Державне регулювання економіки

Більшу частину відповідальності за дотримання стандартів несе виробник, але як бути в ситуації, коли значна частина автомобілів є продукцією іноземного виробництва, як це є в Україні? Уряд окремої країни не може вимагати від закордонних виробників дотримання внутрішніх стандартів, він може лише заборонити ввезення машин, що не відповідають національним стандартам, тим самим негативно впливаючи на забезпечення внутрішнього ринку.

У випадку порушення  екологічних норм суб'єкти господарювання повинні сплатити штрафи, надходження від яких мають спрямовуватися на відшкодування нанесеної довкіллю шкоди. Зазвичай це стосується насамперед великих господарських об'єктів, вплив яких на довкілля відразу стає помітним.

З економічного погляду  загроза сплати штрафу стимулює виробників вживати певні заходи з уникнення загрози аварійної ситуації, оскільки виникнення аварії в екстремальному випадку може навіть зробити підприємство банкротом. Проте є певні складнощі у використанні цього методу.

По-перше, для того, щоб з'ясувати, хто саме спричинив викид, яких саме речовин і в якому обсязі в довкілля, необхідні досить ретельні дослідження, а отже, і суттєві витрати, оскільки винуватці ситуації об'єктивно не зацікавлені у її розкритті та у співпраці з уповноваженими контрольними інстанціями. Часто встановити винуватця, наприклад, масової загибелі риби, виявляється просто неможливо.

По-друге, у більшості випадків розмір штрафів встановлений на неадекватно низькому рівні, який не дає змогу компенсувати втрати суспільства. Крім того, якщо йдеться про природу, то часто шкідливі речовини, що викидаються у довкілля, наносять таку шкоду, яку взагалі неможливо компенсувати, якими великими не були б економічні санкції.

По-третє, штрафи сплачуються тоді, коли шкода вже нанесена, отже вони не можуть повністю компенсувати втрат.

На рис. 2.1 представлена модель дії штрафних санкцій, яка побудована на базі моделі попиту і пропозиції. Попит на викиди показує граничну вигоду забруднювачів від викиду одиниці шкідливих речовин МВ_р; ця гранична вигода відображає економію виробників на вжитті заходів зі зменшення рівня забруднення. Пропозиція викидів відповідає розміру оптимального штрафу р*, який є свого роду "ціною" викидів одиниці шкідливих речовин; його графік буде вертикальною лінією, оскільки розмір штрафу не змінюється залежно від обсягу викидів Q_р.

Оптимальна ставка штрафу має бути встановлена таким чином, щоб граничні суспільні втрати дорівнювали  граничній вигоді виробників від  викидів шкідливих речовин.

Рис. 2.1. Штрафні санкції за викиди шкідливих речовин [6, с.42]

 

Завданням уряду стає таке встановлення ставки штрафних санкцій р, щоб суспільні втрати від забруднення дорівнювали попиту на забруднення з боку виробників. Якщо штрафні санкції будуть занизькими (р ), то суспільні втрати будуть більшими за виграш виробників, отже, суспільство нестиме більші за оптимальні збитки внаслідок надмірного обсягу шкідливих викидів; якщо вони будуть більшими за оптимальні (р₂), то гранична вигода виробників буде більшою від суспільних граничних втрат, що означає надмірне скорочення обсягу виробництва, яке спричиняє шкідливі викиди.

Більш перспективними, порівняно  зі штрафами, з погляду впливу на поведінку суб'єктів господарювання, які наносять шкоду суспільству  внаслідок виробництва зовнішніх ефектів, є економічні заходи впливу — податки, субсидії, ліцензії на викиди тощо.

 

 

2.4. Податкове регулювання зовнішніх ефектів

Як відомо, непрямі  податки, запроваджені на продукцію  певної фірми, призводять до збільшення її граничних витрат, що означає, що за певного попиту на її продукцію вона змушена скорочувати обсяг виробництва. Цю властивість податків як інструменту впливу на поведінку суб'єктів господарювання можна використати з метою скорочення негативного зовнішнього ефекту, обсяг якого зменшуватиметься при скороченні обсягу виробництва.

Застосування податків з метою  корекції зовнішніх ефектів вперше було запропоновано видатним британським  економістом Артуром Пігу. Запропоновані ним податкові важелі заклали теоретичну основу застосування, зокрема екологічних податків (податків Пігу), тобто податків, спрямованих на зменшення негативного впливу господарської діяльності на довкілля.

З метою зменшення викидів шкідливих  речовин необхідно, як вважав А. Пігу, запровадити податок на виробничу діяльність, що створює негативний зовнішній ефект; цей податок повинен мати таку структуру, щоб спонукати приватних суб'єктів господарювання, приймаючи господарські рішення, брати до уваги створювані ними негативні впливи на суспільство.

