Комерційні банки

Однією з  важливих функцій банків є їх здатність  „робити гроші” – розширювати кредитні ресурси народного господарства. Банки називають „фабриками кредиту”. Надаючи позики під боргові зобов‘язання своїх клієнтів (забезпечені товарно-матеріальними цінностями, що не є грішми) банк зараховує їх на рахунок позичальників і тим створює можливість надходження в обіг нових сум грошей.

Сьогодні комерційний  банк здатен запропонувати клієнту  до 200 видів різноманітних послуг та банківських продуктів. Широка диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів та залишатись рентабельними навіть при не найкращій господарській кон’юнктурі. Не випадково в усіх країнах з ринковою економікою вони залишаються головною операційною ланкою кредитної системи.

Для більш повного  розуміння методів впливу на соціально-економічну ситуацію країни через функції доцільно проаналізувати, як з теоретичної так і з практичної точки зору комерційні банки таких країн,як Німеччина, США, Японія.

 Найбільш  вагому групу кредитно депозитних  установ США становлять комерційні банки. Головна особливість комерційних банків як кредитно-депозитних установ полягає у переважному використанні депозитів на ринку коротко -  та середньострокових комерційних кредитів для розвитку бізнесу. Крім того комерційні банки практикують надання споживчих позик(під наступні доходи) та кредитів під нерухомість (закладні кредити). До початку реформування законодавства про банківську систему на рубежі 1970-1980-х років банки США виступали монополістами в багатьох сегментах фінансового ринку. До цього часу існувало законодавче розмежування комерційних та інвестиційних банків. Так першим було заборонено здійснювати інвестиції практично в усі цінні папери, що випускались приватними емітентами , а також займатися андерайтингом (гарантованим розміщенням нових випусків корпоративних акцій та облігацій). У свою чергу інвестиційні банки не мали права здійснювати депозитні операції та видавати кредити. Все це безумовно не сприяло розвитку ринкової конкуренції та диверсифікації банківських послуг. Тому цілком природно, що вже з другої половини 1970-х років, у ході реформування банківської систем США , функціональні відмінності між фінансово-кредитними установами та традиційне розмежування сфер їхньої діяльності почали поступово нівелюватися. У сучасних умовах практично всі депозитні та фінансові установи США мають можливість діяти єдиному федеральному правовому полі як універсальні банки, за винятком деяких спеціально обумовлених випадків та з урахуванням обмежень, що встановлюються адміністраціями окремих штатів.

Банки США, пройшовши  початковий етап процесу реорганізації  національної фінансової системи, постійно вдосконалюють та розширюють свої можливості як на національному,так і на міжнародному ринку, поширюючи вплив на нові галузі діяльності. Комерційні банки США інтенсивно працюють на ринках капіталу та все активніше охоплюють операції з корпоративними цінними паперами, особливо на ринку облігацій. Інвестиційні ж банки організують так званий «альянс позикодавців» і намагаються зайняти авангардні позиції у сфері банківського кредитування клієнтів. Таке становище, безумовно, сприяє підвищенню ефективності функціонування банківської системи США, постійній конкуренції в різних сегментах фінансового ринку, реструктуризації портфеля банківських послуг, появі нових банківських продуктів відповідно до потреб клієнтів.

Серед фінансових систем держав сучасної Європи особливої уваги заслуговує фінансово кредитна система Німеччини. За роки,що пройшли з часу закінчення Другої світової війни, банківська система Німеччини ( при вагомій підтримці США та міжнародних фінансових організацій) змогла не тільки достойно конкурувати з банківською системою Великобританії, але й стати однією з опор економічної системи  Європейського Союзу.

