Внешняя политика сша на ближнем востоке

Хоча Держава Ізраїль  була створена тільки в 1948 році, фактично історія конфлікту охоплює близько  століття, починаючи з кінця XIX століття, коли був створений політичний сіоністський рух, який поклав початок боротьбі євреїв за власну державу.

Після розпаду Османської імперії в результаті її поразки  в Першій світовій війні конфлікт між євреями-сіоністами та арабським населенням Палестини зводився, головним чином, до територіальних домагань обох сторін на підмандатну Палестину. В ході загострення ситуації в другій чверті XX століття до геополітичної складової додалися також релігійна та культурна, що підсилюють міжнаціональну ворожнечу. В 1948 році сусідні арабські країни оголосили війну новоствореній єврейській державі. Таким чином, конфлікт вийшов за межі Палестини і переріс у конфлікт між Ізраїлем та всіма іншими арабськими державами в регіоні. З підписанням мирної угоди з Єгиптом (в 1979 році) і з Йорданією (в 1994 році) число ворожих Ізраїлю держав скоротилося. У рамках великомасштабного арабо-ізраїльського конфлікту прийнято виділяти регіональний Палестино-ізраїльський конфлікт, обумовлений, в першу чергу, зіткненням інтересів територіальних євреїв і арабів, що проживають в Палестині. В останні роки саме цей конфлікт є джерелом політичної напруги та відкритих збройних зіткнень в регіоні [24].

Протягом перших десятиліть існування єврейської держави арабські країни продовжували оскаржувати легітимність її створення, а арабські націоналісти, очолювані Насером, продовжували закликати до його знищення.

В 1956 році Ізраїль приєднався до секретного союзу Великобританії та Франції, які прагнули повернути  контроль над Суецьким каналом, націоналізованим Єгиптом. Після захоплення Синайського півострова в ході Суецької кризи, Ізраїль був змушений відступити під тиском США та СРСР в обмін на гарантії проходу ізраїльських суден через Суецький канал і їх виходу в Червоне море [24].

У 1967 році Єгипет, Сирія  та Йорданія стягнули свої війська  до кордонів Ізраїлю, вигнали миротворців  ООН і заблокували вхід ізраїльським кораблям в Червоне море і Суецький канал. На півдні продовжувалися атаки  бойовиків-федаїнів. У своєму виступі по радіо Насер закликав арабські держави скинути Ізраїль у море. Ці дії стали для керівництва Ізраїлю приводом для превентивної атаки і початку війни (casus belli), що увійшла в історію під назвою Шестиденна війна. У цій війні Ізраїль за лічені дні досяг переконливої ​​перемоги, захопивши Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим та Голанські висоти. Зелена лінія 1949 року стала адміністративним кордоном між Ізраїлем і новими територіями. Межі Єрусалиму були розширені й на східну частину міста.

6 жовтня 1973 року, в Йом-Кіпур (Судний  день) — найбільш священний день  в єврейському календарі, коли  всі віруючі євреї знаходяться  в синагогах — Єгипет і Сирія  одночасно атакували Ізраїль.  Для уряду Ізраїлю ця війна  стала повною несподіванкою. Війна Судного дня закінчилася 26 жовтня. Незважаючи на значні втрати, напад єгипетської і сирійської армій було успішно відбито ЦАХАЛем, після чого війська повернулися на колишні позиції. Хоча внутрішнє розслідування результатів війни зняло з уряду відповідальність за те, що трапилося, невдоволення громадськості змусило прем'єр-міністра Голду Меїр піти у відставку [22].

У листопаді 1977 року відбувся історичний візит Садата до Ізраїлю, де він виступив перед Кнесетом в Єрусалимі, визнавши за єврейською державою, таким чином, право на існування. Тим самим, Єгипет — найбільша і сильна у військовому відношенні арабська країна — першою порушила проголошений в 1967 році в Хартумській декларації принцип «трьох ні» — «ні» світу з Ізраїлем, «ні» — визнання Ізраїлю, «ні» — переговорам з Ізраїлем. Цей безпрецедентний акт поклав початок серйозного мирного процесу.

