Відносини власності

 

1. Суб’єкти і об’єкти власності

 

Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб’єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П’ятницю, він чинить просто: позбавляє П’ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім’ї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності. 
 Звичайно, робінзонада — економічний курйоз. Сучасне виробництво — колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів’янин — знищити відносини власності, — не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження—присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного продукту, а сумісним.

  Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори. 
 Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення.

Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб’єктами та об’єктами. 
 Суб’єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо. 
 Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці. [3, с.78-79].

  Суб'єктами права власності в Україні [ст. З Закону України «Про власність»] є народ України, громадяни, юридичні особи і держава, а також інші держави та їхні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав і особи без громадянства. Майно може належати на праві загальної (часткової або спільної) власності громадянам, юридичним особам і державам. Допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб і громадян інших держав. Громадяни, юридичні особи і держава можуть мати власне майно, розташоване на території інших держав. 
 Конституцією України передбачена державна, приватна і колективна власність. Законом України «Про власність» передбачені такі форми власності, як державна, приватна, колективна, індивідуальна, інтелектуальна власність, власність інших держав, юридичних осіб, спільних підприємств і міжнародних організацій. [5, с.131]

Розглянемо  більш детально відношення “суб’єкт власності – об’єкт власності” і “суб’єкт власності – суб’єкт  власності”, які представляють основні  типи власницьких відносин. Загальна схема таких відносин в їх взаємозв’язку зображена на рисунку (Рис 1.1.).

 

суб’єктно–суб’єктні

відносини

 

 

 

 

суб’єктно–об’єктні 

відносини

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис.1.1.

 

Загальна схема суб’єктно-об’єктних  і суб’єктно–суб’єктних відносин власності

 

Відносини, які виникають між суб’єктом власності та об’єктом власності, характеризують одночасно міру володіння об’єктом з боку суб’єкта, його прав на об’єкт і вид функції, яку реалізує суб’єкт в процесі практичного втілення відносин власності, міру і характер використання суб’єктом своїх прав. Говорячи про зв’язки між суб’єктами і об’єктами власності, необхідно розрізняти відносини володіння, користування, розпорядження та відповідальності, які представляють одночасно і юридичні, і правові, і економічні категорії.

Розглянемо тепер відносини, які виникають між власниками, тобто є суб’єктно-суб’єктні відносини, розділивши їх на дві групи.

Перша група відносин виникає в умовах, коли доводиться ділити існуючу (створену раніше) власність, здійснювати тимчасовий або який здається кінцевим край. Використання, користування об’єкта власності за його призначенням частенько супроводжуються необхідним, який виникає на основі угоди, розподілом чи перерозподілом власницьких функцій між двома або декількома суб’єктами. Це, звичайно має місце, коли один і той же об’єкт належить декільком суб’єктам на певних засадах, що типово при сімейній, колективній, груповій власності.

Друга група відносин між суб’єктами власності відображає взаємовідношення власників з приводу взаємного формування щойно утворених ними цінностей, котрі стають новим об’єктом власності. Найбільш типова форма відносин другої групи – відносини з приводу спільного виробництва і розподіл виробничих, раніше не існуючих продукції, товарів, послуг.

В першій групі відносини власності в їх вихідному вигляді уже склались, об’єкт власності існує, так що проблема відносин полягає в регулюванні спільного використання об’єкта розподіл власницьких функцій.

В другій групі річ іде  про присвоєння нового об’єкта власності, його розділення між претендентами, що в принципі представляє більш складну і гостру проблему.

В той же час і проблема перерозподіл уже існуючої власності, її передача із одних рук в інші здатна загострюватись в періоди революційних перетворень. Так, в українській економіці в процесі її реформування у весь зріст стала проблема перетворення складених форм власності, переходу від одних форм до інших, роздержавлення, приватизації. При цьому виникають самі різноманітні та несподівані претенденти на власність. [6, c.101-104]

 

2. Еволюція власності

 

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність  не є застиглою категорією. Форми  її прояву в історичній перспективі  постійно змінюються й вдосконалюються  відповідно до змін, що відбуваються в  продуктивних силах суспільства. Як же історично цей розвиток відбувається та які тенденції в ньому можна відзначити?

Історично першим типом  власності, з якого почався розвиток людського суспільства і який тисячоліття панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність  спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська корпоративна) власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможливлювала виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид - державну власність.

Ці два типи власності (суспільна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства  виступали в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу. Розглядаючи тривалу історичну еволюцію форм власності, можна відзначити цікаву тенденцію в цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання (на основі подальшого розвитку продуктивних сил) породжує приватну власність.

