Усталення духовного хорового мистецтва на Харківщині з кінця XVII – до початку XVIII ст

Усталення духовного  хорового мистецтва на Харківщині з кінця XVII – до початку XVIII ст.

Розглянемо історико-культурні  передумови становлення духовного  хорового мистецтва та виконавства  в кінці XVII – на початку XVIII ст.

У XVII – XVIII ст. починається  процес формування та розвитку культури Слобожанщини, як важливого історично-географічного регіону України. Після скасування автономного строю Гетьманщини (кінець XVIII ст.), назва “Україна” належала власне до Слобідської України, через те що ця країна більш, ніж останні частини української землі, повинна була так називатися в територіальному значенні цього слова, так як це була “україна”, тобто окраїна, русько – української землі [Багалій, Історія Слоб. України, С. 15]. Слобідська Україна займала територію теперішніх Харківської, східні частини Сумської, північні частини Донецької та Луганської областей, південно-східні частини Воронезької, південно-західні частини Белгородської та південні частини Курської областей.

У другій половині XVII ст. з Правобережної і Лівобережної України переселилася велика кількість українців, котрі і склали Слобідську Україну і Слобідські козацькі полки (Харківський, Охтирський, Сумський, Ізюмський і Острогозький). Також до Слобожанщини переселились українці з Гетьманщини, з Лівобережжя, але більша частина їх належала до тих, що прийшли в Лівобережжя з Правобережжя.

Як бачимо, населення Слобожанщини склалося з різних етнографічних  поділів українського народу і через  це українська мова тут витворилася  не задніпрянська, не галицька, не чернігівська, а власне місцева – середня між ними.

Із Задніпрянщини більш усього переселенців дала Київщина. Українці з Київщини заселяли головним чином Лівобережжя – найпаче Полтавщину. Ось через що слобідська  українська мова більш усього наближається до полтавської [там же, С. 28].

Велику участь в заселенні Слобідської  України приймали монастирі, засновані  переселенцями з Задніпрянщини, козацькою старшиною і козаками. Поселенці Слобожанщини приносили  з собою на нові місця свою національну  українську просвіту і культуру, яку вони віками утворювали на ґрунтові древньоруської культури; рідну мову, як основу національності, свої звичаї, свою православну віру, церковний устрій, богослужбові звичаї та порядки.

Чималий процент поселенців складали московські “служилые люди”, “беглые” холопи з Московії та із Польської України, греки і серби, донські козаки тощо [Никодим, Послания..., т. IV, С. 119]. Все це був народ хоч і православний, але малоосвічений, і перш за все – духовно.

Заселення Слобідського краю мало великий вплив на його устрій, автономію, на економічні пільги, котрі вона діставала від Московської держави, на всі сторони її соціального та економічного життя, а це, в свою чергу, вплинуло на розвиток культури, просвітництва, релігії, її секуляризацію тощо. Слобожанщина була тим регіоном, де синтезувалися різновиди української культури, взаємодоповнюючи одна одну. На цій підставі сформувалася оригінальна українська слобожанська культура.

У першій половині XVIII ст. Харків був  полковим містом. Після скасування автономії став спочатку намісницьким, а потім отримав статус губернського міста з усіма російськими губернаторськими установами. Від 1765 р. Харків виконує роль центру Слобідської України.

Формування національних українських  та російських культурних традицій на Харківщині у XVIII ст. проходило паралельно. Незважаючи на ту обставину, що “общий тон культуры давало малорусское население”, яке складало переважну більшість усіх мешканців, і викладання в народних школах велося українською мовою, одночасно в пануючих верствах розвивалася російська мова і культура [Багалей, История Харькова, С. 389].

Із кінця XVII – на початку XIX ст. досить активно розвивається культура, виникає потреба в грамотності й освіті. Визначну роль у цьому відношенні зіграли вищі верстви українського суспільства – колишня козацька старшина, що перетворилася у військових і цивільних чиновників, що згодом ввійшла в ряди російського дворянства [Багалей, Опыт Харьк. универс., С. 19]. Самою освіченою верствою було духівництво, що стояло на чолі народної освіти.

