Проблеми соціального захисту українців на міжнародному ринку праці

Ще 2000 р., формулюючи основні напрями соціальної політики до 2004 р., Указом Президента України було визначено захист соціально-економічних інтересів і прав українських працівників-мігрантів як один з пріоритетних напрямів регулювання міграційних процесів. Було поставлено завдання створення правових і соціально-економічних засад регулювання зовнішньої трудової міграції громадян, збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави, завершення формування законодавства з питань міграції та вдосконалення системи органів виконавчої влади, які здійснюють управління міграційними процесами. Водночас навіть схематичних вказівок на необхідні управлінські рішення з метою реалізації зазначених пріоритетів у документі не було.

      Програма регулювання міграційних процесів на 2003-2005 роки також мала на меті створення  ефективного  механізму управління  міграційними  процесами,   виходячи   з   національних інтересів держави.

Основними завданнями Програми було:

• завершення формування   нормативно-правової   бази  з  питань міграції;
• визначення концепції створення скоординованого адміністративного механізму державного регулювання міграційних процесів та забезпечення   його впровадження і ефективного функціонування;
• забезпечення захисту прав осіб, яким надано статус біженців чи притулок в Україні;
• сприяння процесові репатріації в Україну вихідців з України та їхніх нащадків;
• створення правових і соціально-економічних засад  регулювання трудової міграції;
• розвиток міжнародного співробітництва у сфері міграції.

Для виконання основних завдань Програми передбачалося здійснити певні заходи. Але реальних результатів вони також не принесли.

   Протягом останніх років в Україні прийнято ряд законодавчих актів з питань міграції, зокрема Закони України „Про громадянство України” (2235-14), "Про біженців" (2557-14), "Про імміграцію" (2491-14). Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців 1951 року  (995_011),  Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та інших міжнародних договорів.  Важливе значення  має подальша  адаптація  законодавства  України  з  питань міграції до європейських  стандартів  та   визнаних   міжнародних   механізмів регулювання  міграційних  процесів  у  рамках реалізації стратегії інтеграції України до Європейського співтовариства.

Але досі не існує механізмів реалізації міграційної політики у вигляді національних або спеціальних міграційних програм. Відсутність чітких концептуальних підходів зумовлює диспропорції в реалізації окремих напрямів міграційної політики, нескоординованість дій суб'єктів державного управління. Законопроекти, управлінські рішення здебільшого готують різні відомства з огляду на власні інтереси і погляди без урахування загальної міграційної ситуації.

Державний апарат, який зазвичай діє шляхом заборон, виявився неготовим до виконання регулюючих функцій в умовах вільного вибору громадян: залишатися в державі чи виїхати з неї. Роль властей фактично обмежилася ліцензуванням суб'єктів підприємницької діяльності, що займаються посередництвом у працевлаштуванні за кордоном, а також переговорами із зарубіжними країнами щодо спільного використання робочої сили, які зрідка завершуються підписанням відповідних угод.

Враховуючи масштаби поїздок на заробітки за кордон, їх значення для соціально-економічного становища країни цього, вочевидь, недостатньо. По-перше, держава зобов'язана захищати своїх громадян, де б вони не перебували, що є її конституційним обов'язком. Відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а забезпечення прав і свобод людини, серед яких і право на вільне пересування, і вибір місця проживання, є головним обов'язком держави. У ст. 25 Основного Закону записано, що Україна гарантує піклування про своїх громадян, які перебувають за її межами, та їх захист [12]. По-друге, регулююча роль Держави полягає в забезпеченні найбільш сприятливих умов соціально-економічного зростання в інтересах людського розвитку. У контексті трудової міграції це означає, передусім, створення такої ситуації в країні, із-за якої громадяни не будуть змушені виїздити на заробітки за кордон, а ті, хто виїхав, зможуть повернувся на батьківщину. Це передбачає запровадження адекватної системи оплати праці, соціального захисту, сприятливі умови для дрібного та середнього підприємництва, господарювання на землі тощо.

Державне регулювання і гарантії прав працівників-мігрантів є необхідними на всіх етапах міграційного процесу, тобто при виїзді, перебуванні за кордоном та поверненні на батьківщину. При цьому право громадянина виїжджати за рубіж є невід'ємним від його права залишатися вдома, тобто мати роботу, яка б дала змогу реалізувати себе, забезпечити необхідний рівень добробуту сім'ї. Разом з тим, поки існують об'єктивні передумови для трудової міграції, найважливішим є забезпечення максимально високого рівня безпеки громадян, що виїжджають на заробітки за кордон.

Також важливою проблемою новітньої еміграційної хвилі, особливо нелегальних трудових мігрантів, є їх правова незахищеність як з боку України, так і з боку країн їх перебування. Українські дипломатичні представництва вимушені констатувати, що приїзд українців на роботу за кордон в основному знаходиться під контролем організованих кримінальних угрупувань. А часто і самі мігранти стають кримінальними елементами і складають загрозу для безпеки суспільства, в якому вони опиняються. І якщо подивитися на масштаби міграції, то можна осягнути всю глибину соціально-психологічних деформацій українських мігрантів за кордоном і їх сімей в Україні.

