Проблеми соціального захисту українців на міжнародному ринку праці

У вказаних умовах можна назвати такі ланки участі України в міжнародних ринках робочої сили:

• скорочення надлишкової пропозиції на внутрішньому ринку праці;
• удосконалювання структури зайнятості;
• зміна демографічної ситуації;
• збільшення валютних надходжень за рахунок грошових переказів емігрантів;
• більш тісна інтеграція України у світове господарство.

У сучасній трудовій міграції, як і в будь-якому об'єктивному процесі, дослідники схильні вбачати як позитивні, так і негативні риси та тенденції. Позитивним можна вважати те, що за рахунок виїзду робочої сили за кордон зменшується рівень безробіття всередині держави, а зароблені за кордоном гроші здебільшого пересилаються та витрачаються в Україні, тим самим сприяючи розвитку економіки. Після повернення на Батьківщину трудові мігранти, як правило, засновують власний дрібний та середній бізнес, що позитивно впливає на формування та становлення середнього класу. До позитивних складових можна зарахувати й ті, які впливають на дисципліну праці, організацію виробництва, формування світогляду його учасників. Загалом через мігрантів світ має більше уявлення про Україну, і навпаки.

Важливість ролі "міграційних" грошей – не лише в засобі підвищення рівня життя окремих верств населення, а й у джерелі інвестування в економіку України, що не набуло державної ваги в обліку та формуванні бюджету. Тільки від заробітчан Тернопільщини щороку надходить близько 100 млн доларів США, а сумарний обсяг заробітків українських громадян за кордоном, згідно із розрахунками відділу міграційних досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, за найбільш реальною оцінкою становить 4,7 млрд доларів на рік (11% ВВП).

Та навіть з урахуванням позитивних рис української трудової міграції, яка начебто генерує середній клас і дає можливість уникнути певній частині громадян озлиднення, слід звернути увагу на наступні дані.

Сьогодні в світі, за різними оцінками, налічується від 150 до 175 млн. осіб (більше 3% населення планети), що проживають за межами країн свого походження. З них більше 65 млн. – мігранти. Участь українців в глобальних світових міграційних процесах – вражаюча. Більше 30% всіх українців (близько 20 млн.), що живуть за межами України, є громадянами інших держав і глибоко інтегровані в їх суспільство. А українські мігранти складають близько 20% громадян України (більше 7 млн.) і понад 10% від загальної кількості мігрантів в світі. Серед країн-донорів пострадянського простору Україна продукує більше всього трудових мігрантів. Цей показник особливо тривожний на тлі депопуляції українського етносу – низької народжуваності і високої смертності.

Якщо в ХХ столітті українська нація була нацією депортованих, то в ХХІ столітті вона стала нацією мігрантів.

Так в кінці 2004 року, за різними джерелами, за кордоном знаходилося більше 7 млн. громадян України. Основна кількість наших мігрантів зосереджена в країнах Європи і Америки: у Аргентині – 100 тис., Бразилії – 150 тис., Великобританії – 70 тис., Греції – 200 тис., Ізраїлі – 150 тис., Іспанії – 400 тис., Італії – понад 500 тис., Канаді – 150 тис., Придністров'я (Республіка Молдова) – 50 тис. з 350 тис., що проживають там постійно, ФРН – 200 тис., Польщі – більше 400 тис. (за рік межу перетинає близько 6 млн.), Португалії – 200 тис., Росії – 3 млн., Словаччині – 50 тис., США – 500 тис., Туреччині – 30 тис., Франції – 40 тис., Чехії – 400 тис. Зі всієї кількості громадян України за кордоном легалізовано владою країн перебування близько 500 тис., інші – на нелегальному положенні.

Першоосновою негативних рис трудової міграції, що торкнулась України, є її стихійність. Саме неконтрольованість процесу з боку держави призвела до негараздів у сферах пенсійного та соціального забезпечення, медичного страхування, а також несприятливого режиму в системі банківського переказу грошей, відсутності інформації про надійних роботодавців за кордоном. Ситуація поглиблюється і тим, що Україна перебуває на межі "демографічного дефолту" (зменшення населення з 52 до 47,7 млн осіб), що є наслідком відмови держави від розвитку "людського капіталу" і створення передумов для дотування низькокваліфікованої робочої сили. Кричущим є те, що міграція загострила проблеми сім'ї, залишених дітей і, як наслідок, пияцтва і наркоманії серед підлітків, ранніх статевих відносин. Як бачимо, ми маємо системну, комплексну проблему тривалого характеру, що стосується майже всіх сфер нашого життя. Розв'язувати її необхідно на державному рівні, через державні установи.

