Відносини власності

По-друге, вважалося, що відчуження трудящих від засобів виробництва, створюваного ними продукту й управління виробництвом, яке властиве експлуататорським формам власності, усувається встановленням суспільної власності на засоби виробництва. Проте на початку 80-х років відчуження трудящих від засобів виробництва, від привласнення продукту й управління досягло таких розмірів, що стало незаперечним: воно може виникати й на ґрунті суспільної власності, якщо не винайдені необхідні форми її реалізації саме як суспільної.

По-третє, головна помилка полягала в твердженні, що держава має опосередковувати якомога більше, а в ідеалі – всі процеси привласнення. Вважалося, що соціалістична власність виступає в двох основних формах – державній і колгоспно-кооперативній, причому роль провідної форми надавалася державній власності, а колгоспно-кооперативна мала "влитися" у державну. Це означало, що реальним суб'єктом привласнення поступово ставала держава. Інші учасники суспільного виробництва отримували свою частку виготовленого продукту лише після того, як держава, зосередивши у своїх руках ресурси і продукт, перерозподілить їх за власними міркуваннями.

Одержавлення процесів привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управління: управляв той, хто  мав у своєму розпорядженні ресурси. Кількість господарських питань, що вирішувалися на рівні держави, неухильно зростала, а трудові колективи дедалі більше відсторонялися від них. Економічні зв'язки між підприємствами могли встановлюватися лише на державному рівні. Питання: що, як і для кого виробляти також доводилися до підприємств "зверху"; нормативи оплати праці формувалися державним апаратом і міністерствами [19, c.217].

Загалом практичне втілення теоретичних догм щодо суспільної власності  не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного багатства й управління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї – державної.

Для реалізації такого намагання, як показав досвід, не обов'язково утискувати які-небудь форми власності або  оголошувати, скажімо, кооператив державним  підприємством. Можливий і опосередкований шлях одержавлення, коли принципи управління державним підприємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах й особливо в споживчій кооперації.

Монополія породжувала  паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах:

• Одержавлення власності призвело до ігнорування особистих інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна власність - це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістичне виробництво існує для задоволення потреб усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх [20, c.121].
• Одержавлення власності породжувало відчуження від неї трудящих; вони втрачали почуття господаря, а водночас і заінтересованість у раціональному використанні народного багатства, що неминуче призводило до величезних втрат у суспільстві. При цьому необхідно розрізняти зв'язок "відчуження - привласнення" за умов приватної і суспільної власності. За приватної власності відчуження обов'язково пов'язане з привласненням: якщо від однієї особи щось відчужують, то хтось інший обов'язково привласнює це "щось". За суспільної власності те, що відчужується, являє собою суспільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Однак нерідко це виявляється в колосальних надлишкових витратах. Все це, звичайно, породжує байдужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї. За даними соціологічних опитувань, лише останніми роками у населення пострадянських країн починає виявлятись поважне ставлення до приватної власності як потенційного джерела доходів, бажання її збільшувати і раціонально використовувати.
• На перший погляд здається, що держава виражає інтереси всього народу, тому й свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Однак у будь-якому суспільстві існує державний апарат, тобто певне коло людей, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість самостійно, на свій розсуд вирішувати його справи й управляти іншими людьми. За даних умов індивідуальні, корпоративні інтереси конкретних осіб державного апарату можуть набути самодостатнього значення, в результаті відбудеться підміна загальнонародних інтересів індивідуальними й корпоративними. Це свідчить про те, що державна форма власності за нерозвинутої демократії приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Дані процеси багаторазово посилюються тією обставиною, що від імені держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, які мають свої особливі інтереси, здатні піднятися над суспільними.

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало наукового підґрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об'єктивною необхідністю є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення [20, c.363]. Причини цього такі:

По-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. Недарма інколи говорять про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це неминуче зумовлює різноманітність форм господарської діяльності, ускладнює структуру відносин власності.

По-друге, у міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'язані  процеси – концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура виробництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, відносно самостійні ланки. Відкриваються можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності. Даний висновок підтверджується і досвідом розвинутих капіталістичних країн, який свідчить, що НТП не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання – потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня, що означає загальність принципу різноманітності [21, c.88].

Таким чином, уявлення про  те, що суспільна власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід оцінювати здійснюваний протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Крім того, трагічним фактором в історії нашої країни стало і надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності. Наслідком цього волюнтаризму стало виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії, котра намагалася надолужити своєю могутністю й активністю недостатність об'єктивних умов усуспільнення виробництва.

Все це свідчить про те, що відносини власності в нашій  країні мають бути докорінно перебудовані.