Ці часи ознаменовані також музичним переворотом на Україні. Замість  простого і небагатого в своїх  межах діатонічного ладу з’явився витончений і багатий у своїх  прийомах гармонійний лад. Проста і  легка для засвоєння співу  п’ятилінійна київська “квадратна” нотація витіснила плутану і вкрай утруднену “гакову” систему.

Церковний спів і церковні обряди відображали могутню народну  духовну творчість, яка виражалася у створенні братств, шкільної науки. Народний побут привносив суто народні українські елементи в релігійну церковну сферу.

Любов до пісні на Україні прищеплювалася з раннього дитинства. “Малороссияне  – страстные охотники до музыки”, - підкреслював автор однієї з перших праць з історії України Дмитро Бантиш-Каменський [История малой России, С. 464]. Такої ж думки додержувався перший музичний теоретик, доктор філософії Г. Гесс де Кальве, який писав, що іноземця особливо чарує “мелодическая песнь малороссиянина” [Т м, С. 5].¹

Музична освіта була невід’ємною  частиною загальної освіти в народних школах та інших учбових закладах України. На думку                     Н.Ф. Сумцова ще на початку XVII ст. піднесення українського національного духу виявилось у швидкому вдосконаленні церковного співу [Шишов, Укр. музикознавець, С. 84].

В ці часи українські співаки прославилися вже на всю Московську державу. Переважна частина українських співаків стала набиратися до Придворної, Патріаршої капели, а потім і до петербурзького архієрейського хору. Як слідство – приплив українських співаків послугував поштовхом для розвитку російського церковного співу, але мав негативні наслідки для України, – почався рух збіднення вокальних кадрів. Це було зумовлено політичними та церковно-політичними відносинами між Україною та Росією.

Велику діяльність в справі підготовки та відправки кваліфікованих співаків до Росії, розпочав ректор Київської Братської колегії Лазар Баранович (1650–1657), який посилав до Москви нових фахівців та співаків.

На Слобідській Україні була велика кількість парафіяльних народних шкіл з числа вихованців яких і формувалися церковні хори. Російський історик М. Карамзін вважав, що розгалуження мережі народних шкіл мало велике значення. Він віддавав перевагу сільським школам, як дійсній основі державної освіти, ніж ліцеям [Кононова, До питання]. Ці навчальні заклади виникали на демократичній основі і без допомоги уряду. Підтримували їх саме населення і духівництво, що пояснює доступність програм, повсякденне застосування української мови, яка слугувала основою народної освіти.

В церковних парафіяльних школах навчалися не тільки діти духівництва, але й діти козаків і селян [Багалей, Опыт истории, С. 23]. Навчившись церковно-слов’янській грамоті, співу в церковно-парафіяльних школах, деякі з них поступали до Харківського колегіуму, а інші ставали вчителями – дячками. Так виробився оригінальний тип “мандрованого” дяка – учителя [там же, С. 191].

Одним з таких “мандрованих”  вчителів був видатний український  філософ Г.С. Сковорода, чиє ім’я є критерієм рівня викладання того часу.

У 1726 р. відбулася подія, яка зіграла поважну роль не тільки в культурному житті Слобідського краю, але певною мірою позначилася на становленні духовної культури і музики всієї України. “В Харькове по инициативе епископа Белгородского Епифания Тихогорского и генерал-губернатора Слободской Украины князя М.М. Голицына был учрежден Свято-Покровский мужской училищный монастырь с Коллегиумом – первым высшим учебным заведением Левобережья” [Редин, Церкви Харькова, С. 23].

Соціальні потреби, що обумовили розвиток просвітницьких тенденцій, сприяли поширенню процесу демократизації освіти в учбових закладах більш високого рангу (колегіуми, академії).

Велика кількість народних шкіл на Слобожанщині сформували сприятливу базу для функціонування Харківського Колегіуму і Університету.

Останнє двадцятиріччя XVIII ст. стало періодом кульмінаційного руху раннього просвітництва на Україні, розпочатого братськими школами Львова (1585), Києва (1615), Луцька (1620) і завершеного розвитком вищої освіти Києво-Могилянської академії (1701), Харківського Колегіуму (1726), Харківського університету (1805). Просвітництво на Україні було з одного боку, органічним компонентом загальноєвропейського руху, а з іншого, – природним історичним продовженням ідеї синтезу західноєвропейської та слов’янської цивілізації. В даному випадку мова йде про триваючу трансплантацію жанрів світського професійного мистецтва з країн Західної Європи в українське середовище.