Припустимо, що виробництво блага х супроводжується негативним зовнішнім ефектом, який призводить до втрат суспільства (їх величині відповідає площа під графіком граничних втрат суспільства МD_S на рис. 2.2, а). Для того, щоб виконувалася умова ефективності виробництва з погляду всього суспільства, необхідно запровадити податок на одиницю продукції за такою ставкою t*, щоб суспільні граничні витрати МС_S (є сумою приватних граничних витрат та граничних втрат від зовнішнього ефекту, МС_S = МС_x + МD_S) стали дорівнювати граничній суспільній вигоді (представлена кривою попиту МВ); внаслідок цього досягається суспільно ефективний обсяг виробництва Q . Чому це справді буде так?

а                                              б

Рис. 2.2. Вирішення проблеми негативного зовнішнього ефекту за Пігу:

а — застосування податку Пігу; б — досягнення того самого результату за допомогою субсидії Пігу. [8, с.628]

Справа полягає в  тому, що при введенні податку за ставкою t* підприємець, який раніше приймав свої виробничі рішення при плануванні випуску з огляду на величину своїх приватних граничних витрат МС_р, змушений тепер враховувати повні (суспільні) граничні витрати МС_S. Йому доведеться скоротити обсяг випуску з Q   до Q , оскільки за цієї функції попиту на продукцію підприємця завдяки запровадженню податку на одиницю продукції відбудеться зростання його граничних витрат. Крива граничних витрат для підприємця зміщується паралельно вгору до точки перетину кривих МС_S та МВ, оскільки тепер вони становлять МС_t =  МС_р + t*.

Внаслідок запровадження  податку Пігу ми матимемо подвійний результат: по-перше, обсяг виробництва негативного зовнішнього ефекту скоротився до суспільно оптимального рівня; по-друге, держава отримала від цієї діяльності певні надходження. Сума отриманих державою податкових надходжень t* Q (заштрихований чотирикутник) може бути використана для компенсації втрат господарських одиниць, які несуть втрати від зовнішнього ефекту (адже, як було зазначено вище, він не може бути зведеним до нуля, оскільки для цього треба взагалі припинити виробництво блага х).

Проте практичне застосування податку Пігу пов'язане з низкою труднощів: по-перше, досить важко в  багатьох випадках встановити справжнє джерело негативного зовнішнього ефекту та визначити реальний вклад у нього окремих виробників; по-друге, важко знайти вартісне вираження суспільних втрат; по-третє, може виникати явище морального ризику: окремі суб'єкти господарювання, розраховуючи на отримання компенсації за свої економічні втрати, будуть намагатися їх завищувати; по-четверте, не завжди можна знайти адекватну базу оподаткування.

Того самого ефекту можна  досягти і негативним податком — субсидією Пігу (див. рис. 2.2, б). Тобто фірма, що виробляє негативний зовнішній ефект, замість сплати податку, отримує доплату за скорочення його обсягу. На кожну одиницю скороченого випуску блага х аж до обсягу Q вона отримує субсидію s на одиницю випуску (рис. 2.2, б). Відмовляючись скорочувати обсяг виробництва, фірма втрачає право на її отримання, тобто її альтернативні витрати замість МС_р стають МС_S (крива приватних граничних витрат паралельно зміщується вгору на величину s). Оскільки при значенні випуску Q > Q альтернативні витрати більші за граничний виграш, фірма з міркувань максимізації прибутку скоротить випуск до суспільно прийнятної величини Q , при цьому сума виплаченої субсидії становитиме s (Q - Q ), що відповідає заштрихованій площі на рис. 2.2, б.

Проте порівняно з  податком Пігу, субсидія, даючи, по суті, той самий економічно ефективний результат, буде менш прийнятною, оскільки: а) замість надходжень до бюджету матимуть місце видатки, на які повинні погодитись інші члени суспільства; б) величина виграшу суспільства від зменшення зовнішнього ефекту шляхом застосування субсидії буде меншою, ніж при застосуванні податку, оскільки з валового виграшу суспільства треба вирахувати суму субсидії; в) так само виникає моральна загроза, оскільки за скорочення негативних зовнішніх ефектів їх виробники отримують компенсацію, за умови досконалої конкуренції буде з'являтися багато нових фірм, які бажали б випускати таку продукцію, щоб також отримувати субсидію.

 

2.5. Аналоги ринкових механізмів

(на прикладі  ліцензій на забруднення)

Одним з поширених  останнім часом методів регулювання  обсягів забруднення довкілля є  продаж ліцензій на право здійснення шкідливих викидів. Ці ліцензії надають їхнім власникам право на викид певної визначеної кількості шкідливих речовин і можуть виступати об'єктом купівлі — продажу.

