Відносини власності

В Росії «тріада» була запропонована М.М.Сперанським і  вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в  Зводi законів Російської імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей також була без-посередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі України «Про власність». Зазначені правомочності в тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.

Перерахованими правомочностями  не вичерпується зміст суб'єктивних прав власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження, наприклад, право на власну господарську діяльність. [7, с. 84-89]

 А.М.Оноре виявив  в англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника (зокрема, право володіння; право користування; право управління; право на доход; право на відчуження; право на безпеку). За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника . Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично неможливо, а відтак і недоцільно.

Отже, юридичні відносини  реалізуються через відому з Римського  права тріаду власницьких правомочностей — володіння, розпорядження, використання, доповнену відповідальністю (рис .2.5.).

 

Рис.2.5.

Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

Користування  — це закріплена юридично можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його статуту призначення.

Система правомочностей наочно ілюструється на прикладі орендних відносин. Орендодавець, залишаючись  власником засобів виробництва, передає на певний термін право володіння ними орендарю, що закріплюється в орендному договорі. З цієї хвилини орендар використовує власність на свій розсуд. Він керується своїми уявленнями про найефективніше застосування орендного майна, організовує управління об'єктом власності, привласнюючи результати виробництва, розпоряджається отриманим прибутком тощо. Після закінчення терміну орендного договору він позбавляється правомочностей, повертаючи об'єкт власності орендодавцю. Власник засобів виробництва, якщо він сам здійснює експлуатацію об'єкта власності, також реалізує такі правомочності, оскільки права власності регулюють і поведінку суб'єкта власності. Права власності — санкціоновані законами держави відносини між людьми щодо використання благ.

Теорія права власності

Різні економічні школи  по-різному інтерпретують відносини  власності. 
Однією з найпоширеніших теорій інституціонального напряму є теорія прав власності. Серед авторів цієї теорії називають різні імена. Це професор Рональд Коуз — Нобелівський лауреат, професор Лос-Анджелеського університету Арні Алчіан, англійський юрист Адам Оноре, Девід Норт та ін. » [8, с.714-715].

Вони оперують не поняттям «власність», а поняттям «право власності.»  Інакше кажучи, власність — це не матеріальний чи інтелектуальний продукт, а «пучок» прав із використання об'єкта власності. Правила гри, що розробляються законодавчими органами держави, регулюють відносини власності. Навіть маючи право власності, суб'єкт не завжди може його реалізувати, бо існуючі правила перешкоджають цьому. Не думайте, — зауважує Пол Хейне, —що власником ресурсів виступає той, хто має якесь майно чи зберігає у своєму сейфі документ, який засвідчує права власності. Права власності залежать від діючих правил гри, а не від чинників фізичного характеру. Якщо ви здали у піднаймання власний будинок багатодітній родині, та ще з малолітніми дітьми, і захочете його продати третій особі, то навіть після закінчення терміну договору не зможете виселити родину серед зими, бо це заборонено законом. Отже, власник є номінальний, але не реальний. Реальним власником виступає глава багатодітної родини, якому ви непередбачливо передали свою власність. 
Повний «пучок» прав власності складається з одинадцяти «травинок»:

• право володіння ~ право фізичного контролю над благами;
• право використання — право застосування благ, реалізація корисних властивостей об'єкта власності;
• право управління — право прийняття рішень щодо того, хто, як, на яких умовах буде використовувати об'єкт власності;
• право на дохід — право присвоєння результату віл застосування об'єкта власності;
• право суверена — право на відчуження, зміну, споживання, фізичне знищення об'єкта власності;
• право на безпеку — право на захист власності від експропріації та від завдавання шкоди з боку чинників зовнішнього середовища;
• право на передачу об'єктів власності в спадщину чи за заповітом;
• право на безстроковість володіння власністю;
• заборона використання об'єкта власності на шкоду іншим;
• право на майнову відповідальність, можливість відчуження власності на сплату боргу;
• право на зворотний характер власності, що припускає повернення переданих кому-небудь правомочностей після закінчення терміну договору або при порушенні його умов.

Для того, щоб економічні права в суспільстві стали  реальними, необхідні відповідні інститути, що могли б забезпечувати їхню реалізацію, відновлення в разі потреби порушених правомочностей. За умов ринкової економіки права власності виступають як специфічний товар. Оскільки ринок припускає таку поведінку господарюючого суб'єкта, що приймає найоптимальніші рішення, то, на думку Рональда Коуза, права власності опиняться в руках тих, хто забезпечить їх найвищу продуктивність. Так забезпечується ефективний розподіл і використання обмежених ресурсів.[9, c.75-76]

 

 

 

 

 

1. Типи, форми й види власності.

 

Історії відомі два основних типи власності – приватна і суспільна.

Приватна  власність – це майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого та виробничого призначення). Такий тип власності характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт, як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудового і нетрудового походження, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності.

