Національна економіка

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. Державне комерційне підприємство є суб'єктом  підприємницької діяльності, діє  на основі статуту на принципах підприємництва і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання  майном¹⁸.

Казенні підприємства створюються  у галузях народного господарства, в яких:

• законом дозволено провадження господарської діяльності лише державним підприємствам;
• основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;
• за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
• переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
• приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом¹⁹.

Сьогодні світом править  економічний інтерес, і міць тієї чи іншої країни визначає наявність  у ній потужних корпорацій. Потужний український держсектор економіки  дасть змогу нам самим використовувати  багатющий природній ресурс України  та дозволить розпочати широку конкурентноспроможну боротьбу на зовнішньому ринку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Формування державного сектору в Україні

Зміни в розмірі та конфігурації державного сектора в українській  економіці безпосередньо повторюють зміни у приватизаційному процесі. У формуванні державного сектора  чітко визначаються три періоди.

Перший період:

Охоплює час від початку  до завершення процесу малої та масової  приватизації (1992-1998 роки). В цей період відбулося найбільш кардинальне  зменшення загального розміру державного сектора і появилися економічні сектори, з яких державна власність  фактично була витіснена.

За розрахунками окремих  експертів, якщо у 1992 р. інтегральний коефіцієнт питомої ваги державного сектора  в українській економіці досягав 77,0%, то у 1998 р. він впав до 36,7%. За сім  років приватизації зниження коефіцієнта  становило 30,3 відсоткових пункти (табл. 1.3).

У галузях – основних зонах малої і масової приватизації – відмічаються і найглибші зміни  в системі власності. Приватна власність  посіла домінуючі позиції у торгівлі, сфері побутових послуг, галузях  легкої та харчової промисловості.

Можна констатувати, що система  власності в українській економіці  за часів малої та масової приватизації зробила, у повному сенсі, трансформаційний стрибок.

Другий період:

Він пов’язаний з участю в приватизації великого вітчизняного капіталу (1999-2003 роки). В цьому періоді  відмічається зменшення швидкості  приватизації і, відповідно, уповільнення темпів скорочення загальних розмірів державного сектора. Конфігурація державного сектора почала змінюватися хаотично, під прямим впливом векторів корпоративних  інтересів різних олігархічних бізнес-груп, пов’язаних з владою.

За експертними розрахунками, за 6 років приватизації інтегральний показник питомої ваги державного сектора  в українській економіці зменшився  лише на 4,7 відсоткових пункти і склав 32,0%.

Найбільш інтенсивно зміна  форми власності на державні об’єкти  здійснювалася за трьома напрямками, що стали об’єктами збільшеної уваги  вітчизняного капіталу:

• фінансова сфера, де максимальні прибутки приносила галопуюча інфляція;
• підприємства, продукція яких користувалася попитом на світових ринках (гірничо-металургійний комплекс та хімічна промисловість);
• прибуткові об’єкти, які обслуговували експортні підприємства (енергетичні розподільчі компанії, добування залізної руди, виробництво коксу).

Поза рамками інтересів  вітчизняного капіталу в українській  економіці створилися "мертві" зони, яких процес трансформації державної власності фактично не торкнувся:

• комерційно непривабливі галузі, які підтримувалися за рахунок бюджету (військово-промисловий, науковий і соціальний комплекси, інфраструктурні галузі – залізничний транспорт, пошта, зв’язок і телекомунікації, житлово-комунальне господарство);
• земельні ділянки під об’єктами приватизації, оскільки це значно здешевлювало і прискорювало процедуру купівлі державних стратегічних об’єктів;
• непривабливі об’єкти – збиткові підприємства, дрібні пакети акцій.  

Третій період:

Початком цього періоду  можна вважати 2005 р., коли через параліч  приватизації зміни у розмірах і  конфігурації державного сектора були невеликими.

З 2005 р. офіційні показники  питомої ваги державного сектора  в економіці почало оприлюднювати  Міністерство економіки України. Проте  ці показники неможливо порівнювати  з вище наведеними експертними показниками, оскільки вони мають різну методику розрахунків. Міністерство економіки не включає до своїх розрахунків дані по банківському сектору і бюджетним організаціям.

Якщо не враховувати тимчасові  коливання в офіційних показниках 2006-2007 рр., то у 2008 р. порівняно з 2005 р. питома вага державного сектора у  структурі української економіки  знизилася лише на 3,2 процентних пункти й склала 9,0%.

Мінімальними були і зміни  в конфігурації державного сектора. За весь період приватизований лише 1 стратегічний об’єкт (реприватизація металургійного комбінату «Криворіжсталь»). В основному  із складу державного сектора вилучалися залишки об’єктів від малої і  масової приватизації, об’єкти незавершеного  будівництва та недопродані невеликі пакети акцій.

З формальної точки зору, на сьогодні процес роздержавлення української  економіки досяг максимально  високого рівня. За розрахунками Міністерства економіки України, у 2008 р. у кількості  підприємств державний сектор займав незначну частку – 1,0%, інтегральний показник питомої ваги в економіці знизився до 9,0%. І це дає підстави окремим  політичним силам стверджувати про  завершення приватизації в Україні.

Проте іншу картину ми одержимо, якщо оцінимо питому вагу державного сектора в загальних активах  і зайнятості населення і врахуємо, що він в Україні доповнюється масштабним сектором комунальної власності²⁰.

Наведемо декілька основних аргументів, які свідчать про великий вплив державного сектора і системи державної власності на розвиток української економіки.

