Відносини власності

Така еволюція об'єктів  власності зумовлює принципові зміни й у товарі робоча сила. Оскільки носієм її все частіше стають найкваліфікованіші робітники та службовці, тобто робоча сила стає інтелектуально-інформаційно насиченою, то її відчуження від власника відбувається в якісно новій формі, а традиційні форми такого відчуження значною мірою заперечуються.

Радикальні  зміни в суб'єктах власності  та її соціалізація. Еволюція об'єктів економічної власності зумовлює й глибокі зміни в суб'єктах власності. Вони полягають насамперед у тому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує свою ризикову (або венчурну) справу. Крім того, ці фахівці можуть працювати за контрактом у кількох фірмах або суміщати роботу за наймом (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може водночас стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полі-суб'єктність частково поширюється й на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, коли вони стають власниками певної кількості акцій фірми.

Якщо дати оцінку тих  змін, що відбуваються у відносинах власності з погляду їх об'єктів, і з'ясувати при цьому соціально-економічну спрямованість цих змін, то стає очевидною тенденція до зростаючого усуспільнення цих об'єктів на таких трьох основних рівнях:

• на рівні окремого підприємства, фірми, корпорації, організації;
• на рівні держави;
• на міжнаціональному рівні.

З погляду формаційного підходу, тобто розвитку світової цивілізації від менш розвинутої суспільно-економічної формації до більш розвинутої, еволюція власності з боку об'єктів та суб'єктів привласнення здійснюється у напрямі соціалізації. Це означає, що серед об'єктів власності домінують ті, які повинні бути у власності або окремих трудових колективів, або у державній.[11, c.27]

Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін власності  як соціологічної категорії. Так, в  юридичній власності зростає  дезінтеграція таких прав власника, як право володіння, розпорядження  та користування власністю. Це означає, що в минулому (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму, коли панувала приватна капіталістична власність) ці права належали переважно одній особі. Винятком було сільське господарство, де землевласник нерідко здавав землю в оренду орендареві. В сучасних умовах власники підприємств у різних галузях промисловості віддають їх у володіння або розпорядження, користування, отримуючи за це певну винагороду. Вони також широко практикують передання управління своєю власністю, що означає посилення процесу відокремлення капіталу (власності від капіталу).

Поступово в  процесі економічного розвитку домінуючого  значення набуває корпоративна форма  власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва [12, c. 19].

Порівняно з  класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу.

Особливість корпоративної  форми власності полягає в  тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, – підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси – й суспільного багатства, право безстрокового успадкування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність забезпечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі – колективні – форми організації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.

Серед переваг  корпоративної форми власності  є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності [13, c.289].

Особливе значення має соціально-інтегральна функція  корпорації. Якщо приватна власність  у її класичному вигляді дезінтегрує  суспільство, породжуючи складні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана де персоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами.

Корпорація  не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває  якісно нове явище у розвитку корпоративної  власності. Йдеться про передавання  певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до корпорації.

Близькими до підприємств, заснованих на приватно-трудовій власності, за своїм економічним змістом  є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи  або більше. Діяльність їх поєднує  функції виробника і власника.

У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма  власності, частка якої у деяких країнах  Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах. На думку дослідників, до державного сектору найближчим часом перейдуть нові галузі, пов’язані з державними і загальнолюдськими проблемами – освоєння космосу, відновлення довкілля і т.п., в яких державне управління є переважним.

Отже, основними  рисами структури власності в  країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово  інші процеси відбуваються у країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенціальних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об’єктивною основою процесу формоутворення власності [14, с. 79].

У країнах, де утвердилась  командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим  методом впроваджувалася суспільна власність без відповідального зв’язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.

В теперішній час  виникають складні і суперечливі  процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв’язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація – на форму багатства, домінуючий об’єкт власності. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватись на суто приватній основі [15, c.267].

Інформації  притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом купівлі продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації.

З іншого боку, інформація стимулює зворотній процес – не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов’язано  зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не  зникає. При продажу не вона відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати її вдруге. Те саме може зробити і покупець

[16, с. 27].

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних  відносин. На новому витку суспільного  прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам. З цього виходить теорія граничної корисності, на якій ґрунтується неокласична школа економічної теорії.

Один з її засновників відомий австрійський економіст К. Менгер зазначав, що власність як економічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне значення.

Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Світовий досвід засвідчує, що роздержавлення – це загальноекономічний процес.

Процес роздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового  середовища, відбувається як у межах державної власності, так і поза ними.

Приватизація  є радикальною складовою процесу  роздержавлення, сутність якої полягає  у зміні державної форми власності  на різновиди приватної .

Зазначені процеси  відбуваються суперечливо, з соціальними загостреннями, потребують значних матеріальних, фінансових, організаційних, інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведені яких, зрештою, призведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціально орієнтованого суспільства.

1. Відносини власності в Україні

 Форми власності  в Україні на сучасному етапі

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавче закріпились такі форми власності:

• приватна;
• колективна;
• державна.

Допускається також  існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності  міжнародних організацій та юридичних  осіб інших держав.

Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми тенденціями в розвитку відносин власності [17, c.17].

Результатом цих процесів є:

• подальше розширення плюралізму форм власності ;
• значне поширення змішаних і комбінованих форм власності;
• посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медичним обслуговуванням, тощо;
• прогресивна зміна структури об'єктів власності;
• розширюються форми та об'єкти міжнародної власності на основні поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв'язків між країнами [18, с. 47].

Таким чином в Україні  наявні різноманітні форми власності. В Україні закріплені такі форми  власності як: приватна, колективна і державна.

Трансформація форм власності в Україні 

В Україні, як і в інших  республіках колишнього Радянського  Союзу, тривалий час, аж до початку 90-х років, перевага надавалася суспільній власності в її двох основних формах – державній і колгоспно-кооперативній.

Державна власність  хоч і є на сьогодні переважаючою усе ж її питома вага останнім часом  істотно зменшилася.

Необхідно зазначити, що соціальні перетворення в Україні, як і в інших республіках колишнього Союзу, ґрунтувалися на помилкових, догматичних уявленнях про суть суспільної власності [19, с. 45]. Назвемо основні з них.

По-перше, за марксистсько-ленінською теорією, що була пануючою, встановлення суспільної власності на засоби виробництва саме по собі відкриває простір для розвитку продуктивних сил. І дійсність немовби підтверджувала справедливість такого уявлення. При цьому намагалися не звертати уваги на нездорове підґрунтя досить високих темпів індустріального розвитку, на використання таких засобів їх забезпечення, які не можуть бути властивими цивілізованому суспільству. Однак подальші роки розвіяли ілюзії щодо темпів і якості економічного зростання.