Міграційні процеси мають глибокі наслідки, одне з самих негативних – втрата висококваліфікованої робочої сили, перш за все наукових кадрів. У зв'язку з виїздом наукових співробітників і висококваліфікованих фахівців втрати України складають більше мільярда доларів США в рік. (Для довідки: підготовка фахівця з вищим утворенням технічного і природного профілів коштує Україні близько 10 тис. доларів США, а в розвинених країнах ці витрати більше в 10 разів.) Таким чином, Україна інвестує свій живий капітал в економіку практично всіх розвинених країн світу.

До найсуттєвіших проблем розвитку зовнішніх трудових міграцій в Україні на сучасному етапі належать переважно нелегальний характер трудових поїздок за кордон; відсутність офіційної статистики; низький рівень забезпечення соціального захисту українських громадян в інших країнах та переважне використання їх на низькокваліфікованих роботах; в Україні не існує ефективних механізмів залучення коштів, залучених трудовими мігрантами, в її економіку.

Ці проблеми не є вигаданими. Вони базуються на фактах більше негативних. Приміром, чи справді наші люди за кордоном мають можливість підвищити кваліфікацію та набути нових знань? Крім, звісно, вивчення мови країни перебування. Бо ж професійні знання та їх поглиблення потрібні хоча б з огляду на те, що за кордон їдуть молоді люди. За даними згадуваного вже Інституту демографії та соціальних досліджень, найбільший відсоток тих, хто їде заробляти за кордон, становлять люди віком 20-39 років. Що ж їм пропонує закордонний ринок праці? Більшість трудових мігрантів з України зайняті на будівництві (37,2%) та в наданні послуг домашньої прислуги (22,9%). Тоді як у державному управлінні, освіті, охороні здоров'я – лише, відповідно, 1,4; 0,6; 1,0. І тут виникає небезпідставне запитання: яких іще додаткових знань набуває вчителька, яка працює покоївкою або нянею? До того ж, шкідливі і малокваліфікаційні умови праці, де здебільшого зайняті мігранти-будівельники і сезонні робітники, ставлять під сумнів не тільки значне підвищення кваліфікації робітників, а й саму можливість професійного зростання.

Аналіз міграційної ситуації в Україні свідчить, що вона розвивається набагато швидше, аніж органи, які повинні її регулювати. Сьогодні на рівні державних структур кожне відомство діє виходячи зі свого розуміння поточних процесів, не маючи загальної картини міграції. Ситуацію поглиблює постійна реорганізація органів управління, що відповідають за здійснення міграційної політики.

2.3.Проблеми  соціального захисту українців  на міжнародному ринку праці

Трудова міграція є однією з ознак сучасного ринку праці. Розвиток транспортної інфраструктури, поширення нестандартних форм зайнятості,

глобалізація всіх сфер людської діяльності та посилення нерівномірності розвитку територій зумовлюють підвищення мобільності економічно активного населення. Трудова міграція, безсумнівно, сприяє перерозподілу робочої сили та підвищенню ефективності людського капіталу. Водночас, як і більшість інших проявів гнучкого ринку праці, трудова міграція містить загрозу послаблення соціального захисту працівників, а отже, вимагає нових, нестандартних підходів до організації соціального забезпечення.

Нині в Україні порівняно з більшістю країн, що утворилися на території колишнього СРСР, – одні з найпривабливіших умов пенсійного забезпечення: збережено низький пенсійний вік та навіть істотно розширено перелік робіт, професій, що надають право виходу на пенсію раніше звичайного віку; встановлено дотації, що забезпечують пенсійну виплату незалежно від тривалості страхового стажу на рівні не нижче прожиткового

мінімуму для осіб, які втратили працездатність; відсутні будь-які юридичні обмеження щодо працевлаштування пенсіонерів та одночасного одержання пенсії й заробітної плати.

Усе це створює передумови для перетворення України на “країну пенсіонерів” не лише внаслідок низької народжуваності, а ще й через міграційний приплив населення передпенсійного та пенсійного віку з країн – колишніх республік СРСР.

Населення країн СНД становить переважну більшість прибулих в Україну (75% у 2011 р.) і забезпечує основну частину додатного сальдо зовнішніх міграцій (87% у 2011 р.).

Від 2004 р. (рік початку пенсійної реформи в Україні) простежується доволі чітка тенденція до збільшення кількості прибулих чоловіків віком 50–59 років та жінок віком 45–54 років, тобто останнього десятиріччя працездатного віку згідно з українським законодавством.

При цьому збільшення кількості прибулих чоловіків віком 25–49 років стало спостерігатися лише з 2006 р., а кількість прибулих жінок віком 25–44 років взагалі залишається майже незмінною (рис. 1)

Є всі підстави стверджувати, що контингент мігрантів передпенсійного віку прибуває в Україну саме з країн СНД, оскільки мігранти з інших країн (переважну їх більшість становлять громадяни Китаю, В’єтнаму, Ірану, Сирії, Індії, Лівану, деяких інших країн Азії та Африки) приїздять в молодому віці з метою навчання або працевлаштування.