У процесі трансформації  власності в державі може і  повинен діяти механізм реприватизації власності при порушенні інвестиційних умов або незабезпеченні функціонування об'єктів у визначені строки. Реприватизація власності може бути застосована головним чином до колишніх державних підприємств. Підприємства, створені за рахунок власних коштів громадян, не можуть бути переданими у державну власність, якщо їх функціонування не загрожує економічній безпеці держави. їх бездіяльність або неефективне використання можуть бути усунуті лише через механізм банкрутства, який є нормальною формою зміни власності. Усі ці процеси можуть здійснюватися тільки на правових засадах. Для цього слід прийняти Закон "Про умови повернення власності державі". Його положення не повинні повторювати колишні революційні декрети. Прийняття такого закону має не негативно вплинути на бізнес, а стимулювати економічну діяльність підприємницьких структур та ефективне функціонування недержавної власності. У процесі реприватизації не повинна реалізовуватися ідея експропріації.

Враховуючи, що більшість  наукових розробок щодо трансформації власності, реформування економіки, економічних відносин тощо фінансуються з бюджетних коштів, доцільно встановлювати державне замовлення на наукові розробки, а конкретних виконавців визначати через систему конкурсів та тендерів. У державі має здійснюватися і оприлюднюватися експертиза законодавчих актів та рішень, які приймаються для розвитку економічних реформ, а також прогнозна оцінка результатів їх реалізації та моніторинг фактичної результативності [22, с.17].

Оцінюючи результативність трансформації власності в державі та визначаючи напрями подальшого розвитку цих процесів, ми розуміємо, що в умовах існуючого розмежування і протистояння політичних сил, розбіжності у поглядах у суспільстві щодо трансформації власності і проведення економічних реформ взагалі, а також діяння зовнішніх чинників на ці процеси практично неможливо сформулювати загальновизнані підходи до розв'язання цієї надзвичайно складної проблеми. Зрозуміло, що ряд сформульованих оцінок і пропозицій мають дискусійний характер і можуть не сприйматися певними політизованими колами та ідеологізованими вченими й спеціалістами, наслідком чого може бути розгортання дискусії з цієї проблеми. Що ж, це – нормальний процес пізнання. Якщо дискусія буде неупередженою і всі інші оцінки, висновки, пропозиції ґрунтуватимуться не на декларативних заявах, а на глибокому економічному аналізі, то таке обговорення проблеми матиме лише позитивні результати. За результатами такої дискусії може бути сформовано для Уряду України комплекс узгоджених пропозицій щодо напрямів продовження трансформації власності, реформування системи економічних відносин і забезпечення на цій основі соціально-економічного розвитку держави, які дозволять скоригувати та уточнити існуючу політику щодо трансформації власності та економічних реформ [22, c.24].

Висновок:

Таким чином, власність  – головна економічна категорія. У будь-якій економічній системі  рішення людей залежать насамперед від загальновизнаних у даному суспільстві  прав власності. Право власності  – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження працею, природними ресурсами та майном.

Власність  визначає  характер  функціонування  всієї  системи виробничих  відносин. Власність  визначає цілі  й  мотиви  розвитку виробництва.  Будь-які  докорінні зміни в  економічних  відносинах повинні   починатися  з  відповідних  перетворень   у   відносинах власності.  тобто,  можна  констатувати, що  власність  -  це  ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва,  чим  визначається  її  місце  в  системі  виробничих відносин.

Власність повинна давати доход. Виникнувши в часи первісного ладу, власність процвітала, стверджуючи  пануючу владу заможних над незаможними. Вона змінювала лише форму, своє обличчя, і ці зміни ставали найвизначнішими історичними подіями, кожна з яких являє собою епоху в існуванні людства – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, державний соціалізм, соціальне ринкове господарство.

Нині у країнах з  розвинутою ринковою економікою існують лише дві форми власності: приватна і державна. Усі інші – це похідні цих основних. Головною ознакою наведеної класифікації форм власності є суб’єкти права власності: громадяни чи держава. Об’єктами права власності можуть бути людський капітал, природні ресурси, майно, результати інтелектуальної праці тощо. Найціннішою формою власності є людський капітал.

Еволюція відносин власності  – складний процес і її не можна  заперечувати і зводити до альтернативи: або збереження ”загальнонародної”, а по суті – державної  власності, або перехід до приватної власності у тій її класичній формі, яка існувала на зорі капіталізму.

Інтернаціоналізація капіталу та його концентрація в країнах ринкової економіки зумовлюють подальший  розвиток колективних форм приватної  власності у вигляді акціонерних і партнерських компаній, кооперативів.

У межах даного процесу  відбувається деперсоніфікація капіталу, відокремлення капіталу-власності  від капіталу-функції. Важливим етапом на цьому шляху є формування ринку  цінних паперів та концентрація капіталу на фондових біржах, у банках, холдингових, страхових і трастових компаніях, які здійснюють посередницькі операції.

Дослідивши відносини  власності в перехідній економіці  України, можна зробити наступні висновки:

1. Власність являє собою складну і багатогранну категорію, яка виражає всю сукупність суспільних відносин – економічних, соціальних, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці, визначає цілі й мотиви розвитку виробництва. Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах повинні починатися з відповідних перетворень у відносинах власності.
2. Приватна власність в усіх своїх формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає економічну свободу вибору, право наслідування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.
3. Процес політичної та економічної трансформації в Україні спричинив масові інновації у сфері економіки, у тому числі зміни у формах власності. У результаті провед<s