На рис. 2.3 представлена графічна модель дії ринку такого роду ліцензій. Як і на рис. 2.1, вона є переосмисленням моделі попиту і пропозиції. Тільки тепер пропозиція викидів є вертикальною прямою, оскільки їхній обсяг Q залишається незмінним і встановлюється органами публічної влади.

Після того, як встановлені  граничні обсяги забруднення, вони поділяються на обмежену кількість ліцензій, які розподіляються між виробниками, що здійснюють забруднення довкілля. Ці ліцензії стають предметом вільної купівлі — продажу, оскільки гранична вигода від здійснення забруднення довкілля є різною між фірмами.

           

Рис. 2.3. Ринок ліцензій на викиди шкідливих речовин [7, с.123]

 

Ми знаємо, що дія ринкового  механізму приводить до встановлення однакової ціни блага (у цьому випадку ліцензії). Ті фірми, які мають більші граничні витрати, готові заплатити за ліцензію дорожче, ніж інші, отже починається взаємна торгівля, результатом якої є встановлення вільної ціни ліцензії на рівні р*. Ринковий механізм стимулює фірми знижувати свій попит на забруднення шляхом вдосконалення технології виробництва.

Держава продає таку кількість  ліцензій на викиди шкідливих речовин, щоб суспільні граничні витрати дорівнювали граничній вигоді від шкідливих викидів.

Проте головною проблемою  є, очевидно, встановлення суспільно прийнятного граничного обсягу забруднення, що пов'язано зі значними витратами на отримання інформації. Через це часто використовується певна модифікація описаного вище механізму, яка спрощує функціонування ринку.

Наведемо приклад про ліцензії на забруднення в США. У штаті Каліфорнія (США) найбільші забруднювачі довкілля отримують квоту на обсяг викидів окису азоту [24, р. 620— 621]. Первинно квота фірми встановлюється на рівні, меншому на 8 % за рівень її викидів попереднього року. Якщо фірма дотримується своєї квоти на викиди, то їй нічого не треба сплачувати за ліцензію. Проте якщо вона скоротить свої викиди до рівня, меншого, ніж встановлена квота, вона може продати частку своїх "прав на викиди" на відкритому ринку та отримати додатковий дохід.

Кожна фірма порівнює ринкову ціну ліцензії на додатковий обсяг викидів та свої витрати на скорочення власних викидів, на основі чого приймає рішення, що є вигіднішим для неї: скоротити викиди на величину, більшу ніж 8%, чи купити право на додаткові викиди в інших фірм, які це зробили.

Наведемо ще один приклад щодо бізнесу, який базується на використанні глобального потепління [15]

Однією з проблем  людства стало останнім часом  зростання викидів парникових газів  в атмосферу, внаслідок чого, як вважають вчені, відбувається глобальне потепління. У1992 р. була підписана Рамкова конвенція ООН, присвячена вирішенню цієї проблеми, а у 1997 р. — Кіотський протокол до неї, який набув чинності 16 лютого 2005 р. Згідно з цим документом розвинуті країни взяли на себе зобов'язання скоротити до 2012 р. свої викиди парникових газів на 5,2 %.

Документом передбачено  створення ринку прав на викиди парникових газів. Ратифікувавши у лютому 2004 р. Кіотський протокол, Україна стала 121 країною, що приєдналася до угоди та отримала право доступу до цього ринку прав, оскільки рівень промислового виробництва країни залишається все ще суттєво нижчим за рівень 1990 р. За розрахунками експертів, Україна може щорічно продавати права на викиди 146 млн. т СО₂, що, враховуючи ціну, яка коливається в межах 5—20 дол. за 1 т, може приносити державному бюджету суму від 740 млн. дол. до 2,9 млрд. дол.

Крім того, Україна  отримала доступ до так званого сумісного інвестування, за процедурою якого країни, які перевищують власну квоту викидів, можуть скорочувати викиди не на своїй території, а інвестувати кошти у скорочення викидів там, де це коштує набагато дешевше внаслідок відсталої технології. Наприклад, граничні витрати скорочення викидів СО₂ на 1 т в Україні становлять 7 дол., тоді як в США — 190, ЄС — 270, а в Японії — 600 дол. Деякі країни вже виявили готовність здійснювати "сумісне інвестування" на території України, зокрема Німеччина готова інвестувати у такі проекти близько 2 млрд. дол., а ЄБРР — фінансово підтримати проекти на суму до 5 млрд. дол.

Проте результативність отримання кінцевого результату за Кіотським протоколом виглядає доволі проблематичною, оскільки на позитивний ефект очікують тоді, коли протокол ратифікує кількість країн, сукупна частка яких у викидах становить 55 %. Справа в тому, що далеко не всі країни погоджуються підписати протокол, зокрема США, на які припадає близько 25 %, та Росія, на яку припадає 17 % викидів у атмосферу планети, як і більшість країн, що розвиваються, серед них Китай та "Група 77" (до неї на початок 2006 р. входять 130 країн).