Національна економіка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Основні етапи розвитку національної економіки

Для вивчення національної економіки необхідно виокремити основні етапи її розвитку. Вони можуть виявлятися як в історичному  контексті, так і за іншими критеріями, а саме: співвідношення економічних  і неекономічних методів управління економікою; напрями трансформації  та реформування національної економіки; формування технологічних укладів  тощо.

В історичному аспекті  можна виокремити такі основні підходи  до етапізації розвитку національних економік: формаційний, цивілізаційний та технократичний⁹.

Формаційний підхід розробили  К. Маркс і його послідовники. Суть його полягає в тому, що продуктивні  сили суспільства у сукупності з  виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з  політичною надбудовою суспільства - соціально-економічну формацію. Основоположним економічним  ядром кожного способу виробництва, а відповідно, і формації, є панівна  форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Формаційний  підхід передбачає, що розвиток людського  суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва  іншим - первіснообщинний -> рабовласницький -> феодальний -> капіталістичний -> комуністичний. Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у  суспільному розвитку належить процесу  виробництва, відносинам власності, а  його головною рушійною силою є суперечність між продуктивними силами і виробничими  відносинами та загострення класової боротьби в суспільстві.

Цивілізаційний підхід виокремлює закономірні етапи розвитку економічних систем по-іншому. Він зорієнтований не на особливості способу виробництва, а насамперед на цілісність людської цивілізації, домінуюче значення загальнолюдських цінностей, інтегрованість кожного суспільства у світову спільноту. Цивілізація - категорія історична, її рівень і сутність визначаються соціально-економічними умовами, в яких відбувається життєдіяльність того чи іншого народу. Американський економіст У. Ростоу висунув теорію "стадій зростання", в якій виокремив п'ять стадій економічного розвитку: традиційне суспільство; перехідне суспільство; стадія зрушення; стадія зрілості; стадія високого рівня масового споживання. Інший американський вчений ЛТ. Морган виокремлював три етапи в розвитку людської історії: епоха дикості (мисливське господарство); епоха варварства (скотарство); епоха цивілізації.

Технократичний підхід виокремлює три етапи розвитку національної економіки: доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний. Домінуючими  галузями доіндустріального розвитку є добувні, в індустріальній стадії переважають обробні галузі, а  характерними ознаками постіндустріального  суспільства є відносне падіння  виробництва товарів і зростання  обсягів надання послуг, підвищення рівня кваліфікації працівників, випередження розвитку наукомістких виробництв, які  використовують інформаційні та нанотехнології. Головним фактором виробництва у  постіндустріальному суспільстві  стає не наявність ресурсів, а ефективність їх використання.

Нині є й інші критерії виокремлення етапів розвитку національної економіки. Одним із них є співвідношення економічних і адміністративних методів управління. Такий підхід має велике значення для дослідження  меж та механізмів державного і ринкового  регулювання¹⁰.

Починаючи з минулого століття, національна економіка України  розвивалася під впливом зовнішніх  чинників спочатку Росії, а потім  Радянського Союзу, характеризувалася  етапами розвитку капіталістичних  форм господарювання, соціалізму (де можна  виокремити етапи воєнного комунізму, непу, командно-адміністративний). З 1991 р., після набуття незалежності, розпочався перехідний період до побудови соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей етап учені визначають як етап становлення ринкової економіки. В цей період формуються інститути приватної власності, здійснюється перехід від планової до конкурентної економіки, зростає роль великих приватних корпорацій, започатковується перехід до інноваційної економіки, робиться акцент на підвищенні добробуту населення і відповідності стандартів життя європейським, реформуються соціальна система і соціальний захист населення, розвиваються відносини між державою і бізнесом, створюються демократичні інститути громадянського суспільства. Період характеризується зростанням значення економічних методів управління, створенням нових інституцій ринкової економіки, розширенням ролі регіонів в управлінні соціально-економічними процесами. Разом з тим загострюються проблеми соціального характеру, зростає тінізація економіки, домінують такі регресивні процеси, як деіндустріалізація, структурна незбалансованість, зниження якості товарів¹¹.

