Внешняя политика сша на ближнем востоке

...в поддержку требования  о возвращении Голанских высот  Сирии и об отводе израильских  войск к пограничной линии  4 июня 1967 года;

...в осуждение израильского решения об аннексии Голанских высот (1981);

...о дальнейшей работе  Комиссии ООН по расследованию  действий Израиля на оккупированных  территориях;

...в осуждение израильской  поселенческой деятельности на  оккупированных палестинских территориях,  в Восточном Иерусалиме и на Голанских высотах;

...о необходимости  прекращения израильских действий, нарушающих права человека на  оккупированных территориях;

...о дальнейшей деятельности  Агентства ООН по оказанию  помощи и трудоустройству палестинских  беженцев (UNRWA);

...о праве палестинских  беженцев на экономические дивиденды  оставленного ими имущества;

...о праве палестинских  беженцев 1967 года вернуться в  свои дома;

...в осуждение помех,  чинимых Израилем агентству UNRWA [6].

Військове протистояння між Ізраїлем та Хізболлою на території Лівану влітку 2006 р. – відоме у Лівані як Липнева війна, а в Ізраїлі як Друга ліванська війна – продемонструвало, що поряд із палестинським питанням конфлікт Тель-Авів – Бейрут є одним із головних гальм мирного врегулювання у регіоні.

Друга ліванська війна  розпочалася 12 липня 2006 р., через два тижні після початку конфлікту між Ізраїлем та сектором Газа у 2006 р., а закінчилася припиненням вогню 14 серпня 2006 р [6].

Початок повномасштабному конфлікту поклали події 12 липня 2006 р., під час яких бойовики Хізболли захопили у полон двох і вбили ще трьох ізраїльських солдатів. Ізраїль ініціював повітряну і морську блокаду Лівану, масивні авіанальоти на численні об’єкти інфраструктури Лівану, і наземне вторгнення до Південного Лівану. Хізболла відповіла численними ракетними ударами по північному Ізраїлю й зустріла ізраїльську армію на території Лівану блискавичними партизанськими нападами. Зазначимо, що уряд Лівану майже не брав участі у конфлікті.

Після тривалих обговорень (розходження виявилися переважно між Францією та США) 11 серпня 2006 р. Рада Безпеки ООН схвалила Резолюцію № 1701, яка вимагала припинення військових дій. 12 серпня ліванський уряд і Хізболла схвалили це рішення, а 13 серпня те ж саме зробив уряд Ізраїлю. Перемир’я, прийняте як ізраїльським прем’єр-міністром Ехудом Ольмертом, так і його ліванським колегою Фуадом ас-Синьорой, почало діяти 14 серпня о 8:00 за місцевим часом [6].

Військово-політична  поразка Ізраїлю означає також невдачу планів США, що розраховували після розгрому Хізболли та інших «ісламських терористичних угруповань» завдати ударів по Сирії та Ірану з метою зміни неугодних США урядів. Ці плани Вашингтона повністю відповідають стратегічним цілям Ізраїлю. В даний час навіть важко визначити, хто в американо-ізраїльському військово-політичному тандемі є ведучим, а хто є веденим – особливо після виходу в США книги ветеранів американських збройних сил і спецслужб «Проізраїльське лобі та його вплив на зовнішню політику США». Автори книги стверджують, що «вплив про ізраїльського лобі став непропорційно великим і не збігається з національними інтересами США» (за що американські ЗМІ звинуватили авторів книги в антисемітизмі).

За час військового  вторгнення Ізраїлю до Лівану помітно зросла роль тих сил, які не хочуть миритися з тотальним домінуванням США у світовій політиці.

На нашу думку, близькосхідна  політика США на той час що не зазнала радикальних змін.

Міжнародна конференція  з урегулювання арабсько–ізраїльського конфлікту, що відбулася в Аннаполісі в листопаді 2007 р., стала другим в історії (після конференції у Мадриді 1991 р.) міжнародним форумом, який зібрав за столом переговорів усіх учасників конфлікту, а також багатьох впливових спостерігачів. Вона стала важливою подією не лише для Ізраїлю та його арабських сусідів, але й для головного ко–спонсора мирного процесу – Сполучених Штатів Америки, адже її проведення стало наслідком певних змін у стратегії адміністрації Дж. Буша–молодшого щодо проблеми мирного врегулювання в регіоні [17].