Приватна власність  на засоби виробництва була історично  першим типом власності, який породив  право індивідуального розпорядження  товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення (на цій основі) один від одного й від суспільного виробництва. Це в поєднанні з суспільним поділом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки (про що мова піде далі), яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил. Державна власність у цю епоху ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів тощо). Її суспільні функції були вкрай обмежені й зводилися в основному до утримання армії й апарату адміністративного управління.

Проте зростання масштабів  виробництва та його ускладнення, абсолютне  збільшення населення на планеті  та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного  характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми.

В зв'язку з цим починають  виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від  індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів. Склалася, на перший погляд, досить парадоксальна, а з точки зору діалектичної логіки, цілком закономірна ситуація - в розвинутих країнах світу досить рельєфно окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що в перспективі, на основі подальшого розвитку науково-технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації (про що мова далі), може привести до формування обновленого типу усуспільненої власності - загальнонародної. (Див. схему 1.2.)

У зв'язку з цим викликає сумнів твердження деяких вітчизняних  політиків і економістів про  те, що завдання економічної реформи  в Україні полягає в переході від суспільної власності до приватної. Чому? Тому, що, по-перше, як показано вище, світова тенденція розвитку форми власності діє в протилежному напрямку. По-друге, замовчується, що приватна власність може бути принципово різною за своїм соціальним змістом. Ті форми приватної власності, які були характерні для капіталізму епохи вільної конкуренції, коли в одній особі поєднувалися капіталіст-власник і капіталіст-підприємець, ще в кінці 19 ст. почали все більше поступатися місцем груповій капіталістичній власності.

 

 

 

 

 

Еволюція  форм власності

 

 

Схема 1.2.

 

Тепер практично всі  найкрупніші підприємства західного  світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про  зростання процесу усуспільнення  власності, а не навпаки. Первісна ж  форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння й розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю є звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.

 

      1.3. Економічний і юридичний зміст власності

 

Надзвичайно складне  суспільне явище — власність  — вивчається різними суспільними  науками. Економічна теорія вивчає реальні  економічні відносини, що складаються  між людьми з приводу присвоєння благ. Юридична наука розглядає вольові відносини, право власності, що, з одного боку, виражає і закріплює реальні економічні відносини, а з іншого — стає умовою, необхідною для реалізації економічних відносин. Отже, праця виникла набагато раніше від свого правового закріплення, але в сучасному суспільстві, щоб працювати на тому чи іншому підприємстві, треба мати право укласти договір наймання та ін. Внутрішню структуру власності утворюють відносини використання, розпорядження, володіння, відчуження і привласнення. Через них реалізується економічний зміст, представлений всією системою економічних відносин, розглянутих в аспекті привласнення, й юридичний зміст, що виражається в системі прав власності. 
 Форми власності мають відповідати реальним формам праці та виробництва. Отже, первинна форма праці — спільно поділена праця, а привласнення — спільно поділене. Люди спільно (кожний свою частину) виконували визначену роботу і спільно привласнювали результати праці. З розвитком спільно поділеної праці через відносини, з одного боку, поділу та відокремлення, з іншого — кооперації й усуспільнення праці, спільно поділене привласнення розвивається через форми приватної і спільної власності.

Держава, стягуючи податки, бере участь у присвоєнні створеного продукту. Але таке спільно поділене привласнення виробників і держави завершується, з одного боку, приватною, з іншого боку — державною власністю на продукт праці. І тільки з утворенням та установленням в економіці акціонерних товариств затверджується спільно поділена власність. В акціонерному товаристві кожен член має свою відокремлену у вигляді акцій частину, яку він може продати, подарувати тощо. Але власність акціонерного товариства представлена також і в натуральній формі в устаткуванні, верстатах, машинах і т. ін. Ця власність не може бути розділена, вона — сумісна. А тому якщо власність одночасно існує і у вартісній, і в натуральній формах, то вона одночасно і спільна, і розділена, тобто спільноподілена. У сучасному суспільстві усі форми власності за своєю економічною сутністю є формами спільно поділеного присвоєння. Поділ власності на два найбільших види — приватну і державну — відбиває з юридичної точки зору лише результат спільно поділеного привласнення. 
 Отже, відносини власності мають не тільки економічний, а й юридичний зміст. 
Привласнення і відчуження матеріальних умов виробництва, характер поєднання працівника із засобами виробництва — це економічний аспект власності. Ці відносини на поверхневому рівні закріплюються законодавчо. Держава через свої інститути фіксує визначені норми, що регулюють відносини власності між людьми, тим самим закріплюючи існування певних форм власності в країні. 
 Суб'єктивне право власності — це не абстракція. Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Перераховані правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і одержали серед юристів назву «тріади». В правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є.О.Сухановим, який відзначив, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовіковим «винаходом» коментаторів. Такі сумніви, однак, безпідставні, оскільки дослідниками доведено достатньо доказів про існування знаменитої тріади в римському приватному праві.