З самого початку привласнення мало трудовий характер, адже привласнювати  можна лише те, що задовольняє певні  людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а значить і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти, як процес привласнення.

Суспільній  власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити, як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Проте в реальному житті вона найчастіше виступає в формах державної і колективної власності.

Донедавна, приватна і  суспільна власність розглядалися, як антиподи, тобто такі, щозаперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Проте, подібне протиставлення цих двох типів власності не можна визнати правомірним. В країнах з розвинутою економікою приватна і суспільна власність не лише співіснують разом, а й доповнюють одна одну, приносячи вагомі результати такої співпраці. Це пояснюється тим, що в кожній країні є певні галузі, які починають швидко розвиватися та економічно зростати за умов домінування у їхньому секторі саме приватної власності, так само, як є і такі галузі, що потребують державного регулювання та усуспільнення в рамках держави або окремого колективу.

Свого часу на економічному розвитку нашої країни дуже негативно  позначилося саме таке протиставлення двох типів власності. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування економічного розвитку.

Поширеним є розподіл власності  за її типами, формами і видами.

Так, тип власності  визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання.

Сучасна система власності  характеризується не уніфікацією, а  навпаки – ускладненням структури  та багатоманітністю форм власності і господарювання (рис. 2.1.).

Також існує змішана форма власності, до якої входять такі види:

• державно – колективна;
• державно – приватна;
• приватно – колективна;
• спільна, з залученням іноземних капіталів.

Слід сказати, що ці види не досить поширені у практиці господарювання, проте теж інколи зустрічаються, найчастіше у якості поєднання окремих видів у один [10, c.85-87].

 

Типи, форми  та види власності

 

Рис. 2.1.

 

1. Суспільна власність

Державна  власність – це майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, транспортна система загального користування, кошти державного бюджету тощо). Це закріплення права контролю об’єктів за державою. В будь-якій країні існує велика кількість об’єктів, що безпосередньо контролюються державою, знаходяться в державній власності. Існують державні підприємства, значна частина землі знаходиться в державній власності, держава контролює мінеральні та водні ресурси, дороги, трубопроводи, системи зв’язку та багато іншого. Контроль за цими об’єктами повинен забезпечувати реалізацію макроекономічної стабілізаційної політики тощо. Разом з тим, як показує досвід, управління об’єктами державної власності, виявлення та реалізація суспільних переваг виявляється на практиці досить важкою справою.

Державна власність  в Україні ділиться на:

а) загальнодержавну власність – основні розпоряджаючі та управлінські функції над об’єктами власності накладаються на загальнодержавні інститути. Це великі підприємства, системи енергозабезпечення та зв’язку, трубопроводи, автомобільні та залізнодорожні магістралі, структури Національного банку, військове виробництво, національні заповідники, банкнотна фабрика тощо;

б) комунальну власність – розпоряджаючі та управлінські функції по відношенню до об’єктів цієї власності належать місцевим органам влади. До таких об’єктів зазвичай відноситься багато учбових і медичних закладів, спортивних та культурних споруд, театрів, підприємств торгівлі, побутових та комунальних послуг, інші невеликі підприємства тощо ( рис. 2.2.).

в) майно державних підприємств – це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися. Воно може виступати у формі фондів, госпрозрахункового доходу тощо.

 

Рис. 2.2.

 

Колективна власність – це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарчого об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо).

Колективна власність: ( рис. 2.3.)

1.Власність орендного  підприємства – вироблена продукція,  одержані доходи й інше придбане  за рахунок коштів цього підприємства  майно.

2.Власність колективного підприємства – форма власності, яка виникає, коли все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу, найчастіше внаслідок придбання цього майна будь-якими законними способами.

3.Власність колективу  – майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу.

4.Власність акціонерного  товариства. Особливістю тут є  те, що АТ виступає власником  майна, створеного за рахунок  продажу акцій, а також одержаного  в результаті його господарської  діяльності.

5.Власність господарських об’єднань. Господарське об’єднання має право власності на майно, добровільно передане їй підприємствами, організаціями, установами, чи одержане в результаті її господарської діяльності. Також господарське об’єднання має право власності на майно підприємств, що до нього входять.

6.Власність громадських організацій.  Вони можуть мати у власності  будівлі, споруди, житловий фонд, майно культурно – освітнього  й оздоровчого призначення, грошові  засоби тощо.

7.Власність релігійних організацій: будівлі, предмети культу; об’єкти виробничого, соціального і благодійного призначення, грошові кошти тощо.

 

   

Рис. 2.3.

2. Приватна власність (рис. 2.4.)

Це закріплення права  контролю економічних ресурсів та життєвих благ за окремими людьми або їх групами. Приватна власність передбачає певне  відчуження від інших осіб які  не відносяться до числа власників, право контролю за певними об’єктами  – капіталом, землею, доходом, кінцевими товарами тощо. Всі вони тепер стають персоніфікованими і мають певних власників.