Візит президента Садата до Єрусалиму  викликав обурення в більшості арабських  країн. Уряди та ЗМІ Сирії, Іраку, Алжиру, Лівії, а також ООП звинуватили Садата в зраді арабської справи і прислужництві «імперіалістично-сіоністської змови». Йорданія та Саудівська Аравія, що зайняли спочатку нейтральну позицію, згодом приєдналися до протесту проти мирної ініціативи Садата. Разом з тим, такі арабські країни, як Судан, Марокко та Оман, надали Садату певну підтримку, а Туніс, Ємен та Сомалі не стали засуджувати Єгипет.

Сирія, Йорданія та Ліван, а також  представники палестинців категорично  відкинули пропозицію Садата взяти  участь у переговорах з Ізраїлем у рамках Каїрської конференції. Йорданія також відкинула і всі запрошення приєднатися до переговорів за посередництва США.

В грудні 1977 року в Тріполі глави  держав «Фронта відмови» Сирії, Алжиру та Лівії, а також представники Іраку, Південного Ємену і ООП різко засудили єгипетського президента, оголосивши політичний бойкот зустрічам Арабської ліги в Каїрі та торговий бойкот єгипетським компаніям, які будуть мати справу з Ізраїлем. Було також оголошено про «заморожування» дипломатичних відносин цих країн з Єгиптом. Єгипет, у свою чергу, розірвав відносини з цими країнами, позбавивши ООП своєї підтримки [19].

Рік по тому, президент США Джиммі Картер запросив А. Садата і М. Бегіна на саміт в Кемп-Девіді, щоб обговорити з ними можливість остаточного мирного  договору. Переговори проходили з 5 по 17 вересня 1978 року і закінчилися підписанням у Вашингтоні двох документів, озаглавлених «Принципи для підписання мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем» і «Принципи миру на Близькому Сході». 26 березня 1979 року Бегін і Садат підписали у Вашингтоні мирну угоду між Ізраїлем і Єгиптом, що поклала край війні між двома державами і встановила між ними дипломатичні та економічні відносини. За умовами угоди, Ізраїль повертав Єгипту Синайський півострів і визнав «законні права палестинського народу». Було також досягнуто обопільно принципової згоди на надання автономії жителям контрольованих Ізраїлем територій до остаточного вирішення питання про їхній майбутній політичний статус [19].

Після підписання мирної угоди між  Ізраїлем і Єгиптом нова зустріч глав арабських держав ухвалила привести в дію заходи проти Єгипту, намічені раніше: Єгипет був виключений з Арабської ліги, будь-яка економічна допомога арабських країн Єгипту була припинена, ті арабські держави, які до цього моменту ще підтримували з Єгиптом дипломатичні відносини (крім Судану, Сомалі та Омана), розірвали їх. Таким чином, арабський світ виступив проти найбільшої арабської держави, що претендувала на роль його лідера.

В 1979 році Ізраїль вивів всі свої війська та евакуював поселенців з Синайського півострова.

7 червня 1981 року, в ході операції  «Опера», ізраїльська авіація  розбомбила на території Іраку  недобудований ядерний реактор  «Осірак». Це військове вторгнення  було засуджено резолюцією 487 радбезу ООН.

В 1982 році Ізраїль втрутився в Ліванську громадянську війну для того, щоб знищити бази ООП, з яких велися атаки на Ізраїль і проводився обстріл північної частини країни. Ця операція була названа «Мир Галілеї», але згодом отримала назву Перша ліванська війна. У результаті ізраїльського вторгнення загинуло, за ліванськими даними (газета «Ан-Нахар»), 18 000 осіб, з яких більше половини — комбатанти (бойовики ООП, сирійські військовослужбовці та інші), що становить приблизно 13% загиблих в ході громадянської війни в Лівані. В 1985 році Ізраїль вивів війська з більшої частини території Лівану, крім буферної зони, яка залишалася під ізраїльським контролем до 2000 року [19].

