Соціальне партнерство та ринок праці

Предметом галузевої  та регіональної угоди можуть бути:єдині для підприємства відповідної галузі, території тарифна сітка робітників і шкали співвідношень мінімальних посадових окладів за групами посад керівників, спеціалістів і службовців або єдина галузева і територіальна тарифна сітка для всіх категорій працівників;єдині для різних категорій працівників мінімальні розміри доплат і надбавок, які враховують специфіку умов праці окремих професійних груп певних галузей, територій;вимоги до організації та нормування праці;

зобов’язання  сторін з питань зайнятості;вимоги до умов і охорони праці;система  контролю за виконанням угод;відповідальність сторін за невиконання угод.

Предметом колективного договору на рівні підприємства можуть бути взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:зміни в організації виробництва та праці;регулювання зайнятості;режим роботи, тривалість робочого часу і відпочинку;умови й охорона праці;форми та системи оплати праці;розміри тарифних ставок і посадових окладів за розрядами робіт і посадами працівників;види й розмір доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і компенсаційних виплат, умов їхнього надання;умови оплати праці за надурочну роботу; за час простою не з вини робітника і т.п.;житлово-побутове, культурне, медичне обслуговування, організація оздоровлення та відпочинку працівників;взаємні зобов’язання сторін щодо виконання угод.

Предметом генеральної, галузевої, регіональної угоди, колективного договору можуть бути також інші питання  оплати праці, соціальних гарантій, пільг  окремим категоріям працівників. Потрібно звернути увагу, що тарифні угоди  на національному рівні мають  переважно соціальний, аніж економічний характер. Колективний договір на рівні підприємства більш насичений економічним змістом.[1,с.201].

Сама сутність соціального партнерства базується  на паритетному функціонуванні одного партнера – підприємця і другого  – профсоюзу як представника трудящих. Тому визнання і гарантія права на об’єднання – обов’язкові умови існування партнерства. Але роботодавцю потрібен складений, стабільний, висококваліфікований колектив робітників. Керівник підприємства, який налагодив партнерські відносини з робітниками, і визнав їх право на об’єднання та сприяє цьому, набуває і колективних радників, і конструктивних опонентів. Крім всього, виробник зацікавлений підтримувати споживчий попит своїх робітників на власну продукцію.

З іншого боку, і робітник, співставляючи кон’юнктуру не лише на ринку праці, але і на ринку товарів та послуг, зацікавлений в надійному, конкурентноздатному функціонуванні свого підприємства і збуту продукції. Це його економічна безпека, гарантія зайнятості та доходу. Тому економічні вимоги робітника не безмежні, і він може зрозуміти мотиви раціонального обґрунтування прибутку підприємства для потреб споживача і для потреб накопичення, враховуючи технічне оновлення виробництва й поліпшення умов праці.[1,с.207].

 

 

 

 

 

 

 

2.ФАКТИЧНИЙ СТАН,ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ РИНКУ ПРАЦІ І ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ

 

2.1 ДЕРЖАВНЕ  РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ПРУЦІ В  УКРАЇНІ

Хоч ринок  праці виступає досить саморегульованою ринковою системою, але, як показує  історичний досвід, він також потребує певного втручання держави. Тому ефективне відтворення національного ринку праці можливе лише за оптимально поєднання ринкового та державного механізмів його регулювання.

Механізм  ринкової економіки функціонує на основі дії ринкових законів, таких як закон  вартості, закон пропозиції робочої сили, закон попиту на робочу силу, закон конкуренції, закон суспільного поділу праці, закон циклічного розвитку економіки тощо.

Державне  регулювання ринку праці здійснюється за допомогою державної політики, яка включає правові, адміністративні, організаційні, економічні та соціальні важелі і методи. [14,с.72].

Економічні  важелі державного регулювання національного  ринку праці впливають на політику зайнятості через грошово-кредитну, бюджетно-податкову, інвестиційно-інноваційну, протекціоністську політику тощо.