Ще одним  лідером післявоєнного фінансового  світу стала банківська система  Японії. Серед розвинутих держав Японія характеризується як країна, що володіє найбільшими валютними запасами і при цьому виступає досить обережним та ефективно діючим інвестором. Найбільші банки Японії посідають перше, четверте та сьоме місця у рейтингу провідних національних банків світу, а до списку 50 найбільших банків розвинутих держав входять близько 20 японських. Для фінансової системи Японії характерна велика залежність кредитної діяльності банків від державної економічної та господарської політики. Японські банки здійснюють інвестиції за межі країни тільки під гарантії урядів у країнах зі стабільним законодавством та стійкою внутрішньополітичною ситуацією. Успішному становленню та розвитку сучасної фінансово-кредитної системи Японії дуже сприяло використання досвіду фінансової системи Німеччини. До останнього часу всі вклади в комерційні банки Японії були об’єктом державного гарантування їх повернення. Державне регулювання кредитної політики японських банків після Другої світової війни здійснювалось, як правило, в непрямій формі та обмежувалось рекомендаціям щодо кредитування тих чи інших галузей і підприємств. В окремих випадках держава прямо та активно впливала на банківську систему в інтересах розвитку національної промисловості.

Основне призначення  комерційних банків у всіх країнах  – посередництво у переміщенні грошових засобів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців. В основі діяльності комерційних банків знаходяться певні принципи:

1. Діяльність в межах наявних реальних грошових ресурсів;
2. Повна економічна самостійність;
3. Взаємовідносини з клієнтами будуються на ринкових відносинах;
4. Регулювання діяльністю банку здійснюється опосередкованими (економічними), а не адміністративними (командними) методами.

Отже, дуже важлива роль в економіці країни належить кожному окремому банку, а ще важливіша роль належить всій банківській системі. [7. ст. 39-40]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки до першого  розділу

 

Виникнення  банківської справи історично пов’язане  з потребою ринку у посередницькій діяльності з розміну та обміну цінностей, що виконували функцію грошей при обмінних та торгівельних операціях. Потреба в розвитку банківських послуг посилювалась одночасно з розвитком та розширенням торгівлі.

Поява грошей як універсального товару  перетворила примітивний  механізм бартерного обміну в обіг товару через операції купівлі-продажу. Між виробником товару та його споживачем почали виникати різні посередники. На окремих етапах розвитку та розширення ринку ( в широкому значенні цього терміну) посередниками виступали, з одного боку, перекупники, купці або система торговельних послуг, а з іншого міняйли, банкіри та фінансово-кредитна система.

В процесі еволюції банківської системи виникла  певна усталена структура з деякими  регіональними відмінностями. Велика кількість універсальних та спеціалізованих установ дозволяє задовольнити потреби різноманітних позичальників та заощадників на грошовому ринку.

Традиційно всі комерційні банки визначаються як підприємство, що здійснює специфічні послуги, а саме три основні функції:

а) залучення  чужих грошей;

б) надання кредиту;

в) сприяння платіжному обігу.

Отже,  можна зробити висновок , що систематичне виконання зазначених функцій і складає той фундамент, на якому побудована діяльність банку. І хоча виконання кожного виду операцій зосереджено в спеціальних відділках банку та виконується спеціальною командою працівників, вони щільно переплітаються між собою.

Розділ 2. Стан і перспективи розвитку комерційних банків в Україні

 

2.1. Аналіз становлення і взаємодії  з реальним сектором комерційних  банків  України

Реальний сектор економіки у часи побудови нашої  незалежної держави як ніколи потребує додаткових капіталовкладень, збільшення кількості обігових коштів. Основним джерелом поповнення є банківський кредит (банківський кредит – будь-яке зобов’язання надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на оплату процентів та інших зборів з такої суми)[1.ст.26]. На жаль, для України, як і для інших країн з перехідною економікою, характерне несвоєчасне повернення банкам наданих кредитів, висока ставка на кредитні ресурси, недостатність довгострокових коштів, високі вимоги до одержувачів кредитів та брак застави тощо. Банки надають перевагу кредитуванню споживчих потреб населення та іпотеці, а при кредитуванні підприємств схильні надавати перевагу малому та середньому бізнесу. За офіційною статистикою кошти банків становлять менше 10% у структурі ресурсів інвестиційної діяльності підприємств, тоді як понад 60% - це власні кошти інвесторів. Натомість у країнах ЄС та США саме банківське кредитування є основою розширення фінансової бази підприємств та подальшого впровадження інновацій. За такої ситуації вітчизняна економіка не може розраховувати на підвищення конкурентоспроможності до світових стандартів. Більше того, швидше постає питання про її виживання, за умови роботи навіть на українському ринку. Це знижує їхню дохідність і є однією з причин незадоволеного попиту на кредити.