В 1994 році була підписана Ізраїльсько-йорданська мирова угода, що зробило Йорданію другою арабською країною, якій вдалося нормалізувати відносини з Ізраїлем.

В 2000 році прем'єр-міністр Егуд Барак  вивів війська з Південного Лівану.

У 2002 році Ліга Арабських  Держав (ЛАГ) прийняла програму відому як Саудівська Ініціатива. У ній  ЛАГ пропонує Ізраїлю відступити з окупованих ним у ході Шестиденної війни територій до кордону 1967 року, визнати Палестинську державу на території західного берега річки Йордан та сектора Газа зі столицею в Східному Єрусалимі та подбати про справедливе вирішення проблеми палестинських біженців. У відповідь на ці дії Ізраїлю, країни члени ЛАГ зобов'язуються вважати арабо-ізраїльський конфлікт закінченим, визнати Ізраїль, укласти з ним мир і встановити дипломатичні відносини. Ізраїль станом на кінець 2009 року до цих пір не дав офіційної відповіді на цю пропозицію [15].

12 липня 2006 року ліванська  шиїтська терористична організація  Хезболла, підтримувана Сирією та  Іраном, запустила кілька ракет  по ізраїльських населених пунктах і атакувала позиції ізраїльських військ. Бойовики Хезболли перетнули ізраїльський кордон, захопивши двох солдатів в заручники. Провокаційні дії Хезболли розпалили Другу ліванську війну. Під тиском ООН конфлікт закінчився припиненням вогню. Після закінчення війни начальник ізраїльського генштабу Дан Халуц пішов у відставку.

У травні 2008 року стало  відомо про непрямі переговори з Сирією в Туреччині, які були перервані в грудні 2008 року у зв'язку з початком операції «Литий Свинець» в секторі Газа.

2.2. Миротворча політика США у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту

Однією з перших спроб  вирішення арабо-ізраїльського конфлікту  став скликання 30 жовтня 1991р. в Мадриді  за ініціативою США та СРСР Близькосхідної мирної конференції. На конференцію  запрошувалися уряду Ізраїлю, Сирії, Лівану, Йорданії. Палестинці запрошувалися в рамках об'єднаної йордано-палестинської делегації. Конференція працювала лише 3 дні, вперше за столом переговорів зустрілися всі сторони конфлікту. Конференція дала значний поштовх переговорному процесу на Близькому Сході.

У 1992р. склалася сприятлива ситуація для мирного процесу - на парламентських виборах в Ізраїлі  перемогла партія «Авода» (Партія праці), яка висунула в якості національного  пріоритету ідею миру з арабами. Починається визнання ізраїльською стороною ООП як єдиного представника палестинського народу. Перша угода, яку вдалося підписати в рамках близькосхідного мирного процесу, стала палестинсько-ізраїльська Декларація про принципи. Декларація була підписана 13 вересня 1993р. у Вашингтоні міністром закордонних справ Ізраїлю Шимоном Пересом і членом виконкому ООП Махмудом Аббасом. Свідками виступили США та Росія. Логічним продовженням Декларації про принципи було створення Палестинської автономії. 4 травня 1994р. в Каїрі представники ООП та Ізраїлю підписали угоду, за яким в Секторі Газа і Єрихоні вводився режим автономії. Угода передбачала виведення ізраїльських військ з вказаних територій в тритижневий період, створення Палестинської Ради. 28 вересня 1995р. у Вашингтоні підписано Тимчасову угоду між ООП та Ізраїлем про поширення влади Палестинської автономії на Західний берег і Сектор Газа. Палестинці старше 18 отримали право брати участь у виборах місцевої адміністрації які повинні були бути проведено 20 січня 1996р . [15].

