Державні запозичення та фінансова безпека держави

Вітчизняні економісти марксистської школи, неодноразово посилаючись на аргументи Рікардо про доцільність ліквідації держборгу, залишили без уваги ті його думки, котрі призвели їх західних колег до протилежних висновків у формі теореми еквівалентності. Потребуючи, як і будь – яка теорема, доказів, теорема Рікардо стала осередком, навколо якого розгорнулась теоретична полеміка. Розвиваючи аналіз проблеми змішаного податково – позичкового фінансування бюджетних видатків у світлі поглядів Рікардо, американський економіст Г. Маультон розробив так звану теорію «нової філософії державного боргу» й увів у науковий вжиток власне термін «the new philosophy of public debt». Принагідно зауважити, що теоретики цього напряму при висвітленні соціальної природи державного кредиту оперують, які належить, поняттями суб’єктивного індивідуалізму, найперше маючи на увазі поведінку індивідуальних кредиторів, які з особистого, суб’єктивно трактованого інтересу й на свій ризик інвестують власні кошти в облігації державних позик [3,202].

В теоретичному фундаменті «нової філософії» державного боргу  закладено кейнсіанський постулат, що надлишок невикористаних заощаджень над потенційно можливими інвестиціями справляє негативний вплив на обсяг виробництва, величину доходів і прибутків. У такій ситуації запозичення для покриття бюджетних дефіцитів не лише поглинають бездіяльні капітали , запускаючи їх у дію, але й спрямовують на економіку мультиплікаційний ефект. Останній буде тим більш відчутним, якщо залучені кошти витрачаються на діяльність пов’язану з створенням додаткових виробничих потужностей, а не з фінансуванням трансфертних платежів (соціальних виплат). Йдеться про кредитну підтримку інвестицій або компенсацію приватного попиту шляхом дефіцитного фінансування за рахунок позик – підхід, що отримав назву компенсаційних боргових фінансів.

В сучасних умовах, як наголошує Р.Масгрейв, обмеження позикового фінансування лише капітальними активами перешкоджає ефективному використанню бюджетних ресурсів. Воно стимулює індустріальний розвиток, але шкодить сфері послуг, відображаючи «упередження, сягаючи часів фізіократів і Адама Сміта в їх помилковому розумінні термінів продуктивних і непродуктивних затрат»[3,203]

На думку, Масгрейва, упереджене ставлення до боргового фінансування видатків соціального характеру  применшує фінансові можливості країн, переживаючих економічні труднощі, населення яких у першу чергу потребує задоволення нагальних соціальних і побутових потреб як умови подальшого розвитку.

Як зауважив близький за поглядами до неокласичної школи  професор М. Росбард з Прістонського  університету (США), добровільне за формою надання позик державі конкретним кредиторам у масштабі суспільства перетворюється в свою протилежність. «Це скоріше добровільна участь у майбутній конфіскації, котру доведеться здійснити урядові”. За аргументами Росборта, через позикові операції приватні кошти фактично двічі передаються в розпорядження держави: перший на фінансування державних видатків; вдруге – коли уряд збирає податки або здійснює емісію( що рівнозначно позиці) для погашення заборгованості. У результаті здійснюється примусове відволікання коштів приватних виробників на державні потреби, вигоди від чого розподіляють між собою чиновники, причетні до операцій з держпозиками та облігаціонери (власники облігацій).Останні немов би стають частиною державного апарату, зайнятого у відносинах держави з податкоплатниками.

Переконання, що державні позики рівнозначні подвоєному тягарю на приватно-виробничі структури, тобто  в момент кредитування на суму позик  зменшується продуктивне використання фінансових ресурсів у приватному секторі  при відповідному збільшенні непродуктивних державних затрат, а в майбутньому виникає потреба в додаткових податкових надходженнях на обслуговування держборгу – бере початок у вченні класиків англійської політекономії. За альтернативним тлумаченням, пов’язаним у літературі з іменем американського економіста А. Лернера, внутрішній держборгу не покладає фінансового тягаря на майбутні покоління. В силу національного характеру держборгу в процесі його обслуговування частка  доходів від однієї групи людей (безоблігаціонерів) переходять до іншої (облігаціонерів) без зміни загального рівня доходів і споживання. Подібна ситуація ілюструється доказами на зразок, як зазначає Р. Масгрейв у «Короткій історії фіскальних доктрин», що «ліва рука заборговує правій» або уподібнюється перекладанню коштів з правої кишені в ліву[3,202].

Про небезпеку надмірного боргового тягаря застерігали й  сучасні вчені – економісти –  у «жорсткій опозиції» до державного боргу перебував Дж. Б'юкенен, який вважав, що «державний борг є справжнім боргом у повному, без будь – яких застережень, розумінні цього слова. Для держави заборгованість створює проблеми, аналогічні тим, котрі виникають у людей і корпорацій, які потрапили у боргову залежність» [23,165].

