Соціальне партнерство та ринок праці

Зважаючи на те, що внаслідок таких трудових конфліктів, як локаути і страйки, завмирає виробництво і всі три сторони несуть певні економічні втрати, законодавством деяких зарубіжних країн надано право урядовим структурам втручатись, використовуючи примусовий арбітраж. У таких випадках публічно обрана комісія, до якої входять представники обох сторін ринку праці, розробляє обов’язкові угоди між роботодавцями і працівниками, які діятимуть у період між колективними переговорами.

В умовах соціальної ринкової економіки держава залишається крупним роботодавцем і її політика в соціально-трудових відносинах у державному секторі суттєво впливає на трудові відносини загалом. Така ситуація виникає тоді, коли дві функції держави – як роботодавця і арбітра – не розмежовані. Тільки роз’єднавши ці дві функції, можна підвищити соціальну відповідальність адміністрації підприємств, галузевих органів управління виробництвом і підвищити роль держави як гаранта прав усіх учасників виробничого процесу.[15,с.10]

Профспілки є однією з громадських організацій, які створюються трудящими для захисту своїх соціальних, економічних і професійних прав, для вираження інтересів найманих працівників, для боротьби за соціальну справедливість, з метою сприяння створенню для людини відповідних умов праці та життя. Вони мають ряд особливостей, це:

наймасовіше об’єднання трудящих, доступне для  всіх;організація, яка за своєю метою  та інтересами найбільше відповідає інтересам трудящих.

Форма організації  профспілок може бути різноманітною. Як правило, критерієм вступу до профспілки є професія члена профспілки (ливарники, бухгалтери, транспортні працівники та ін.). На одному й тому самому крупному підприємстві працівників можуть представляти десяток профспілок. Іншим критерієм членства може бути галузь економіки (металургія, вугільна промисловість тощо). У цьому разі на підприємстві функціонує набагато менше профспілок – може бути навіть одна для робітників і службовців. Третій варіант, відрізняється тим, що кожне підприємство має свою власну профспілку, що суттєво позначається на різниці в рівнях заробітної плати на різних підприємствах.

Основною метою, яку  ставлять перед собою профспілки, є підвищення рівня заробітної плати, збереження робочих місць для  членів профспілки, участь трудящих в  управлінні виробництвом і розподілі виробленого продукту, а також покращення умов праці.

Зважаючи на це, в їхній  діяльності нерідко виникають протиріччя. Перше з них пов’язане з  тим, що підвищення рівня ставок заробітної плати може призвести до збільшення рівня безробіття в країні. Річ у тім, що угоди й договори в межах соціального партнерства укладаються на порівняно тривалий термін (від одного до трьох років) і не переглядаються протягом цього періоду незалежно від зміни економічної ситуації. Така жорсткість ставок заробітної плати призводить до того, що їх рівень стає менш чутливим до співвідношення попиту та пропозиції на окремих ринках праці. Це означає, що причини безробіття можуть полягати в угоді по ставках заробітної плати, рівень яких перевищує можливості фірм і призводить до звільнень працівників. Здавалося б, що профспілки за таких умов мусять знизити свої вимоги, проте цього, як правило, не відбувається, тому що вони захищають інтереси більшості працюючих, нерідко за рахунок меншості безробітних. Більше того, безробітні часто не є членами профспілки і не мають змоги впливати на їхню політику так само, як працюючі. Отже, робітники з гарантованою зайнятістю мимоволі виграють від звільнення інших.

Друге протиріччя пов’язане  з різницею в рівнях заробітної плати  працівників різних галузей, навіть якщо вони виконують однакову роботу, за умови об’єднання їх у спілки за професійною або галузевою ознакою.

Третє протиріччя в роботі профспілок зумовлене їхньою боротьбою  за покращення умов життя, згідно з  якою до колективних угод включаються пункти про техніко-технологічне переозброєння виробництва, зменшення сфери використання ручної праці тощо. Проте така вимога нерідко призводить до скорочення чисельності працівників і суперечить вимозі забезпечення зайнятості.

І ще одне протиріччя полягає в тому, що сприяючи участі трудящих в управлінні виробництвом, створюючи своєю діяльністю передумови формування стабільних механізмів узгодження інтересів і запобігання конфліктам, профспілки мимоволі послаблюють свою роль у сучасному виробництві. Зараз у багатьох країнах трудящі перестають відчувати потребу у профспілках, частка працівників, які беруть участь у різних об’єднаннях, поступово зменшується. Цьому певною мірою сприяє тенденція децентралізації трудових відносин на ринках праці різних країн (Зниження колективних переговорів до рівня підприємств) і індивідуалізації трудових відносин (заміна колективних угод і договорів на індивідуальні угоди та контракти).