Результати конференції в Аннаполісі не можна розцінювати як однозначні. По–перше, конкретний зміст досягнутих в Аннаполісі домовленостей залишився вкрай низьким. Під час форуму замість конкретних термінів, у рамках яких мали бути проведені переговори про створення Палестинської держави, М. Аббас одержав запевнення з боку прем’єр–міністра Ізраїлю в тому, що «буде докладено всіх зусиль, щоб укласти угоду до кінця 2008 року». У свою чергу, палестинська делегація не оприлюднила заяву про те, що визнає Ізраїль як єврейську державу, чого очікували від неї в Америці. Також, залишилося невирішеним питання про майбутнє окупованого в 1967 р. Ізраїлем Східного Єрусалиму, який палестинці вважають столицею своєї майбутньої національної держави [17].

По–друге, представники Ізраїлю і Палестинською Національною Адміністрацією (ПНА) також виступили проти голосування в Раді Безпеки ООН резолюції за підсумками конференції в Аннаполісі, яка була висунута Сполученими Штатами. У результаті, Рада Безпеки ООН обмежилася лише заявою, в якій віталося проведення конференції і містився заклик до Ізраїлю і ПНА виконати підписані домовленості [17].

Підкреслимо також, що на мирному форумі в Аннаполісі Вашингтон відігравав провідну роль, водночас як інші члени міжнародного Квартету посередників – ООН, ЄС і Росія – задовольнилися другорядною позицією. Зазначене було зафіксоване й у підсумковій заяві аннаполіської конференції, відповідно до якої саме США були арбітром у відносинах між протиборчими сторонами. Це накладало на Вашингтон особливу відповідальність і передбачало набагато активніше порівняно з попереднім періодом американське залучення до переговорного процесу.

Наступним важливим етапом на шляху до палестинсько–ізраїльського мирного врегулювання стала ініційована міжнародним Квартетом посередників конференція донорів у Парижі 17 грудня 2007 р. Націй конференції делегації 87 країн і міжнародних організацій узяли на себе зобов’язання про надання ПНА фінансової допомоги у розмірі 7,4 млрд. американських доларів протягом 3 років, з яких 3,4 млрд дол. передбачено на 2008 р. Така допомога мала сприяти створенню палестинських державних структур та розвитку палестинської економіки, а також передбачала надання гуманітарної допомоги палестинському населенню, зокрема, в Секторі Газа. Частки країн–донорів розподілилися наступним чином: Європа надала 53 %, Північна Америка 11 %, арабські країни 20 %, а інші країни – 5 %. Частка внеску міжнародних організацій становила 11 %. Крім того, учасники паризької конференції підтримали план «Створення палестинської держави», запропонований палестинською адміністрацією. Він містив у собі масштабну програму розвитку макроекономіки й бюджету та чітко визначив етапи, які ПНА має подолати разом з міжнародним співтовариством та Ізраїлем, щоб досягти своєї мети у проведенні реформ і розвитку на наступні 36 місяців [17].

З метою розблокування ситуації під час свого візиту на Близький Схід 8–16 січня 2008 р. Дж. Буш–молодший провів переговори з президентом Ізраїлю Ш. Пересом та прем’єр–міністром Е. Ольмертом.

Американський президент також відвідав Рамаллах – адміністративний центр палестинських територій на Західному березі р. Йордан, де обговорив з М. Аббасом перспективи врегулювання палестинсько–ізраїльського конфлікту. Дж. Буш-молодший ще раз запевнив, що «палестинська держава буде створена, а палестинці та ізраїльтяни будуть співіснувати в мирі та безпеці».

Під час цього, а також свого наступного візиту до Ізраїлю у травні 2008 р., американський президент запропонував ряд компромісних пропозицій, що могли б стати основою угоди сторін.

