Державні запозичення та фінансова безпека держави

- стабілізація банківської системи шляхом гнучкого надання ліквідності від НБУ;

- посилення якості  щоденного моніторингу банківської  ліквідності;

- забезпечення платоспроможності  банків через посилений виїзний  та документальний аудит. Як  повідомляється, на думку експертів МВФ, для реалізації зазначених пріоритетів НБУ має вжити попереджувальних заходів по забезпеченню підтримки ліквідності, в тому числі шляхом посилення банківського моніторингу та нагляду, аби переконатися, що така підтримка є достатньо гнучкою. Крім того, уряд має забезпечити введення в дію пропозиції про підвищення страхової суми на один депозит до 100 тис. грн. з поточного рівня, який складає 50 тис. грн.

Всі ці останні події  в житті української економіки, зв’язні із позикою МВФ, не мають відобразитись на її фінансовій безпеці та створити для неї загрозу що призведе до інфляційних процесів та загрози дефолту. Український уряд повинен провести розумну політику та використати ці кошти для українського народу.

3. Перспективи формування ефективності боргової ефективності держави

Проблема надмірних  державних запозичень стала досить відомим і вивченим явищем другої половини ХХ століття, а світова  практика нагромадила значний досвід щодо управління борговим тягарем, і до кінця 90-х років склалася комплексна система врегулювання державної заборгованості країн, які відчували труднощі щодо обслуговування своїх зобов’язань. Боржники та кредитори мають можливість ранжувати варіанти розв’язання проблеми заборгованості від найгіршого – абсолютного дефолту (повна відмова від своїх зобов’язань), дещо кращого варіанта, при якому частково списуються борги (однак  боржник втрачає частково політичну самостійність і тимчасовий доступ до міжнародного ринку капіталів), до найкращого із варіантів для обох сторін – реструктуризації, що передбачає переоформлення боргу в тій чи іншій формі.

Серед схем реструктуризації державних зовнішніх запозичень заслуговують на увагу такі шляхи  подолання боргової кризи: перенесення  платежів (пролонгація), нові кредити  з цільовим призначенням оплати минулих боргів (за схемою "Роnzі"), списання боргу, викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку, обмін боргу на акції національних підприємств, обмін боргу на національну валюту, сек'юритизація (обмін боргу на облігації боржника).

Політика реструктуризації боргу шляхом пролонгації має першочергове значення при розв'язанні проблеми державної заборгованості країни. Перенесення строків платежів дає змогу перетворити короткотермінові та середньо-термінові борги у довготермінові, відклавши час оплати основної частини боргу. Але така реструктуризація боргів здійснюється під досить високі відсотки, і можливість зберегти фінансові ресурси сьогодні у подальшому призведе до підриву кредитоспроможності зі всіма можливими негативними наслідками.

Ще більш ризикованою є схема реструктуризації через залучення нових кредитів для оплати минулих боргів.

Наступний варіант — списання боргів. Найчастіше подібні механізми застосовуються відносно найменш розвинутих країн, нездатних погасити свої зобов'язання навіть у віддаленій перспективі.

Із середини 80-х років XX століття набули поширення ринкові  методи регулювання заборгованості, серед яких провідне місце займає конверсія боргів. Під конверсією розуміють усі механізми, то забезпечують заміну зовнішнього боргу іншими видами зобов'язань, менш обтяжливими для боржника (наприклад, конверсія боргу в акції, інвестиції, погашення товарними поставками, зворотний викуп боргу самим позичальником на вторинному ринку на особливих умовах, обмін на боргові зобов'язання третіх країн, взаємозалік та інше). Пік популярності схем конверсії боргів припадає на початок 90-х років XX століття. Серед конверсійних операцій найбільшу питому вагу має схема викупу боргу із вторинного ринку за ціною нижче ринкової (40% усіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34% усіх операцій). Зупинимося і докладніше розглянемо  зазначені механізми.

Розглядаючи механізм викуп боргу, то хотілось би зазначити, що деякі країни-боржники мають у своєму активі значні обсяги золотовалютних резервів чи можуть досить швидко їх нагромадити за рахунок стимулювання експортних галузей. Водночас борги цих держав на ринку торгуються зі значним дисконтом, що свідчить про насторогу інвесторів щодо платоспроможності позичальника. У такій ситуації можна було б дозволити позичальнику самостійно викупити власні борги на відкритому ринку. Це дало б змогу на ринкових умовах скоротити загальний обсяг державного боргу без прийняття кредиторами яких-небудь узгоджених рішень. Через наявність дисконту, щодо боргів, подібна стратегія у чомусь аналогічна частково списанню боргу.