Грошово-кредитна політика проводиться через здешевлення кредиту шляхом зниження облікової ставки проценту, що призводить до активізації підприємницької діяльності і, як наслідок, до зменшення безробіття і збільшення ВНП. Але на даний момент відсоткові ставки за позичками в нашій країні є занадто високими, що зумовлює недостатність грошових ресурсів і не сприяє зменшенню безробіття. Також важливе значення в грошово-кредитному регулюванню рівня зайнятості має фактор інфляції. Держава, вдаючись до антиінфляційної політики, підвищує відсоткову ставку кредиту, зменшує кількість грошової маси в обігу і цим самим зменшує рівень зайнятості. Таким чином політика зайнятості вступає в суперечність з антиінфляційною політикою. Ще одною складовою грошово-кредитної політики є цільове субсидування, що включає в себе пільгові кредити, програми фінансової допомоги підприємствам, державні витрати на закупівлю товарів і послуг, вироблених за участю певних цільових категорій населення тощо. На жаль, на сьогодні український уряд в умовах скрутного фінансового становища і дефіциту бюджету не може повною мірою взяти на себе відшкодування заробітків, втрачених працівниками внаслідок скорочення попиту на робочу силу. Наступний захід – часткове відшкодування витрат роботодавця на оплату праці. Він використовується для працевлаштування осіб, які неспроможні на рівних конкурувати на ринку праці: жінки, молодь, інваліди, випускники навчальних закладів. Одержуючи субсидію від держави за надання робочих місць низькокваліфікованим працівникам, роботодавці в приватному секторі отримують свого роду компенсацію за їх низьку продуктивність. Згідно Закону України «Про зайнятість населення» держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, а також із метою зацікавлення роботодавців йому надають дотації за умови працевлаштування на строк понад два роки за направленням державної служби зайнятості безробітних, які перебували на обліку більше шести місяців, таких категорій:

- жінки, які мають дітей до шести років;

- одинокі  матері, які мають дітей до  чотирнадцяти років або дітей-інвалідів;

- молодь, яка  закінчила або припинила навчання  у середніх загальноосвітніх  школах, професійно-технічних та  вищих навчальних закладів, звільнилася від виконання строкової або альтернативної служби і якій надається перше робоче місце;

- діти (сироти), які залишилися без піклування  батьків, а також особи, яким  виповнилося п'ятнадцять років  і які за згодою батьків  або особи, яка їх замінює,  можуть, як виняток, прийматися на роботу;

- особи передпенсійного  віку (чоловіки по досягненні 58 років,  жінки – 53 років);

- особи, звільнені  після відбуття покарання або примусового лікування. [13].

Бюджетно-податкова  політика представлена податковою політикою та використанням державного підприємництва або проведенням громадських робіт (загальнодоступних видів тимчасової трудової діяльності, що не потребують спеціальної кваліфікації). Практично всі види податків впливають на відтворення на ринку праці. На жаль, в Україні протягом багатьох років незалежності не приймалися до уваги керівництвом країни численні наполягання вчених-економістів про зменшення податкового тягаря, що призвело до масової тінізації економіки, нелегальної, неофіційної зайнятості населення.

Протекціоністська політика полягає у підтримці вітчизняних виробників (стимулювання експорту товарів та послуг), особливо тих, що спеціалізуються на виробництві продукції кінцевого споживання та високотехнологічних товарів.

Важливим  засобом регулювання ринку праці є також інноваційно-інвестиційна політика. Інвестиції двояко впливають на ринок праці. По-перше, як збільшення сукупних загальних витрат і розширення обсягу зайнятості. А по-друге, як витрати на засоби виробництва, що змушує модернізувати робочі місця, за допомогою яких упроваджується новітня техніка і підвищується продуктивність праці, а також сприяє структурним змінам в економіці праці. Для України інноваційна тема є дуже актуальною через те, що впродовж 90-х років ХХ століття інноваційна діяльність істотно звузилась, що також є однією з причин економічної кризи.

Інноваційна політика України проводиться в  таких основних напрямах:

- створення  відповідних умов для праці  науковців й талановитих співвітчизників  із метою припинення еміграційних  процесів цих категорій населення;

- формування  інтелектуального й наукового  потенціалу нації;

- створення  надійного механізму захисту  інтелектуальної власності;

- використання  потужних стимулів до розвитку  інноваційної діяльності;

- збільшення  фінансування фундаментальних досліджень та розробок у сфері створення новітніх технологій; [15,с.102].

Таким чином, очевидним є те, що необхідно змінити  характер впливу державної політики зайнятості з пасивного, що полягає  у допомозі держави по безробіттю і соціальному захисті неконкурентноспроможних верств населення, на активний, представлений інвестиційною та інноваційною політикою сприяння розвитку ринку праці.

 

2.2 СУЧАСНИЙ СТАН РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ

 

Нині ринок праці  України перебуває у стані  неврівноваженості. На ньому спостерігаються як позитивні зрушення, так і негативні тенденції, які необхідно терміново проаналізувати та вирішити.