Проте, незважаючи на посередницькі зусилля США, разом з численними «човниковими» поїздками держсекретаря К. Райс і візитами на Близький Схід Дж. Буша–молодшого, сторонам не вдалося просунутися далеко [16].

Враховуючи складну політичну ситуацію в Ізраїлі й ПНА та серйозні розбіжності з багатьох питань у позиціях протиборчих сторін, досягти мирної угоди до кінця 2008 р. виявилося неможливим. На початок 2009 р. фактично не була реалізована навіть перша фаза «Дорожньої карти», котра зобов’язувала Ізраїль заморозити будівництво поселень, а палестинців – знищити терористичну інфраструктуру. При цьому кожна з протиборчих сторін визначала свої зобов’язання як мінімальні, покладаючи провину за невиконання домовленостей на своїх опонентів.

Ситуація, у який опинився Дж. Буш–молодший, виявилася набагато складнішою, ніж 8 років тому. У липні 2000 р. Б. Клінтон також прагнув досягти остаточного врегулювання палестинсько–ізраїльського конфлікту до закінчення свого президентського терміну й ініціював переговори про остаточний статус між головою ПНА Я. Арафатом і прем’єр–міністром Ізраїлю Е. Бараком у Кемп–Девіді. Принциповою відмінністю Кемп-Девідського саміту було те, що йому передували 7 років переговорного процесу, розпочатого у 1993 р. в рамках «мирного процесу Осло», а також активне й послідовне залучення у цей процес Сполучених Штатів. Втім, тоді сторонам не вдалося досягти компромісу з питань Єрусалиму і біженців [16].

Інтифада, що спалахнула у вересні 2000 р., прихід до влади на палестинських територіях радикального угруповання ХАМАС, значне збільшення ізраїльських поселень на території Західного берега р. Йордан – все це кардинально змінило політичну ситуацію в регіоні. У результаті, жодна з протиборчих сторін не захотіла брати на себе ризики щодо просування повномасштабної мирної угоди. У 2008 р. швидше йшлося про необхідність відновлення довіри до своїх опонентів, ніж про можливість досягнення компромісів з таких надзвичайно складних питань як біженці та Єрусалим, як це було у 2000 р.

Втім провал розпочатого в Аннаполісі переговорного процесу є вкрай небезпечним, оскільки він остаточно дискредитує сучасне палестинське керівництво, посилює позиції опонентів арабсько–ізраїльського мирного врегулювання – Ірану, ХАМАСу та інших радикальних сил, а також значно підриває і без того слабку довіру до США з боку арабських режимів.

Досягнення будь–якої мирної угоди, а особливо її практична імплементація, неможливе без відновлення контролю з боку ПНА над усіма палестинськими територіями, разом із Сектором Газа.

Першорядне значення у цьому контексті посідає фінансова допомога економіці Західного берега р. Йордан, що посилить довіру з боку палестинців як до М. Аббаса, так і його миротворчих зусиль.

Що стосується Ізраїлю, то потрясіння на політичній арені цієї країни, що спостерігаються впродовж останніх років, також негативно впливають на процес палестинсько–ізраїльського мирного врегулювання. Зокрема прихід до влади в Ізраїлі Б. Нетаньяху, який висловлюється категорично проти будь–яких поступок палестинській сторони та не підтримує ідею створення палестинської держави, значно перешкоджає остаточному врегулюванню конфлікту. Тому на особливу увагу заслуговує політика нової американської адміністрації щодо врегулювання арабсько–ізраїльського конфлікту, основні напрями якої оприлюднив президент США Б. Обама під час промови у Каїрі 4 червня 2009 р. Звертаючись до всього мусульманського світу, Обама запропонував своє бачення кроків, необхідних для подолання стагнації у переговорному процесі, а також досягнення повномасштабної мирної угоди між ізраїльтянами та палестинцями на основі формули «дві держави для двох народів» [27].