Наступним етапом в розвитку економіки України став етап стабілізації ринкових механізмів, який охоплював  період з 1994 по 1999 р. Формування української  моделі економіки в цей період відбувалося під впливом таких  основних чинників, які суттєво вплинули на її характер: геополітичних (економіка  країни формувалася як проміжний  тип між західною і східною  економіками); історичних (містила низку  специфічних характеристик, пов'язаних з історичним розвитком у складі колишнього Радянського Союзу, передусім  значну частку державного сектору, адміністративний стиль управління економікою); правових (в Україні не було сформовано ефективний правовий механізм розв'язання проблем  і конфліктних ситуацій, узгодження та врегулювання взаємовідносин між  суб'єктами господарювання); монополізму  в економіці (потужні монопольні структури в пріоритетних галузях  стримували розвиток конкурентного  середовища); нерівномірності економічного розвитку регіонів та диспропорцій у галузевій структурі економіки; поєднання економічної, політичної та олігархічної влади; вияв менталітету громадян (недовіра до влади, розчарованість у реформах, пасивність, протиборство державного і приватного секторів, відсутність розвинутих демократичних традицій), які зумовили сутнісні характеристики вибору моделі ринкової економіки.

З 2000 р. окреслюється етап розвитку ринкових засад національної економіки. В цей період починається формування інтеграційної моделі економічних  перетворень. Важливим наслідком регулятивних заходів з боку уряду стало  економічне зростання та підвищення міжнародного авторитету України. Разом  з тим сучасна вітчизняна економіка  потребує глобальних інституційних  реформ, структурної перебудови національного  господарства, активізації інвестиційної  діяльності в напрямі оновлення  технологій та формування конкурентоспроможних виробництв. Сьогодні розвиток національної економіки характеризують як формування конкурентоспроможної економічної  системи, в основу якої закладається інвестиційно-інноваційна модель розвитку¹².

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II. Державний сектор в національній економіці

2.1.Характеристика  державного сектору

У сучасній ринковій економіці  держава стає безпосереднім виробником і великим власником. У розвинених країнах їй належить 10-40 і більше відсотків основного капіталу. Вона зосереджує у своїх руках стратегічні  галузі економіки, прибуткові або й  збиткові, але суспільно важливі  виробництва, значну частку ринкової інфраструктури тощо.

Державна власність забезпечує матеріальну базу функціонування держави як політичного інституту (майно парламенту, органів державного управління, збройних сил, міліції, митний збір, пошта і т. ін.), а також економічну основу підприємницької діяльності держави (підприємства, Центральний банк, залізниця та ін.).

Державний сектор економіки - це комплекс господарських об'єктів, які повністю або частково належать центральним або місцевим органам  державної впади і використовуються державою для виконання економічних, соціально-культурних та політичних функцій.

Державний сектор займає важливу  нішу і в змішаній економіці. Державні підприємства доповнюють або заміщують приватний бізнес, а також їх використовують як дієвий інструмент здійснення урядової політики і регулювання національної економіки. Збільшуючи або зменшуючи частку державного сектору, уряд має змогу впливати на ефективність всієї національної економіки¹³.

Державний сектор дуже динамічний. Він може швидко змінюватися внаслідок  таких заходів, як націоналізація, роздержавлення, приватизація чи реприватизація. Європа XX ст. знає кілька "хвиль" націоналізації і приватизації. Зокрема друга  приватизаційна хвиля припала на 70-90-ті роки. Вона мала продовження в  країнах колишнього "соцтабору" після розвалу СРСР. Правда, причини  приватизаційних процесів були різні: у Західній Європі вони були пов’язані з переходом до постіндустріального суспільства, а в посткомуністичних країнах - переходом від КАС до ринкової економіки.

Державний сектор України  втратив своє панівне становище  у промисловому виробництві. Якщо 1992 р. у ньому виробляли 81,3% загального обсягу виробництва, то на 1 квітня 2000 р. державний сектор економіки становив 15,3 % підприємств, на яких виробляли 27,9 % промислової продукції: 84,9 % були підприємствами загальнодержавної форми власності, на яких було вироблена абсолютна більшість промислової продукції державного сектору - 96,9%. Однак у деяких базових галузях він ще зберігає серйозні позиції: у хімічній та нафтохімічній промисловості - 30,9%, електроенергетиці - 46,5%, паливній промисловості - 53,7%.