Збільшений вплив державного сектора на розвиток української  економіки обумовлений і характером зосереджених тут об’єктів. "Мертві" зони, які обійшов приватизаційний  процес, складають важливі для  розвитку економіки і суспільства  сектори:

• військова промисловість,
• паливно-енергетичний комплекс,
• природні монополії (житлово-комунальний комплекс, залізниця, пошта, телекомунікації),
• наука,
• соціальна сфера.

До вище названих аргументів слід додати існування широких економічних функцій держави, які доповнюють її функції власника. Держава в Україні виконує стосовно економіки ще дві масштабні функції – донора і патрона. Причому в основному ці функції реалізуються у державному секторі.

У 2008 р., коли ще українська економіка  не відчувала наслідків глобальної кризи, державні витрати до ВВП досягали 31,9%, тобто рівня, який аналітиками  оцінюється як високий. Причому структура  державних витрат була явно деформована  у бік економіки:

• загальнодержавні функції 10,7%
• оборона 4,1%
• громадський порядок, безпека та судова влада 8,1%
• соціальний захист та соціальне забезпечення 21,3%
• економічна діяльність 17,8%
• житлово-комунальне господарство 2,6%
• охорона здоров’я 11,7%
• освіта 19,5%
• інші 4,2%²¹.

Підсумовуючи, можна сказати, що формування державного сектору відбувалося  в три етапи, кожен з яких, має  свої особливості, переваги та недоліки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Розвиток державного сектору в національній економіці.

Становлення державного сектору  економіки України визначило  ряд невирішених проблем, найбільш значимими з яких є: надмірна лібералізація  державної власності, підхід до приватизації державних підприємств як до тактичного засобу покриття дефіциту бюджету, відсутність  прозорості в процесі приватизації. У цілому, в Україні існує проблема системного управління державним сектором економіки, його інтеграції в національну  економіку з урахуванням стратегії  соціально-економічного розвитку країни.

З огляду на це, пропонується концептуальний підхід до розвитку державного сектора економіки заснований на двох провідних ідеях:

           1. Частка і галузева структура  державного сектора національної  економіки є не метою її  розвитку, а інструментом в реалізації  стратегії. Стратегічною метою  розвитку національної економіки  є рівень її конкурентоспроможності, якісно обумовлений з урахуванням  перспективних напрямків розвитку  глобальної економіки і наявного  внутрішнього потенціалу.

           2. Участь держави як власника  в розвитку національної економіки  обумовлена: а) необхідністю збереження  її цілісності і б) характеристиками  її циклічної динаміки як складної  відкритої системи, якій властиві  як послідовні, так і нелінійні  етапи розвитку.

           Виходячи з цих положень, запропонований  концептуальний підхід до розвитку  державного сектора економіки  України передбачає: 1) використання  принципів і закономірностей  теорії менеджменту при визначенні  ролі і функцій державного  сектору в національній економіці,  що практично відображено в  алгоритмі стратегічного цілепокладання  національної економіки; 2)  застосування  теоретичних положень загальної  теорії систем, еволюційної економіки  і теорій економічних циклів  для формування принципів участі  держави в заданих галузях  національної економіки як учасника економічних відносин, що є одним з механізмів реалізації стратегії соціально-економічного розвитку²².

           Стійкість національної економіки  як системи в перехідному стані  може бути розглянута як забезпечення  керованого переходу з одного  стану - в інший. Необхідність  керованого переходу актуалізується  при зміні технологічного укладу, при реалізації структурних і інституціональних реформ²³.

           При цьому, актуалізація позитивних  зворотних зв'язків у системі,  яка переводить її в стан  нестійкості, являє загрозу для  цілісності цієї системи –  національної економіки. Тому  керований перехід системи з  одного стану в якісно інший  має супроводжуватися негативними  зворотними зв'язками в тому  ступені й у рамках тієї  функціональної спрямованості, що  дозволить зберегти цілісність  системи в процесі переходу²⁴.

Також, Міністерство економічного розвитку і торгівлі (Мінекономрозвитку) підготувало проект Державної програми активізації розвитку економіки на 2013-2014 рр. Це саме той проект, на який, згідно з оцінками прем'єр-міністра Миколи Азарова, необхідно 180 млрд. грн. Проект масштабний, саме тому до нього прикута особлива увага.

Щодо державного сектору  в програмі пропонується провести реформи в державному секторі економіки, інфраструктурі і зв'язку, паливно-енергетичному комплексі, житлово-комунальному господарстві та будівництві.

Метою уряду буде зростання  обсягів реалізації продукції державними підприємствами на 10-15% та зростання  обсягів їх прибутковості, забезпечення 25-35% потреб в нафті та 50-60% потреб газу власними силами, переоснащення 2/3 фондів ЖКГ.

Задля цього уряд хоче провести приватизацію державного майна, оновлювати рухомий склад транспорту, будувати метро, автомобільні дороги, модернізувати  об'єкти електроенергетики і т.д. Уряд визначає "високотехнологічними перспективними секторами" економіки України машинобудівний комплекс, авіабудівну галузь, ракетно-космічну промисловість, оборонно-промисловий комплекс, фармацевтичний сектор²⁵.

Для вдосконалення управління державним сектором доцільно здійснення таких заходів: 

- упорядкування обліку підприємств держсектору та їх підпорядкування;

- визначення пріоритетних видів економічної діяльності для забезпечення стратегічного розвитку з позиції виконання державою притаманних їй функцій щодо підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

- розробка програм їх реформування та розвитку;

- актуалізація переліку підприємств, що не підлягають приватизації, та тих, котрі можуть бути корпоратизовані;