Вбивство Іцхака Рабіна 4 листопада 1995р. призвело до нових парламентських виборів в Ізраїлі. Для багатьох це стало шоком, коли на поголений, які  відбулися 29 травня 1996р., Переміг Нетаньяху, противник встановлення палестинської  держави. У перші роки прем'єрства Нетаньяху мирний процес зазнав багато затримок. 15 січня 1997р. було підписано нову угоду про поступову передачу під палестинський контроль міста Хеброн. Однак ситуація загострилася вже в навесні 1997р., Коли Ізраїль оголосив про будівництво єврейського кварталу в Східному Єрусалимі. Реакцією арабських терористів стали нові теракти.

1999р. приніс зміни  в близькосхідний мирний. На дострокових  виборах до парламенту в Ізраїлю  17 травня 1999., Перемогла партія Ехуда  Барака, з яким багато хто пов'язував надії на прискорення мирного процесу. 4 вересня 1999р. в єгипетському містечку Шарм аль-Шейх між Ізраїлем і ОВП було підписано нову угоду. Відповідно до угоди, 13 вересня 1999р. знову відкрилися переговори про постійний статус, які були перервані в травні 1996р. Переговори велися за основними найбільш складним і спірних питань, а саме:

1. Статусу Єрусалиму.

2. Палестинських біженців.

3. Ізраїльських поселень.

4. Заходів безпеки.

5. Кордонів [15]

На початку липня 2000р. президент США Білл Клінтон запропонував провести вирішальний тристоронній саміт. Імовірність успіху саміту аналітиками оцінювалася як мінімальна, тому що все ще залишалися невирішеними найскладніші питання, такі як статус Єрусалиму, майбутнє єврейських поселень, кордон, доля палестинських біженців. Проте саміт все-таки відбувся 11 липня. Переговори застрягли на виборі схеми передачі земель палестинцям. Барак був готовий погодитися з тим, що їм відійде до 80-90% територій Західного Берега, але наполягав на тому, що кілька великих єврейських поселень там залишаться. Арафат погоджувався, але натомість вимагав передати палестинцям частина власне ізраїльської землі. Ізраїльська делегація була з цим категорично не згодна. 25 липня в пресу надійшла офіційна заява про те, що саміт закінчився безрезультатно.

 Мирний процес 1991-2000рр. закінчився з початком палестинської  Інтифади 2000 року. З цього часу обидві сторони відмовлялися вести переговори, а якщо хтось і погоджувався, то переговори зривалися. Підписання мирної угоди унеможливлювали теракти палестинських екстремістів та операції ізраїльської армії [11].

 У грудні 2001року  була зроблена спроба організувати  зустріч лідерів конфліктуючих  сторін під егідою ЄС. Спроба  європейців помирити ізраїльтян  з палестинцями завершилася провалом. Зустріч Аріеля Шарона з Ясіром Арафатом не відбулася. Ізраїльський прем'єр заявив, що взагалі не буде зустрічатися з палестинським лідером.

 Роль ООН як міжнародної  організації, яка могла б допомогти  у вирішенні конфлікту, зводилася  до прийняття резолюцій, які  Ізраїль часто ігнорував, втім, як і Палестина. У багатьох випадках антиізраїльські резолюції ООН з року в рік відтворювали одні й ті ж формулювання.

 Газета «Гаарец»  привела список резолюцій ООН  по Близькому Сходу, прийнятих  в одному лише 2002 році.

...о дальнейшей работе Комиссии ООН по реализации неотъемлемых прав палестинского народа;

...о дальнейшей работе  Палестинского отдела в Секретариате  ООН;

...о дальнейшей реализации  специальной пропагандистской программы  ООН по проблеме Палестины;

...о мирном решении  проблемы Палестины;

...в осуждение государств, которые перевели свои посольства  в Израиле в Иерусалим;