 Одним із суттєвих  засобів впливу найманих працівників  і їхніх профспілок на роботодавців є страйки. Вони бувають одноденні й багатомісячні, кількість людей, що можуть брати в них участь, коливається від десятків до тисяч. Для забезпечення ефективності проведення страйків профспілки використовують різні засоби.

Так, у періоди, коли страйки не проводяться, члени профспілки роблять регулярні внески до страйкового фонду, з якого вони одержують матеріальну допомогу. Від суми коштів, нагромаджених у таких фондах, певною мірою залежить тривалість страйку. Щоб збільшити свої сили під час трудових конфліктів, профспілки співробітничають одна з одною:під час страйку в разі потреби одна з профспілок може взяти на себе фінансування витрат іншої за рахунок свого страйкового фонду. Як правило, при цьому в обмін на можливість використання свого фонду така профспілка вимагає надання їй права впливати на рішення відносно страйку;іншим способом надання підтримки є страйки солідарності. Наприклад, страйк на взуттєвих фабриках може бути підтриманий транспортниками, які на період страйку відмовляться вивозити готову продукцію з взуттєвих фабрик.

 Певною  мірою діяльність  профспілок  може регулюватися вже прийнятими  Конституцією України та Законами  України „Про зайнятість”, „Про  оплату праці”, „Про колективні  договори та угоди”.

Профспілки  в Україні зараз стикаються з  проблемою гіперінфляції та загрозою повної зупинки виробництва, що суттєво  впливає на характер їхньої діяльності. Головна профспілка намагається  самоутвердитись, а нові профспілки ще далекі від того, щоб бути представницькими. Реального партнера, таким чином, у межах соціального партнерства, яке вже почало формуватись в Україні, ще немає через те, що уряд не розділяє свої функції визначального органу політики, законодавця, власника та роботодавця. Приватний же сектор ще не являє собою реальної організованої сили.[15,с.109].

Новий профспілковий  рух в Україні почав формуватись  з середини 1994 року створенням чотирьох типів профспілкових об’єднань:Федерація профспілок України (ФПУ);Велика кількість нових спілок, які бачать себе як альтернативу ФПУ;Незалежна профспілка гірників України (НПГУ);Вільна профспілка машиністів України (ВПМУ);Профспілка-асоціація льотного складу цивільної авіації (ПАЛС ЦА);Федерація профспілок авіадиспетчерів (ФПАД);

Профспілка  працівників текстильної промисловості (ППТП);Профспілка інженерно-технічних працівників авіапідприємств (ПІТП).

Альтернативні профспілки виникли після перших хвиль страйкового руху в Україні  наприкінці 80-х років. Вони не мали на меті зламати офіційну профспілкову систему, а лише боролися за свої права, за добробут своїх родин і за власну гідність. Їхня поява зумовлювалась принаймні двома факторами: найнебезпечнішими умовами праці та можливістю впливати на роботодавця (державу).

Першими страйки  розпочали гірники.

Профспілки, що мали спільні структури в межах колишнього СРСР, тобто там, де не було органів на рівні УРСР (Чорноморський флот, наукові Академії наук, працівники залізниці та шляхового будівництва).

Нові спілки, які орієнтуються на політику уряду  або ФПУ, але з формальних причин не є частиною ФПУ. Сюди відносять частини збройних сил, а також різні служби міліції та служби безпеки.

Основними проблемами профспілкового руху в Україні в сучасних умовах є:постійне зниження рівня довіри до профспілок взагалі;

незацікавленість чи неспроможність профспілок організувати працівників у приватних фірмах;недостатня підтримка профспілками тих, хто втратив роботу.

Важливо зауважити, що на етапі формування нових профспілок в Україні, створення законодавчої бази їхньої діяльності необхідно створити такі умови, за яких було б неможливе укладання „полюбовних угод” з профбюрократією, з крупним бізнесом і державою за спиною робітничого класу, неможливе сповзання профспілкового руху на позиції ділового уніонізму і гомпресизму, перетворення профспілок на „ділові підприємства”, що спеціалізуються на торгівлі робочою силою. Потрібно мати на увазі, що в країнах із соціальною орієнтованою ринковою економікою перевага віддається „соціальному уніонізму”, вимоги якого не обмежуються лише зростанням ставок заробітної плати, а який займає активні позиції в боротьбі за демократизацію соціального та економічного розвитку суспільства, за втілення в життя принципів співучасті в управлінні виробництвом.

Зважаючи  на те, що в сучасних умовах в Україні  переважає політика соціального дарвінізму, в основі якої лежить антигуманний антидемократичний принцип: „Виживають в умовах ринку найсильніші та найпристосованіші”, можна зробити висновок, що передумов для плідної діяльності профспілок і розвитку системи соціального партнерства ще не створено.