Розглянемо основні  проблеми і особливості розвитку ринку робочої сили в його промисловому та сільськогосподарському секторах.

Після здобуття Україною незалежності в її промисловості залишились проблеми ще з Радянського Союзу, а також додались нові, що знайшли свій прояв у швидкому зменшенні кількості зайнятих у промисловому секторі економіки. Це було зумовлено падінням престижу технічних спеціальностей, банкрутством підприємств через їх негнучкість та неготовність до нових ринкових умов.

З 2000 року почалося економічне зростання промислового сектору  економіки, але незважаючи на це офіційна зайнятість продовжує знижуватись  при значних розмірах нелегальної зайнятості (додаток А). Роботодавці стикаються з проблемою невідповідності пропозиції робочої сили на промисловому сегменті потребам виробництва. Підприємствам усе більше потрібні працівники робочих спеціальностей та технічні виконавці. Проте задовольнити їх попит дуже важко через невідповідність підготовки кадрів на ринку освітніх послуг в сторону надлишку більш дохідних і престижних професій та нестачі тих, яких потребує промисловість.

Серед позитивних тенденцій  розвитку промислового сегмента ринку праці слід відмітити зростання оплати праці найманих працівників(додаток Б), значне зниження вимушеної неповної зайнятості, що зумовлено законодавчою забороною практики адміністративних відпусток.

Отже, основними  проблемами, які характерні для промислового сегмента ринку праці є: структурні диспропорції, що обумовлюють дисбаланс попиту і пропозиції робочої сили; значні розміри нелегальної зайнятості; наявність інвестиційних, інституційних і споживчих обмежень, які заважають нормальному розвитку промислового сектора ринку праці. [6,с.163].

Негативні тенденції  на ринку праці в період становлення  ринкової економіки в Україні  дали імпульс формуванню нестандартних, у тому числі незареєстрованих форм зайнятості, поширенню комбінацій її різних форм, збільшенню майнової диференціації населення. У таких умовах неформальна зайнятість стала однією із соціальних проблем економічної лібералізації в Україні і розглядається як прояв механізму саморегуляції економіки, як вимушена форма адаптації населення до сформованої соціально-економічної ситуації.

До неформального ринку  праці належать «тіньові» переважно  дрібні підприємства, що використовують працю мінімальної кількості  працівників, а також не дотримуються трудового законодавства. Він виникає  внаслідок зростання безробіття. Тому не дивно, що за роки економічної кризи (1991-1999 рр.) неформальний сектор зайнятості в Україні невпинно зростав.

Неформальна зайнятість в українській економіці має  свою специфіку. Вона характеризується значним поширенням, великими масштабами. На відміну від інших країн – як розвинутих, так і тих, що розвиваються, - неформальна зайнятість в Україні тісно переплетена з формальною. Про це свідчить той факт, що на ринку праці наявна значна група осіб, зайнята одночасно у формальній і неформальній економіці. Причому неформальна зайнятість виступає як вторинна діяльність, хоча є й протилежні випадки. Іншою особливістю є те, що неформальна зайнятість протягом усього періоду реформування так і не поширилась на промислову діяльність. Також слід зазначити, що важливою рисою неформальної зайнятості в Україні є наявність серед її суб’єктів висококваліфікованих працівників, попит на послуги яких є і в офіційній економіці.

Неформальна зайнятість виступає негативним явищем, оскільки вона не відповідає законодавству України. Крім цього вона не дає можливості працівникам при досягненні пенсійного віку отримувати пенсію. Тому неформальну зайнятість потрібно еволюційним шляхом перетворювати на формальну. [7,с.45].

Ще однією важливою проблемою вітчизняного ринку праці є трудова міграція за кордон. За різними підрахунками кількість українських мігрантів за кордоном оцінюється від 2-3 мільйонів і до близько 10 млн. осіб.(додаток В)

Більша частина наших  мігрантів є сезонними, тобто  такими, що лише деякий час перебувають на заробітках, а більшу частину вдома. Через це досить проблематично підрахувати скільки наших мігрантів працюють за кордоном.

Серед основних причин трудової міграції за кордон можна виділити наступні: низькооплачувана робота в  Україні, відсутність можливості реалізації свого трудового потенціалу, прагнення заробити капітал на заснування власної справи, забезпечення навчання та здобуття високоякісної освіти своїх дітей та багато інших.