Основою «сучасної доктрини»  державного боргу, що є й актуальною й нині, можна вважати працю російського політика і вченого ХIХ ст. М. Ф. Орлова «О государственном кредите», де вперше прозвучала думка про те, що «…при чіткому дотриманні правил державний борг не є тягарем, а багатством народу, і для уряду». Цієї ж думки дотримувався німецький вчений К. Дітцель, якому належить відомий афоризм: «Коли б не було державного боргу, то його слід було б видумати» [12,30].

Отже, державні позики (кредитні відносини, в яких позичальником чи кредитором виступає держава або її місцеві органи) ще з середніх віків є одним з найпоширеніших засобів акумуляції грошових ресурсів, необхідних для розв'язання загальнодержавних проблем. Нині практично всі промислово розвинені країни своїми економічними успіхами тією чи іншою мірою завдячують ринкам циклічних внутрішніх або зовнішніх запозичень, які вдало функціонують протягом десятиліть і навіть століть.

Особливої актуальності цей засіб мобілізації грошових ресурсів набуває у періоди надзвичайних подій — під час суспільних заворушень, природних ката клізмі в тощо. Так, уже хрестоматійними стали дані про частку коштів, отриманих у результаті державних позик, у загальному обсязі державних витрат під час великих воєн. У роки Першої світової війни ця частка становила у США 61 %, Великій Британії — 68 %, Франції — 81 %, Німеччині — 84 %. У роки Другої світової війни за рахунок державних позик було покрито 54 % усіх державних витрат Сполучених Штатів, 50 % - Великої Британії, 61% - Німеччини  та 58 % — Японії.

Підтвердженням величезних розмірів сучасних ринків державних запозичень є загальна сума зобов'язань по всіх проведених емісіях державних облігацій, яка на межі другого та третього тисячоліть перевищала, за оцінкою експертів, 15 трлн. доларів. Ця сума еквівалентна сукупному обсягу валового внутрішнього продукту США та країн регіону ЄВРО. В самих тільки Сполучених Штатах, де вже кілька років поспіль державний бюджет є профіцитним, величина державного боргу сягає 3,6 трлн доларів, що становить майже 40 % ВВП країни (а в 1980 р. борг не перевищував 710 млрд, або 26,1 % ВВП).

Позичаючи кошти, держава (якщо в неї є можливість вибору) має визначитися з оптимальними для неї параметрами кредиту. А вони, як відомо, розрізняються:

— за місцем розміщення — на внутрішні (тобто такі, що надаються і погашаються у національній валюті) і зовнішні;

— за терміном погашення —. на короткострокові (з терміном обертання до 1 року), середньострокові» (від 1 до 5 років) і довгострокові (понад 5 років);

• за видами дохідності — на дисконтні (дохід від яких формується як різниця між ціною покупки та номіналом і виплачується при погашенні облігації), відсоткові (власники яких отримують твердий дохід за фіксованими ставками) й виграшні (за якими дохід сплачується при виході облігацій у тираж погашення);
• за формою — зазвичай форма державних позик — грошова, хоча в умовах знецінення грошей вона може бути й натуральною;
• за характером — добровільні й примусові. Як правило, позики мають добровільний характер, оскільки держава пропонує прибуткові умови розміщення капіталу з гарантованим доходом;

За роки свого існування як незалежної держави Україна встигла отримати майже всі різновиди кредитів, за винятком натуральних та виграшних. На різних етапах розвитку, залежно від поточних проблем держави і стану справ на світових ринках капіталу, перевага віддавалась якомусь одному типу запозичень. Так, необхідно враховувати, що в результаті зовнішніх запозичень надходження коштів спричиняє зростання загального обсягу фінансових ресурсів країни, а це дає змогу збільшити сумарний попит держави на товари й послуги вітчизняного виробництва або оплатити імпорт. Збільшення припливу іноземної валюти сприяє зміцненню національної грошової одиниці. Зиск від надання кредитів (у вигляді плати за обслуговування) мають при цьому іноземці, до яких по закінченні терміну кредиту повертаються кошти.

Що ж до внутрішніх запозичень, то вони уможливлюють перерозподіл наявних у країні ресурсів між секторами економіки. Однак це не супроводжується зростанням загального попиту. Надмірний розвиток ринку внутрішніх запозичень зумовлює скорочення інвестицій у виробництво. Зиск від надання кредитів мають національні агенти, а капітал після використання залишається в країні [24, 23 - 24].

А під фінансовою безпекою слід мати на увазі захищеність фінансових  інтересів на всіх рівнях фінансових відносин; певний рівень фінансової незалежності, стабільності та стійкості фінансової системи країни в умовах впливу на неї зовнішніх і внутрішніх дестабілізуючих факторів, що становлять загрозу фінансовій безпеці; здатність фінансової системи держави забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи і стале економічне зростання.