Спілки роботодавців створюються на основі спільних інтересів  роботодавців як покупців робочої сили. Маючи свої інтереси в одержанні  прибутків, завоюванні ринків збуту  тощо, підприємці в системі соціального  партнерства бачать можливості проведення узгодженої технічної, економічної та соціальної політики, розвитку виробництва без потрясінь і деструктивних конфліктів.

Першою організацією роботодавців в Україні стала  Спілка підприємців Криму (СПК), створена це в лютому 1989 року. Вона об’єднала спочатку приватних бізнесменів і підприємців, а потім до неї приєднались також промислові підприємства всього регіону. Спілка підприємців Криму спочатку зосереджувалась на забезпеченні кращих умов для проведення приватної підприємницької діяльності, торгівлі та інвестицій, але потім поступово налагодила тісні стосунки з двома регіональними профспілками, з Кримським урядом та з українськими урядовими організаціями, а тепер представляє також і державні підприємства, охоплюючи таким чином ширше коло роботодавців. СПК є регіональним представником Української спілки промисловців та підприємців (УСПП).

УСПП була заснована 99 великими підприємствами у 1989 році і реорганізована в 1991 році. Зараз вона об’єднує велику кількість  державних і приватних підприємств, асоціації роботодавців та деяких фізичних осіб. Організаційна структура УСПП включає національний, регіональний та галузевий рівні. Основні види діяльності УСПП передбачають політичні та урядові контакти, фінансово-торгівельні операції, підтримку іноземних інвестицій, економічні та юридичні послуги, контакти з пресою, інформаційно-рекламне діяльність.

З 1991 року УСПП домінує з боку роботодавців у  тристоронній Національній Раді соціального  партнерства.

Серед інших  спілок роботодавців в Україні слід назвати: Спілку орендарів та підприємців України, яка претендує на роль єдиного представника приватного сектора, Українську національну асамблею підприємництва тощо.

Розглядаючи питання про паритет сторін соціального  партнерства, зауважимо, що до цього часу не визначено правовий статус одного з виробників соціально-трудових відносин на ринку праці – об’єднань роботодавців. До того ж ці об’єднання зараз перебувають на стадії формування і, на наш погляд, не готові виступати в ролі самостійної сторони соціального партнерства.

Ситуація  ускладнюється тим, що до об’єднань  підприємців належать також керівники  державних підприємств, які, будучи членами трудових колективів, представляють  одночасно і роботодавців, і найманих працівників. З цієї причини такі роботодавці при веденні колективних переговорів блокуються з профспілками і виступають як одна сторона. Тому значну частину функцій роботодавців при веденні колективних переговорів і укладанні угод беруть на себе органи державної виконавчої влади, тобто їх доводиться виступати однією із сторін двосторонніх угод з профспілками.[15,с.115].

Ще одним  органом, створеним в Україні  в лютому 1993 року у системі соціального  партнерства, є Національна Рада соціального партнерства (НРСП). Це тристороння організація з 66 членів, по 22 з кожного боку. НРСП є консультативним органом і звітує безпосередньо Президентові. Головними цілями НРСП є:підготовка рекомендацій Президентові України з національної соціальної політики: встановлення тристороннього консенсусу з національних, економічних та соціальних питань з метою запобігання конфронтації;участь у підготовці законів, інших законодавчих актів у сфері соціальних і трудових відносин;підготовка пропозицій відносно загальних і галузевих колективних угод, а також аналіз заходів, вжитих для втілення Генеральної Тарифної угоди;координація позицій соціальних партнерів щодо ратифікації чи засудження Конвенцій МОП;інформування громадськості через засоби масової інформації про результати угод сторін щодо трудових і соціальних відносин.

Система колективно-договірного  регулювання в Україні включає: національний, галузевий, регіональний рівні та рівень підприємств.

На національному  рівні укладаються генеральні угоди, предметом яких є такі питання:диференціація  мінімальних тарифних ставок за видами виробництва, робіт і діяльності у виробничих галузях залежно від важкості праці, але не нижче встановленої державою мінімальної заробітної плати;єдині для всієї території України мінімальні тарифні ставки компенсаційних доплат за роботу в несприятливих, шкідливих і небезпечних умовах праці, які диференціюються за видами і категоріями умов праці;єдині тарифні умови оплати праці працівників і службовців за загальними професіями і посадами;максимальна тривалість робочого тижня;мінімальна тривалість оплачуваної відпустки;зобов’язання сторін з питань зайнятості;соціальний захист найбільш вразливих верств населення;зобов’язання відносно поетапного підвищення соціальних гарантів;реалізація державних соціально-економічних програм;охорона праці та довкілля;задоволення духовних потреб населення;взаємні зобов’язання сторін щодо виконання угод.