнавалася переважною більшістю американських політологів, одностайність яких у цьому питанні, безумовно, впливала на формування американської політики в регіоні. Врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту було важливою складовою частиною “доктрини Буша”, яка проголошувала будівництво “нового світового порядку” і віддавала пріоритетне місце мирному врегулюванню конфліктів. Прийняття в 1993 р. “доктрини Клінтона”, а також концентрація Вашингтона на внутрішньополітичних проблемах призвели до початкового зниження інтересу США до проблеми мирного врегулювання в регіоні. Однак, загроза зриву  близькосхідного мирного процесу в другій половині 1990-х рр. знов повертає цю проблему в список найпріоритетніших завдань зовнішньої політики  другої адміністрації Б. Клінтона [2].

Сучасний етап розвитку Близького Сходу характеризується значним загостренням структурних  проблем безпеки. На центральне місце  серед них вийшла проблема демократизації та політичної лібералізації країн регіону. Авторитарний характер більшості режимів Близького Сходу, тотальна корупція, проблеми громадянського суспільства, відсутність багатопартійної системи та політичних свобод, помножені на затяжну економічну кризу призвели до потужних масових протестів у січні-лютому 2011 р. Їхнім результатом стало повалення режиму Бен-Алі в Тунісі та Х. Мубарака в Єгипті, громадянська війна у Лівії, а також дестабілізація ситуації у Ємені, Сирії, Бахрейні, Йорданії, Іраку, Судані та інших арабських країнах [27].

Ситуація в кожній із зазначених вище країн відрізняється  як за перебігом подій, так і за специфічними наслідками. Так, зміна  влади у Тунісі та Єгипті пройшла  у досить стислий термін, мирним шляхом і обидві держави вже стали на шлях державного реформування. Навпаки, події у Лівії набули форми затяжної військової конфронтації між лівійським урядом та повстанцями, при втручанні позарегіональних сил, яке було підтримане рішеннями Ліги Арабських Держав та Радою Безпеки ООН. У Бахрейні протести набули релігійного забарвлення, адже основною масою невдоволених виявилися шиїтське населення країни, що виступило проти багатолітнього правління сунітської династії. Заворушення у Ємені, зумовлені специфікою його етноконфесійного складу, створюють загрозу децентралізації країни. Етноконфесійні  конфлікти є основною  причиною  соціальних  заворушень також в Лівії, Сирії та Іраку. Однією з  причин громадянської війни в  Лівії є боротьба різних  племен за  владу.  В Сирії  сунітська  більшість населення виступає  проти алавітської   меншості,  яка   контролює усі владні  структури в цій країні.  В Іраку вже багато  років    боротьба   точиться між сунітами, шиїтами і курдами.

Незважаючи на всі  вищевикладені відмінності, із метою  подолання соціальної напруги, всі без винятку арабські режими сьогодні постали перед необхідністю модернізації владних структур. Цей складний та довготривалий процес приховує в собі низку ризиків. Він буде неминуче супроводжуватись загостренням боротьби між представниками різних політичних сил, створюючи значну загрозу як внутрішній безпеці цих країн, так і загальній ситуації в регіоні.

Зокрема, структурні зміни  політичного ландшафту, що відбуваються зараз у Єгипті, Тунісі, Лівії  та інших країнах, відкривають нові можливості для активізації   прибічників ідеології ісламського фундаменталізму та екстремізму. Сьогодні вона набирає силу не тільки в країнах, що зіштовхнулися з комплексом нерозв’язних соціально-економічних проблем, як наприклад в Тунісі і Єгипті, але і в таких благополучних у соціально-економічному  відношенні  країнах, як  Лівія, Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт,  Оман  та ін.