Соціальне партнерство та ринок праці

Нерідко вживається слово „конфлікт”, тому що навіть при найцивілізованішому способі узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників ці інтереси залишаться різними. Вони можуть бути зближені, але повністю злитись ніколи не зможуть. Деякою мірою такому зближенню сприяє розвиток акціонерних компаній, колективних підприємств, становлення яких суттєво змінює положення найманою праці. По-перше, працівники стають власниками засобів виробництва і мають право на частку прибутку і на участь в управлінні. По-друге, акціонерні компанії навіть у найнесприятливіших кон’юнктурах ринку прагнуть зберегти свої кадри, що дає певні гарантії кожному працівникові на збереження його робочого місця.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що ступінь розвиненості соціального партнерства залежить від ряду факторів:

а) ступінь  демократизації управління виробництвом. Так, найсприятливіші умови для  розвитку соціального партнерства  виникають завдяки децентралізації  управління, віднесення до компетенції  колективів підприємств розв’язання  більшості соціально-трудових проблем, розширення прав областей, регіонів і міст. В умовах функціонування підприємств різних форм власності можливості й потреба в соціальному партнерстві зростають ще більше;

б) рівень життя  більшості населення і ступінь  диференціації доходів. Спостереження свідчать, що чим нижчий рівень життя і чим більша різниця в доходах багатих і бідних, тим популярнішим є заклик до повалення влади і перерозподілу власності з відповідними практичними діями. І навпаки, в країнах з високим рівнем життя і помірною диференціацією доходів прагнення соціальних партнерів до соціального миру більше. Так, відомо, що суттєвий вплив на розвиток ідеї соціального партнерства справили німецькі економісти Вільгельм Репке, Альфред Мюллер-Армак і Людвіг Ерхард, а в самій Німеччині соціальне ринкове господарство базується на поєднанні конкуренції, економічної свободи підприємців і активної політики  У всіх розвинених країнах існують програми і фонди допомоги безробітним, малозабезпеченим, інвалідам, людям похилого віку.У більшості розвинених країн різниця в доходах 20% найбідніших і найбагатших сімей не перевищує 10 разів. Основний прошарок суспільства становить середній клас, який має досить високий рівень життя і абсолютно не схильний до зміни суспільної системи і особливо до перерозподілу власності;

в) психологічні передумови і культурні традиції в суспільстві як фактор сприяють орієнтації населення розвинених країн  на пошук соціальних компромісів, на розв’язання суспільних проблем  раціоналістично, без крайніх заходів, на основі правил, визначених законами.[1,с 60].

Крім того, що соціальне партнерство є складовою  побудови соціального ринкового  господарства, елементом формування соціально відповідальної політики представників обох соціальних груп, організаційним принципом гармонізації відносин власності, воно ще й є економічним важелем підвищення ефективності виробництва. Основною метою соціального партнерства на рівні суспільства є досягнення загального блага, яке виражається такими показниками:зростання продуктивності праці має перевищувати зростання середньої заробітної плати;збільшення валового національного продукту;удосконалення техніки, технології виробництва, науково-технічний прогрес;підвищення рівня життя населення;досягнення зазначеної мети можливе за умови залучення всіх суб’єктів суспільних відносин до управління і подолання на цій основі монополізму в розподілі створеного продукту;посилення мотивації до співробітництва у забезпеченні високих результатів роботи як необхідної умови підвищення якості життя;усунення непорозумінь і суперечностей щодо намірів, які представляють законні інтереси кожної із сторін;досягнення взаємного прагнення до утвердження в суспільстві соціального миру і злагоди.[4,с 56].

 

1.2  ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ  ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ

 

Серед економістів існують рiзнi точки зору щодо змісту i економічної природи ринку праці. Основу розбіжностей складають предмети продажу: робоча сила або сама праця.

Марксистський напрям в  економiцi відстоює точку зору, що предметом  купівлі-продажу на ринку праці  є специфічний товар — робоча сила. Праця являє собою процес функціонування робочої сили, результатом якого є не тільки матеріальний продукт, що має споживчу вартість, а й суспільний продукт, що має вартість. Робоча сила має здатність створювати результати праці, що диференціюються як праця основна i добавлена.

Еквівалентом вартості робочої сили виступає заробітна  плата, що i є предметом торгів на ринку праці. Добавлена праця  породжує прибуток підприємства, сам  факт одержання якого залишається  в тiнi торгів на ринку праці.