На початок 2000 р. держава  була співвласником 2588 ВАТ (без урахування підприємств комунальної власності), у 514 мала пакет акцій більший  від 50%, а в 1162 - понад 25%, тобто блокувальний пакет.

Однак у 90-ті роки значно втратила контроль в управлінні своїм сектором, не використала своїх корпоративних прав й не отримала належних їй доходів з цієї власності. За деякими оцінками, 1998 р. замість належних їй доходів 1 млрд. грн. до бюджету надійшло аж 58 млн. грн., а 2500 підприємств взагалі були збитковими¹⁴.

Державний сектор покликаний виконувати низку функцій, головна  з яких – забезпечення діяльності підприємств та галузей, які є  малорентабельними, однак розвиток яких визначає загальні умови суспільного  відтворення. Передусім це енергетика, транспорт, зв'язок, житлово-комунальне господарство¹⁵.

Державний сектор в Україні характеризується такими рисами як:

– недосконалістю структури  та організаційно-правових форм господарювання (зокрема, переобтяженість державними комерційними підприємствами та недостатній рівень в держсекторі корпоративних інтегрованих структур, що є важливою передумовою дієвого управління);

– розпорошеністю і неузгодженістю функцій управління між окремими органами;

– низькими показниками ефективності функціонування суб’єктів господарювання та доходності активів;

– недостатньо високою якістю управління як щодо уповноважених органів управління, так і менеджменту суб’єктів господарювання;

– відсутністю належної прозорості при прийнятті стратегічних рішень, наявністю проявів корупції та рейдерства.

В кінцевому підсумку найбільш принциповим проявом сучасного стану держсектору є загрози в сфері національної та економічної безпеки держави, занепад інвестиційної та інноваційної діяльності, незацікавленість приватного капіталу у співпраці з державою у стратегічних для економіки країни сферах, що особливо актуально в умовах відсутності належних інвестиційних ресурсів у держави. Саме тому зміна діючої моделі управління держсектором зумовлена необхідністю перегляду пріоритетів в цій сфері, посилення державного контролю й регулювання в державному секторі, що повинно здійснюватися в комплексі із заходами щодо підвищення рівня стратегічного управління, активізації інвестиційно-інноваційної діяльності та вдосконалення корпоративного управління¹⁶.

Державний сектор у перехідній економіці мас забезпечити реалізацію економічної політики держави щодо ринкового реформування країни. Це його основна функція¹⁷.

Важливим елементом національної системи підприємництва є держсектор економіки і державне підприємництво. Отже, одним з аспектів державної  підприємницької політики є управління державним сектором для забезпечення ефективності та конкурентно-здатності  національної економіки.

Об'єктами державної власності  є:

1) матеріальна база функціонування  держави як політичного інституту  (майно органів державної влади  та управління, збройних сил та  міліції, монетний двір, пошта  тощо);

2) економічна основа для  підприємницької діяльності держави  (промислові і сільськогосподарські  підприємства, дороги, залізниці, Н  Б тощо).

Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є  суб'єкти, що діють на основі лише державної  власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує  п'ятдесят відсотків чи становить  величину, що забезпечує державі право  вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Отже, залежно від способу  утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють  унітарні та корпоративні державні підприємства.

Унітарним вважається підприємство, створене одним засновником, який виділяє  необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо  або через керівника, якого призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах  трудового найму, вирішує питання  реорганізації та ліквідації підприємства.

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом  державної влади у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини  державної власності, як правило, без  поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Орган державної  влади, до сфери управління якого  входить підприємство, є представником  власника і виконує його функції  у межах, визначених ГКУ та іншими законодавчими актами. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство". Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника й органу влади, до сфери управління якого воно входить. Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, якого призначає орган, до сфери управління котрого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.