До інших особливостей банківської сфери вітчизняної  економіки можна віднести наступне:

1. кредитування банками вітчизняних підприємств проводиться при повній відсутності кредитної історії у останніх (або при наявності негативної кредитної історії), в той же час як в стабільній ринковій економіці наявність «позитивної» кредитної історії є важливою необхідною умовою кредитування.
2. для банківської сфери характерна перевага короткострокових депозитів та кредитів. В довгострокових вкладах не зацікавлені ні вкладники         (програють як суб’єкти, які кредитують банки, і отримують лише часткову компенсацію інфляційних втрат та мають високі ризики неповернення коштів), ні фінансові посередники (не роблять довгострокові внески тому, що стратегії орієнтовані не на розвиток, а на виживання), ні позичальників (кредит є недоступним із-за високих процентних ставок).
3. основним спрямуванням фінансових внесень для вітчизняних банків виступають не класичні, характерні для стабільної економіки, сфери промислових галузей та підприємств, а інші сектори економіки (наприклад, вторинні фінансові ринки, де банки проводять спекулятивні короткострокові операції з фінансовими інструментами).
4. банківські операції характеризується викривленням принципу «висока дохідність – плата за високий ризик». Підтвердження цього – висока дохідність державних цінних паперів, які характеризуються невисоким ризиком внаслідок наявності державних гарантій, та великий попит на ці інструменти з боку банків. В той же час у світовій практиці традиційним вкладенням грошей є внески в реальний сектор і в інвестиційну діяльність.[6, ст. 8-9]

Співробітництво банків з реальним сектором економіки  – необхідна передумова стабілізації виробництва та відновлення економічного зростання в країні. Серйозною перешкодою на цьому шляху є стан самого реального сектору, його підприємств. Не усі з них виробляють конкурентоспроможну продукцію, яка користується стабільним попитом і за яку вчасно надходить оплата. Негаразди виробників позначаються на роботі банків, у яких  збільшується обсяг несвоєчасно поверненої заборгованості, скорочуються залишки на рахунках клієнтів, що стає на заваді розширенню масштабів діяльності.

З'ясовуючи особливості  функціональної взаємодії банківського і реального секторів економіки, зупинимося на характеристиці основних понять. Зокрема, термін "сектор" у словникових джерелах пояснюють так: від лат. sector - який розсікає - це відділ установи, що має якусь спеціалізацію; якась частина, галузь народного господарства" [17, С. 789]

Стосовно поняття "банківський сектор" як складової  фінансового нам імпонує тлумачення відомого українського економіста О. Реверчука, котрий розглядає його в контексті поняття "банківська система". Учені

переконливо доводять, що банківський сектор - це система елементів або секторів, які постійно знаходяться у взаємозв'язку і взаємодії між собою

[18, С. 420]. Складовими банківського сектора є центральний банк та сукупність зареєстрованих комерційних банків.

Такою ж багатофункціональною системою виступає реальний сектор. До реального сектора відносять галузі матеріального виробництва, торгівлю, сферу нематеріальних послуг, нефінансові підприємства, домашні господарства, сектор органів державного управління і державні установи у частині надання нефінансових послуг, сферу культури, науки, освіти.

Розглядаючи поняття «взаємодія секторів економіки», звертаємося до монографічного дослідження О. Дзюблик і О. Малахової. Сутність функціональної взаємодії між банківським та реальним секторами науковці пояснюють як сукупність економічних взаємозв'язків, що виникають між комерційними банками та суб'єктами підприємницької діяльності у процесі перерозподілу грошових коштів; результатом їх реалізації вважають забезпечення неперервності суспільного відтворення [19, С. 324].

Реальний та банківський сектори пов'язані  між собою системою кредитування та заощадження грошових ресурсів. Суб'єкти господарювання і домогосподарства із надлишками грошових ресурсів формують кредитну базу банків, яка, відповідно, виступає джерелом забезпечення суб'єктів реального сектора, що відчувають гостру потребу в ресурсах (див. мал. 1).