Представники немарксистського напряму (сучасні економiчнi школи) вважають предметом торгів на ринку праці  саму працю. Заробітну плату вважають ціною праці у формі ставки, величина якої визначається попитом  та пропозицією на ринку праці.

Однак праця як процес не підлягає купівлі-продажу, а зарплата фактично визначається не тільки нижньою межею вартості робочої сили, а й має тенденцію росту за рахунок мотиваційних факторів, а також під впливом попиту та пропозиції. Тому точніше було б назвати ринок праці ринком робочої сили. Але усталений термін «ринок праці» практично неможливо замінити. [1,с.78].

Ринок праці — це система  відносин обміну iндивiдуальної спроможності до праці на фонд життєвих благ, необхідних для її розширеного відтворення i розміщення працiвникiв у системі суспільного подiлу праці за законами товарного виробництва.

Ринок праці має похідний характер по відношенню до ринків капіталу, товарів i послуг, що формують структуру  суспільного виробництва, а також  кон’юнктуру ринку.

Однак слід враховувати, що на ринку праці продається специфічний товар - робоча сила, тобто здатність людини до праці. Її реалiзацiя торкається всіх основних сфер життя суспільства i залежить від політичних, соцiально-економiчних, органiзацiйних, правових, психологічних та інших умов.

Робоча сила безпосередньо  поєднана із засобами виробництва i невiддiльна від особистості. Носіями одиничної  робочої сили є всі працездатні  члени суспільства, фактичні або  потенцiйнi працівники виробничої i невиробничої сфер господарства всіх категорій (робітники, службовці, фахiвцi, керівники). При цьому варто розрізняти загальну i професійну працездатність.

Загальна працездатність передбачає здатність працівника до праці, що не потребує спеціальної підготовки.

Професійна працездатність — це здатність працівника до праці у певній галузі професійної дiяльностi, що передбачає спеціальну підготовку.

Таким чином, робоча сила — це здатність до праці, сукупність фізичних i духовних здібностей людини, які використовуються у виробничій дiяльностi. Безпосередню основу робочої сили складає працездатність, тобто стан здоров’я, а також знання, навички й уміння, що дозволяють людині виконувати роботу певної якості й обсягу. [2,с.175].

Товаром на ринку праці  є робоча сила. Ринок робочої сили є одним із елементів складної соцiально-економiчної системи ринку. Отже, ринок робочої сили є економічною категорією, що несе в собі всі iстотнi ознаки ринку взагалі. Відтворення товару «робочої сили» пов’язано з великими затратами часу, засобів, що робить цей товар надзвичайно цінним для суспiльства, змушує забезпечувати соціальний захист працiвникiв у разі несприятливої кон’юнктури на ринку праці.

Ринок праці — це один з ринків, на якому фірма повинна  успішно діяти, щоб вижити. Ринок  праці i ринок капіталу є основними  видами ринків, на яких придбають фактори виробництва, а ринок продуктів (виробів) - це такий ринок, на якому продукція продається. На практиці, звичайно, фірма одночасно виступає на різних ринках (праці, капіталу, продуктів).

На вiдмiну від ринку  взагалі, ринок праці має такі особливості:

1. Невiддiльнiсть прав  власника на товар (робочу силу) від самого власника.

2. Тривалість економічного  контакту продавця i покупця.

3. Наявність грошової  форми угоди.

4. Наявність економічних  iнтересiв суб’єктів ринку праці.

5. Наявність значної кiлькостi соціальних умов, що визначають функціонування ринку праці (державні програми у сфері зайнятості, системи трудового законодавства та ін.).

6. Рiзноманiтнiсть трудових  угод.

Ринок праці є сферою реалiзацiї економічних iнтересiв  власників засобів виробництва i робочої сили на взаємоприйнятних умовах. Економічні інтереси цих двох власників реалізуються в процесі праці, тобто в процесі функціонування робочої сили у поєднанні із засобами виробництва. У ході праці виявляється її результативність (ефективність). [3,с.92].

Ринок праці в масштабі суспiльства є сукупним ринком праці. Його складовими частинами є:

— сукупна пропозиція;

— сукупний попит (як загальна потреба в робочій силi).