Існує ще один механізм розв’язання  проблем державного боргу – це обмін, державного боргу на акції національних підприємств. Однією із найвідоміших ринкових схем реструктуризації державного боргу є надання кредиторам права продажу боргів із дисконтом за національну валюту, на яку у результаті  можна  придбати  акції національних  компаній. Частіше використовується безпосередній обмін (своп) боргів на акції компанії, що перебувають у державній власності. Прихильники цього підходу стверджують, що такий своп дає змогу одночасно розв'язати дві проблеми -   зменшити державний борг і забезпечити  приплив в капіталу у реальний сектор економіки. Насправді ж цей механізм настільки однозначний. З одною боку, така схема передбачає зміну графіка виплат і зменшує короткотерміновий тиск на бюджет. Більше того, якщо до свопу потік виплат за боргом був жорстко заданий у номінальному виразі, то після нього потік доходів від компанії стає залежним від економічного стану країни, рівня внутрішньої і зовнішньої інфляції та інших факторів. Таким чином, виплати за боргом прив'язуються до економічного стану країни-позичальниці, що розширює можливості досягнення компромісу. З другого боку, інвестор, що отримав акції у результаті обміну, насправді  не робить реальних вкладів в економіку країни.

Використовують також  механізм конверсії боргу у національну валюту (борг для розвитку). В останні роки поступово зростає (хоча і продовжує залишатися помірним) інтерес кредиторів до конверсії боргів у розвиток національних економік боржників. Держави-кредитори розробили програми конверсії боргів у національні валюти з метою довгострокового фінансування проектів розвитку. Вирізняються три види подібних програм: борг на охорону природи, борг на охорону здоров'я, борг на освіту. Механізм операції полягає у тому, що міжнародна неурядова організація купує борг на вторинному ринку із значним дисконтом. Пізніше борг обмінюється на національну валюту, найчастіше, щоб уникнути інфляційних коливань національної валюти, на отриману суму боргу випускаються спеціальні облігації у національній валюті, які потім використовуються для фінансування програм розвитку.

Подолання боргової кризи  можливо також шляхом сек’ютерізації. Основна ідея полягає у тому, що країна боржник емітує нові боргові зобов'язання у вигляді облігацій, які або безпосередньо обмінюються на старий борг, або продаються. У разі продажу отримані кошти використовуються на викуп старих зобов'язані. Якщо нові цінні папери торгуються на ринку з меншим дисконтом, така операція приведе до скорочення загального обсягу заборгованості.

Сьогодні уряд і громадськість  Української держави тверезо  усвідомлюють гостроту проблем и  зовнішньої заборгованості України. Тема загрози і уникнення дефолту за зовнішніми зобов'язаннями у період 2000 – 2001 років активно обговорюються у ділових кругах і на сторінках преси. Перехід питань управління зовнішнім державним боргом у розряд першочергових зумовлює необхідність розробки і проведення системи заходів щодо врегулювання проблеми зовнішньої заборгованості. Основними формами врегулювання відносин із кредиторами у минулому і сьогодні є: угоди про відстрочку платежів та пролонгація надкоротких кредитів, конверсія у формі взаємозаліків, рекапіталізація за рахунок так званих револьверних кредитів, тобто шляхом надання на певних умовах нових кредитів для погашення існуючих зобов'язань, сек'юритизація. Боротьба з кредиторами "по-українськи" у минулому лише відтерміновувала дефолт, а український уряд, по суті, погоджувався на будь-які умови, оскільки іншого виходу не було. Такого характеру реструктуризація та запозичення зробили болісним для економіки та її фінансової сфери процес обслуговування зовнішнього боргу.

Остання, найуспішніша реструктуризація українського комерційного боргу зовнішнім кредиторам, проведена урядом Ющенка на початку 2000 року на думку аналітиків лондонського Сіті, повинна увійти як модель у підручники з управління зовнішнім боргом. Спостерігачі, інвестори, а також уряди, фінансові організації всього світу оцінюють акцію дуже успішною і вважають, що Україна, команда її Міністерства фінансів провела високоякісну роботу щодо реструктуризації зовнішнього боргу. Остання ж відіграла роль могутнього фактору, поліпшивши інвестиційний клімат як в Україні, так і в країнах СНД у цілому. Однак для України досягнуті домовленості щодо реструктуризації розв'язують проблему зовнішнього боргу лише у найкоротшій перспективі. В кінцевому результаті загальна величина боргу з урахуванням майбутніх відсоткових виплат значно зросте за рахунок нарахування додаткових відсотків. Борговий тягар лише відстрочується, створюючи при цьому додаткові складності з моменту закінчення пільгового періоду. В зв'язку з цим було б доцільно розглянути питання про можливості використання різних методів реструктуризації зовнішньої заборгованості, що використовуються у світовій практиці, і знайти способи переходу від курсу відстрочки платежів до курсу скорочення боргу. Для цього можна використати моделі, що пропонуються Паризьким та Лондонським клубами для країн із середнім рівнем доходу на душу населення (до яких належить і Україна).