Враховуючи критичність ситуації у сфері міграційних процесів в Україні, вирішити цілий комплекс проблем українців новітньої хвилі еміграції, у тому числі і нелегальних мігрантів, намагаються українські громадські організації за кордоном і в Україні. На початку 2004 р. при Усесвітньому конгресі українців в Канаді створена спеціальна комісія для боротьби з нелегальною торгівлею українцями. Ця комісія працює у складі Комісії з прав людини і цивільних прав ВКУ і на початку березня 2004 р. оприлюднила на 48-ій сесії ООН заяву, в якій підкреслено: «Україна є одним з найбільших джерел людей, які стають жертвами торгівлі».

З України підтримку своїм співвітчизникам за кордоном подає Всеукраїнська громадська організація «Українська взаємодопомога». Організація діє вже рік і особливу ефективність своєї роботи показала під час підготовки і проведення виборів президента України 2004 року в закордонному виборчому окрузі.

З 4 березня 2005 року в Україні почав діяти державний Центр допомоги українцям за кордоном, програмні цілі якого співпадають з програмними цілями ВГО «Українська взаємодопомога». Створення цього центру старанням МЗС України стало свідоцтвом того, що захист прав громадян України за кордоном визнаний пріоритетним завданням зовнішньої політики держави.

Суспільний сектор в Україні і за кордоном повинен скоординувати свої зусилля з державними структурами України, щоб добитися вирішення проблем соціально-правового забезпечення українських трудових мігрантів з урахуванням досвіду передових країн.

Відповідно до завершальних висновків засідання Європейської ради в Брюсселі, питанню міграції наданий найвищий політичний пріоритет, що включає, з одного боку, необхідність зупинити нелегальну міграцію, а з іншої –  ухвалення і інтеграція легальних мігрантів в європейське суспільство.

Оскільки для України, враховуючи соціально-економічне положення, трудова міграція за кордон залишатиметься одним з визначальних чинників тривалий час, нам необхідно прийняти концепцію національної міграційної політики – розробити відповідну національну стратегію для регулювання процесів трудової міграції.

Міграційна політика України повинна забезпечити державу від потоків нелегальної міграції з третіх країн, забезпечити захист прав українських громадян за кордоном, тобто гарантувати своїм мігрантам легалізацію і інтеграцію в цивілізовані суспільства на правовій основі, а також створити умови для їх повернення додому.

Розділ 2. Аналіз стану сучасного міжнародного ринку праці

2.1. Сутність та структура міжнародного  ринку праці

       Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною мобільністю сукупної робочої сили. Міжнародний ринок праці, який об'єднує понад 1,3 млрд. працездатного населення світу, потребує формування регулятивного та координаційного механізмів з узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, їх перерозподілу між різними країнами, регіонами, ланками світового господарства та ефективного використання, розширює можливості обміну знаннями, інформацією і досвідом між народами.

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях .

Формування міжнародного ринку праці відбувається двома шляхами: по-перше, через міграцію трудових ресурсів і капіталу; по-друге, шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого усуваються юридичні, національно-етнічні, культурні та інші перегородки між ними. Це приводить до утворення так званого «спільного ринку праці». Становлення міжнародного ринку праці є свідченням того, що процеси світової інтеграції відбуваються не тільки в економічній та технологічній галузях, а й дедалі ширше охоплюють сфери соціальних та трудових відносин, які стають нині глобальними. Це дістає відображення в координації, погодженні й зближенні соціальної політики різних країн, які мають неоднаковий досвід та законодавство в соціальній сфері.

Таке регулювання різнонаціональних соціальних структур відбувається у багатьох напрямах. Головні серед них:

• умови праці, способи найму і звільнення працівників;

• оплата праці, зокрема системи додаткових виплат;

• надання відпусток, вільних від роботи днів, тривалість робочого дня;

• соціальне страхування;

• надання різних пільг, у тому числі матеріального постачання, відпочинку і т. ін.

Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.

Капітал, як правило, рушав у ті місця концентрації робочої сили, де вона значно дешевша від робочої сили в країні-експортері. Навіть у «нових індустріальних країнах» ставки заробітної плати промислових робітників у 80-х роках були в 5—10 разів нижчі, ніж у розвинутих країнах Заходу. Практична необмеженість на периферії світового господарства дешевих трудових ресурсів сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування продуктивного капіталу економічно розвинутих країн, насамперед на основі розвитку мануфактурних форм організації праці[14, c. 405].

Слід зауважити, що в недалекому минулому, в епоху колоніалізму, попит на закордонну робочу силу не відігравав будь-якої серйозної ролі в міжнародній експансії капіталу. Діяльність міжнародних компаній мала тоді переважно торговельний та фінансовий характер. Сучасна ж структура попиту на робочу силу значно ускладнилась, і вона часто містить як її необхідний компонент попит на іноземних працівників. Саме в нинішню епоху, коли ринкові відносини стали панівними у світовому господарстві, міграція досягла глобальних розмірів та найрозвинутіших форм.

Об'єктивні можливості для залучення приватним капіталом робочої сили різної національної належності пов'язані з розвитком ТНК, котрі розгорнули великомасштабне міжнародне виробництво з ієрархічним поділом праці різних груп зайнятих, які, живучи й працюючи в різних країнах, інтегрувалися в єдину виробничо-технологічну систему приватної корпорації. В межах ТНК із часом виник свій внутрішній ринок праці, який характеризувався частими переміщеннями різних категорій працівників (особливо керівної ланки) з однієї країни в іншу.