На фінансову безпеку  будь-якої країни має сильний вплив  податковий тягар, тому що саме теперішні борги в майбутньому перетворюються у його зростання.

Фінансова безпека держави - багатопланове в економічному контексті  поняття та надзвичайно актуальне  в політичному, оскільки є результатом  заходів з боку законодавчої та виконавчої влад держави в сфері фінансів. Вона визначається конкретними показниками функціонування економічної системи держави за певний проміжок часу. До числа цих показників належать: величина внутрішнього та зовнішнього боргів; рівень інфляції; стійкість національної валюти; сальдо платіжного балансу.

Внутрішні і зовнішні борги давно вже є невід'ємною  складовою фінансової системи більшості  країн світу. Вони зумовлені наявністю  дефіциту бюджету, тобто держава  не завжди має змогу провести скорочення витрати відповідно до наявних доходів. Тоді виникає потреба в додаткових фінансових ресурсах, які можна одержати або завдяки емісії грошей, або запозиченням як всередині держави, так і ззовні. Покриття дефіциту бюджету через запозичення має низку переваг, до яких належать: керованість інфляційними процесами в державі, підвищення касового виконання бюджету, зміцнення фінансового становища в державі тощо.

Але непродумане і  надмірне використання запозичень для  покриття витрат бюджету має низку  негативних ознак. Так, використання запозичень на покриття поточних витрат призводить у подальшому до зростання дефіциту бюджету. Значне використання запозичень протягом двох-трьох років створює фінансову піраміду, яка зумовлює фінансовий крах системи в цілому, оскільки повернення боргів і виплата відсотків за ними призводить до постійного зростання боргів, а це скорочує витрати бюджету за іншими статтями. Як правило, при надмірному зростанні боргів держава вдається до їх реструктуризації, що в свою чергу викликає недовіру до неї з боку інших держав і міжнародних інститутів.

Про небезпеку надмірного боргового тягаря застерігали й  сучасні вчені-економісти, зокрема  слід зазначити, що борговий тягар має  істотний вплив також на окрему особу, підприємство, регіон і навіть галузь.

Цей вплив відбувається через так званий ефект Рікардо, тобто збільшення боргу тепер, поступово у майбутньому призводить до зростання податкового тиску.

Із вищесказаного випливає, що державний борг має негативний вплив як на макро- , так і на мікрорівні. Вплив на мікрорівні стосується окремої особи , чи підприємства, переносячись на рівень національної економіки. Такий вплив із відповідними наслідками можна подати схематично у вигляді «ланцюгової реакції», де зміни в попередній складовій реакції, автоматично викликають зміни в наступній.

Аналізуючи проблему схему «борг - особа», слід зазначити, що все випливає зі збільшення державного боргу, яке в свою чергу призводить до підвищення рівня оподаткування фізичних осіб (згідно ефекту Барроу – Рікардо), а це зумовлює зниження обсягів реальної заробітної плати. При зниженні заробітної плати автоматично падає добробут населення і їх споживчі можливості, що тягне за собою зниження сукупного попиту і сукупної пропозиції. Це призводить до збільшення рівня безробіття, що зумовлює такі катаклізми державного бюджету: доходи бюджету падають, а його видатки збільшуються. Завдяки цьому відбувається збільшення дефіциту бюджету, і як результат сума державного боргу країни також збільшується.

Як бачимо, суть “ланцюгової  реакції” в тому, що якщо ми почали зі збільшення державного богу  країни, то до його ж збільшення ми й прийшли, але вже в більших сумах.

Розглядаючи проблему «борг – підприємство» доцільно сказати, що ці дві “ланцюгові реакції” дуже схожі одна на одну, але існують деякі відмінності, які ми і проаналізуємо.

Все починається знов же зі збільшення податків на підприємство. При цьому прибуток підприємства падає, що обумовлює зниження інвестицій і сукупної пропозиції підприємства. Ці чинники викликають збільшення рівня  безробіття, а це зумовлює такі зміни  в бюджеті країни: збільшення видатків і зниження доходів. Як  і в першому  прикладі це призводить до збільшення бюджетного дефіциту і знов те,  до збільшення розмірів державного боргу країни.

Якщо говорити про  ”борг - регіон” і ”борг - галузь”, то зазначимо, що ці “ланцюгові реакції” ідентичні попереднім.

Істотне зростання суми державного боргу зумовить недовіру міжнародних  кредиторів і це приведе  до покриття значних обсягів бюджетних  дефіцитів емісійним шляхом відповідно за короткий час “розкрутиться” інфляційна спіраль, яка приведе до гіперінфляції та незворотного економічного колапсу в державі.

Щоби уникнути таких  фатальних наслідків країна повинна  розробити ряд критеріїв та запобіжних заходів фінансово – боргової безпеки, дотримання яких повинно бути неухильно обов’язковим.