Враховуючи класифікацію, що використовується Світовим банком (градація за рівнем доходу на душу населення і рівнем боргового тягаря), найрепрезентативнішим для України може бути досвід управління зовнішнім державним боргом у латиноамериканських країнах. Як було зазначено вище, найбільший обсяг операцій країн-боржників із середнім рівнем доходу на душу населення здійснюється у рамках плану Брейді. В результаті реалізації плану Брейді більшість латиноамериканських країн змогли повернутися на міжнародний ринок капіталів. Ще більше значення для України має досвід східноєвропейських країн через подібність економічного та господарського механізмів, а також спільності проблем перехідного періоду. Відповідно до класифікації Світового банку Польща і Болгарія на момент розпаду РЕВ були віднесені до категорії країн із середнім рівнем доходу, сильно обтяжених зовнішнім боргом. Для реструктуризації зовнішньої заборгованості приватним кредиторам використовувалася програма зниження боргу і його обслуговування у рамках плану Брейді. Одним із основних елементів останнього є механізм обміну боргу на акціонерний капітал (своп), що проводиться у двох основних напрямах:

1. Конверсія частини зовнішньої заборгованості в акції підприємств країни-боржника. Зазначений метод в Україні практично не використовується із нижченазваних причин.

В Україні не функціонує належним чином фінансовий ринок та не відпрацьований механізм встановлення вартості акцій, що відображає ціну підприємства на світовому ринку.

Існують також певні  проблеми, пов'язані з бюджетно-податковою політикою держави. Так, у разі звичайної сек'юритизації одні державні зобов’язання обмінюються на інші. При проведенні свопів на акції державний борг фактично обмінюється на зобов'язання приватного сектору. Для реалізації цієї схеми державі спочатку необхідно знайти джерела коштів на купівлю акцій національних компаній (якщо акції знаходяться у власності держави, то необхідно врахувати альтернативні витрати, пов'язані з відмовою від можливих приватизаційних доходів).

2. Конверсія зовнішньої заборгованості в іноземній валюті у внутрішні боргові зобов'язання. Ця процедура дає можливість іноземним банкам-кредиторам обміняти боргові зобов'язання країни-боржника на акції її промислових корпорацій чи на внутрішні боргові зобов'язання. В обох випадках іноземний кредитор отримує  частку у капіталі даної країни. Але при значному борговому тягарі спосіб фінансування дефіциту балансу за поточними операціями шляхом нових іноземних позик є небезпечнішим, ніж корекція балансу руху капіталу (а саме-продаж частини активів іноземцям). Отже, шляхом обміну боргу на акціонерний капітал (своп) можна скоротити дефіцит балансу поточних операцій, не вдаючись до нових позик і збільшення боргового тягаря[14,69 – 71].

Беручи до уваги показники  динаміки зростання зовнішнього  боргу нашої держави, особлива увага  урядом України приділяється питанням щодо джерел запозичення їх вартості, обсягів ефективного використання та управління вже існуючими боргами. Також уваги заслуговує проблема обслуговування зовнішнього боргу, оскільки одним із найважливіших показників платоспроможності держави є характеристика ліквідної позиції економіки країни через співвідношення планових платежів з обслуговування боргу до експорту.

Але жоден з цих  вищезазначених заходів не може дати гідного вирішення проблеми державних запозичень та гарантування фінансової безпеки України. На мій погляд, одним із головних шляхів розв’язання проблеми державного боргу є розробка і реалізація боргової стратегії нашої держави, яка повинна включати в себе такі заходи:

• формування державної установи, яка б займалась виключно питанням державних запозичень країни, а також була підпорядкована Міністерству фінансів України і СБУ;
• складання чіткого плану, який би показував боргові та інвестиційні потоки держави;
• вкладання запозичених грошей в ті галузі виробництва, які б могли дати повну віддачу, що призведе до сплати самого боргу, а також коштів на його обслуговування;
• потрібен далекоглядний план поетапного, чіткого і не корумпованого сплачування боргу;
• залучені кошти повинні давати приріст виробництва, а також стимулювати розвиток національної економіки.

На нашу думку, якщо в  нашій державі хоча б частково були втілені в життя вищезгадані заходи, то проблема надмірного рівня державних запозичень та загроза фінансовій безпеці країни України не була б такою актуальною, як в наш час.

Висновки

Отже, державними позиками  є кредитні відносини, в яких позичальником чи кредитором виступає держава або її місцеві органи. Тобто, фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх запозичень є фактичним їх “проїданням”, невиправданим і невигідним з точки зору перспектив національної економіки. На противагу цій практиці необхідно ширше залучати інвестиційні кредити. Удосконалення взаємовідносин України з міжнародними організаціями базується на новій стратегії в питаннях допомоги Україні, в основу якої покладено фінансовий інструмент.

Необхідно здійснити  також конкретні заходи для геостратегічної диверсифікації джерел надходження зовнішніх коштів. Враховуючи європейський вектор зовнішньої політики України, слід розширювати співпрацю з Європейським Союзом та його фінансовими інституціями.