Частина ринку праці, у якій попит дорівнює пропозиції, характеризується виробничою зайнятістю i складає задоволений попит на робочу силу. Різницю між сукупним ринком із задоволеним попитом складає величину поточного ринку.

Поточний ринок складається  з:

- відкритого ринку  праці (незайняті працівники i вiльнi  робочі місця);

- прихованого ринку  (працюючі потенційно можуть бути  безробітними, а робочі місця  можуть бути лiквiдованi).

Суб’єктами ринку  праці є роботодавці (власники засобів  виробництва — юридичні i фiзичнi особи) i наймані робітники (працездатні  громадяни).

Система відносин на ринку  праці складається з відносин:

- між роботодавцями  i найманими робітниками;

- між суб’єктами ринку  i їхніми представниками (профспілки, асоцiацiя роботодавців, служба зайнятості);

- між суб’єктами ринку  праці i державою.

Співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці складає його кон’юнктуру. Структура характеризується підйомом i спадом у залежності від стану економіки. Кон’юнктура ринку буває дефіцитною, надлишковою i рівноважною.

Конкуренція ринку праці  являє собою надлишкову наявність незалежних покупців i продавців.

Інфраструктура ринку  праці — це державні установи i недержавні структури сприяння зайнятості (фонди, служби i т.д.). Основні завдання інфраструктури: регулювання ціни робочої сили, умов праці, підготовки i перепідготовки, захист прав суб’єктів ринку праці.

Сегментація ринку праці  — це поділ працiвникiв i робочих  місць за стійкими замкнутими секторами  або зонами, межі яких стримують  мобiльнiсть робочої сили. Первинний i вторинний ринки праці можна  розглядати в певному сенсі як сегменти загального ринку праці.

Первинний ринок праці  — це ринок зі стабільним рівнем зайнятостi, високим рівнем оплати, можливостями просування по роботі, професійного росту, прогресивною технологією, органiзацiєю управління та ін.

Вторинний ринок праці характеризується низьким рівнем зазначених вище характеристик.

Причинами поділу ринку  праці на сегменти є:

- розходження в рiвнi економічної ефективності виробництва;

- розходження в рiвнi соціальної ефективності праці;

- розходження в рiвнi соціальної ефективності виробництва.

Сегментація передбачає наявність внутрішнього i зовнішнього  ринку праці.

Внутрішній ринок праці  обмежується рамками одного підприємства, у якому адмiнiстративними правилами  визначаються: ціна робочої сили, склад i її рух, створення i лiквiдацiя робочих місць та ін.

Зовнішній ринок праці  — система соцiально-трудових відносин між роботодавцями i найманими робітниками  в масштабі країни, регіону, галузі. Він визначає рух робочої сили між підприємствами, регіонами, галузями i породжує безробіття.

Внутрішній ринок праці  обумовлюється наявністю і складом  працiвникiв на пiдприємствi, їхнім  рухом усередині нього, причинами  переміщення, рівнем зайнятостi, ступенем використання устаткування, наявністю  вільних, знову створюваних i лiквiдованих робочих місць. При розгляді процесів формування ринку праці будь-якого рівня важливо мати на увазі, що становище працівника обумовлено такими станами: ступенем пiдготовленостi до роботи, пошуком роботи, пропозицією на ринку робочої сили, зайнятістю в трудовому процесі на конкретному мiсцi.

Економічна ситуація останніх років викликала сегментацію  ринку праці у зв’язку з  появою нових форм власності, розвиток малого підприємництва, неформального  виробництва (тіньового сектора) та ін. [3,с.93].

Національні ринки праці в різних країнах мають свої вiдмiнностi й особливості. Найбільш iстотнi з них мають такі моделі ринку праці:

1. Японська модель  характеризується принципом «довічного  найму». Оплата праці i соцiальнi виплати  в японських фірмах залежать  від стажу роботи на пiдприємствi. Професійна підготовка i перепідготовка працiвникiв здійснюється усередині фірми. Така політика розвиває прихильність працiвникiв до фірми, патріотизм, творче ставлення до роботи. При скороченні виробництва фірми не йдуть на звільнення, а скорочують лише оплачувану тривалість праці.

2. Американська модель  є жорсткою стосовно працiвникiв.  Законодавство приймається кожним  штатом. При скороченні виробництва  робітник може бути звільнений, що веде до безробіття. Фірми  мало опікуються підготовкою i перепідготовкою працюючих.