Таким чином, територіальний принцип пенсійного забезпечення може призвести до значних додаткових видатків Пенсійного фонду України на виплату пенсій громадянам, які переважну частину трудового стажу (або й весь час) працювали на економіку інших країн СНД.

Рис. 2. Прибулі в Україну за віковими групами, 2004–2007 рр.

Найповнішою мірою правовий статус трудових мігрантів було оформлено у Чеській Республіці, Португалії та Іспанії – більше половини трудових мігрантів з України, які працювали в цих країнах, одержали дозвіл на проживання та на роботу. В Італії відповідна частка становила 31,9%, в Угорщині, Польщі, Російській Федерації – близько 22%. Найбільша частка осіб без офіційного статусу спостерігалася серед трудових мігрантів у Польщі (56,2% загальної кількості трудових мігрантів з України в цій країні) та Італії (36,2%).

Переважна більшість трудових мігрантів працювали за наймом (83,6% загальної кількості). При цьому трудовий контракт у письмовому вигляді мали лише третина найманих працівників – мігрантів, решта працювали за усною домовленістю. Найчастіше не оформлюються трудові відносини у тих видах діяльності, де зайнятість трудових мігрантів найлегше приховати: серед працюючих домашньою прислугою лише 16,1% мали письмову трудову угоду, серед працівників торгівлі – 31,5%, будівництва – 32,7%.

Проблеми з оформленням правового статусу та нестабільний характер зайнятості зумовлюють низький рівень соціального захисту українських трудових мігрантів на робочому місці. Лише 51,5% з них були охоплені соціальним страхуванням, а 21,1% не мали права на жоден вид соціального забезпечення чи пільг (включаючи оплачувану відпустку). Найвищий відсоток охоплення мігрантів соціальним страхуванням у країнах, де трудові відносини частіше офіційно оформлені – в Іспанії, Угорщині та Чеській Республіці.

Найбільш незахищені трудові мігранти, які працювали у Російській Федерації – понад третина з них не мали права на жоден вид соціального захисту. Відсутність соціального захисту на робочому місці та намагання максимізувати свої заробітки призводять до того, що робочий час трудових мігрантів у півтора–два рази довший за нормативну тривалість робочого часу, встановлену в Україні. Лише 12% трудових мігрантів з України працювали за кордоном не більше 40 годин на тиждень. Водночас 57,1% їх загальної кількості працювали 41–60 годин, ще 16,6% – 61–80 годин на тиждень.

Для порівняння: серед зайнятого населення в Україні частка тих, що працюють понад 40 годин на тиждень, не перевищує 17%.

Окрім надмірної тривалості робочого часу, трудовим мігрантам доводиться стикатися і з іншими порушеннями їхніх трудових прав. Значна частина трудових мігрантів відзначили, що робота, яку вони фактично виконували, відрізнялася від обіцяної (12,5%), або їх було переведено до іншого роботодавця (6,2%). Також доволі поширені випадки затримки виплати заробітної плати або виплати її в неповному обсязі (цю проблему відзначили 8,6% загальної кількості трудових мігрантів), залучення до понаднормової

неоплачуваної роботи (4,0%), несприятливих умов праці (10,7%).

Незважаючи на ці обставини, переважна більшість трудових мігрантів (67,3% загальної кількості) задоволені роботою за кордоном; 17,1% вагалися з відповіддю, незадоволених було лише 15,6%. У першу чергу це свідчить про не надто високі вимоги трудових мігрантів щодо умов праці та побуту, відсутність турботи про накопичення власних страхових прав на соціальне забезпечення. Останній чинник частково пояснюється загальним байдужим ставленням населення нашої країни до участі у соціальному страхуванні. Близько чверті зайнятих не сплачують страхових внесків зовсім, а з тих,

котрі платять, третина роблять внески в розмірі не вище мінімального.

Як показують результати численних досліджень трудові міграції мають переважно маргінальний характер (не лише в Україні). Мігранти-працівники заповнюють певні ніші на ринках праці країн - реціпієнтів – зазвичай низькокваліфіковані та низькооплачувані робочі місця, що не цікавлять місцеве населення, але закордонний заробіток усе ж вищий, ніж вони могли б заробити на батьківщині, навіть виконуючи більш кваліфіковану роботу. Саме ця маргінальна спрямованість дає підстави стверджувати, що сучасна фінансова криза навряд чи призведе до скорочення трудових міграцій українського населення, швидше навпаки – викличе нову хвилю “економічного туризму”. Відмінність ситуації в Україні від розвинутих країн полягає в тому, що кризові явища охопили не лише фінансово-кредитний