З точки зору нового американського президента, прийшов час, коли обидві сторони мають дотримуватися своїх зобов’язань згідно з «Дорожньою картою». ХАМАС має припинити насильство, визнати угоди, що були досягнуті раніше, разом ізправом Ізраїлю на існування, та відновити єдність палестинського народу. Водночас Ізраїль має припинити будівництво нових поселень на палестинських територіях, які Сполучені Штати вважають нелегітимними та такими, що порушують попередні домовленості й зводять нанівець зусилля у досягненні миру.

Як бачимо, адміністрація  Обами демонструє активний і неупереджений підхід, який значно сприятиме позитивним зрушенням не тільки у сфері врегулювання палестинсько–ізраїльського конфлікту, але й загальній стабілізації ситуації на Близькому Сході. Подальша еволюція американської політики у цьому напрямі, зокрема, аналіз практичних кроків з відновлення переговорного процесу між протиборчими сторонами, є предметом наступного розділу курсової роботи.

РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК ВІДНОСИН США З ІНШИМИ КРАЇНАМИ БЛИЗЬКОГО СХОДУ

3.1. Політика  США на Близькому Сході

В роки «холодної війни» США переслідували три головних цілі на Близькому Сході: протистояння радянській експансії; гарантія доступу до енергоресурсів Перської затоки; захист безпеки Ізраїлю.

Сполучені Штати незмінно акцентували на особливому характері  взаємин з Ізраїлем, які були межевим  каменем і опорою пполітики Америки  на Близькому Сході, хоча між Тель-Авівом і Вашингтоном ніколи не існувало будь-яких договорів про взаємодопомогу і загалом не було жодних документів, які зобов'язували США виступати на підтримку і захист Ізраїля.

Це розумілось само собою, оскільки це було аксіомою близькосхідної політики Сполучених Штатів.

Інтерес до Ізраїля пояснюється, насамперед, внутрішньополітичними  причинами. Велике значення має вплив  менталітету американців, моральних  цінностей американської спільноти, і особливо Холокосту. Ізраїль підтримує  не тільки єврейська громада США, але й більшість американського суспільства.

З завершенням «холодної  війни» ситуація на Близькому Сході  набрала нових рис. Тепер Сполученим Штатам Америки протистояла не радянська  експансія, а нестабільність і загроза  з боку радикальних антиізраїльських і антиамериканських рухів. Арабо-ізраїльський конфлікт набув власної динаміки і став розглядатися Вашингтоном як загроза своїй національній безпеці, оскільки він загрожував підірвати всю ситуацію в регіоні і заблокувати поставку нафти до США.

У новій ситуації Сполучені Штати Америки переглядають пріоритети своєї політики в регіоні. На перше місце вийшли проблеми гарантованого забезпечення поставок енергоносіїв, боротьба з тероризмом, проблеми модернізації і демократизації близькосхідних країн. Разом з тим розв'язання рарабо-ізраїльського конфлікту по-старому вважається одним з найважливіших, пріоритетним напрямком політики США, оскільки він завжди залишався детонатором, здатним підірвати всю ситуацію на Близькому Сході.

У політиці Сполучених Штатів на Близькому Сході з'явилися нові риси: вперше з моменту створення Ізраїля США явно відійшли від беззастережної підтримки цієї держави і стали шукати шляхи компромісу. Найсерйознішим зрушенням в їхній позиції стало визнання необхідності створення палестинської держави. Таким чином, США вимушені були погодитися з формулою існування двох держав на місці колишньої Палестини: Ізраїлю і Палестини.

Така позиція значною  мірою є відзеркаленням громадських  настроїв. В американському суспільстві  існує досить сильна підтримка Ізраїля. Проте в останні роки помітно зміцнилися настрої на користь того, щоб США займали більш нейтральну позицію у розв'язанні арабо-ізраїльського конфлікту. Як показують численні опитування служби Геллапа, майже дві третини американців віддають перевагу нейтральній позицію в цьому конфлікті, 22% опитаних підтримають Ізраїль і тільки 2% - Палестину. Разом з тим 53% американців підтримують військові акції Ізраїля, а 70% розглядають дії палестинців як тероризм [28].