Із другої чверті XVIII і початку XIX ст. головною освітньою установою Слобідської України був Харківський Колегіум (згодом семінарія), що відіграв велику роль не тільки в розповсюджені знань серед юнаків, але й у розвитку музичної, зокрема духовної хорової культури міста.

Колегіум був заснований у 1726 р. завдяки перенесенню Білгородської школи до Харкова, що діяла при архієрейському будинку [Баг, Історія Слоб. України, С. 193]. Цей учбовий заклад був відкритий для народу різного стану, що закріпило спадкоємність у системі освіти й чітко визначило лінію розвитку всестанових тенденцій, сформованих ще в Києво-Могилянській колегії, яка справила певний вплив на організацію та методи навчання як у Чернігівському (1700) так і в Переяславському (1738) колегіумах. В Харківському колегіумі навчалися 700 – 800 учнів [Миклаш, Муз. і театр. культура, С. 10].

Поряд з загальними дисциплінами, в Харківському Колегіумі проводились заняття з музики. До репертуару музичних занять входили досить складні вокальні твори різних жанрів, одним із популярних та поширених був кант [Роммель, Пять лет из истории, С. 10]. У XVII ст. за своїм текстом та музикою кант розділявся на духовний і світський.

У 1768 р. при Харківському Колегіумі були відкриті “Додаткові класи”, що були спеціально організовані для вихідців з дворян, купців та різночинців [Миклаш, С. 13]. Через три роки класи було перейменовані на Казенне училище, але вони існували самостійно ще до 1798 р. [Багалей, Опыт истории, С. 41].

Ще до створення музичного класу  в Казенному училищі, однією з  форм організації навчального процесу  в музиці був нотний клас при Харківському Колегіумі. В нотному класі офіційно вивчали церковний спів. Діяльність нотного класу передбачала досягнення професійної грамотності та певної виконавської майстерності в галузі духовного хорового мистецтва. Головна увага приділялася засвоєнню теоретичного матеріалу, підвищенню якості хорового репертуару [Гордійчук, т. 1, с. 374 – 393].

В. Кук виявив, що в Харківському колегіумі не тільки проводилось  навчання співу, але й існував  хор. У рапорті регента Петра  Крамаревського до Харківського семінарського  правління від 4 лютого 1798 р. мовиться, що “на протязі січня 1798 р. в нотному класі вивчено канон Богоявлінню Господню, вивчено концерт “Спаси мя, Боже, яко внидоша воды до души моея”, написаний паном Веделем”. Рапорт регента Михайла Морського від 12 листопада 1798 р. повідомляє, що з 1 вересня до 31 жовтня у нотному класі вивчено канон Різдву Христову; у півчому партесного  співу: славу, херувимську й концерт “Спаси мя, Боже” [Кук, Нові дані]. А також в рапорті за березень і квітень 1799 р. говориться, що до репертуару нотного класу церковного співу входило два релігійних канони, херувимська й концерт “Благословен Господь, яко услыша глас”.

Учбова і виконавська практика давала можливість учням нотного  класу стати гарними фахівцями  й керівниками хорових колективів. Діяльність нотного класу наближалась до своєрідної мистецької школи з акцентом на концертну практику і вокально-хорове навчання, де вивчали церковний хоровий спів. Із 1773 р. в додаткових класах був відкритий клас вокальної та інструментальної музики, який очолив М.П. Концевич. З відкриттям інструментального і вокального класу в Харківському Казенному училищі була створена перша світська музична школа. Обидві школи працювали одночасно й незалежно одна від одної.

Наукова освіта розвивалась паралельно з естетичним вихованням, що було характерним не лише для Харківського Колегіуму. Серед найулюбленіших занять учнів школи Києво-Богоявленського братства були малювання, “певческая” та інструментальна музика [Бантыш-Каменский, История Малой России, С. 485]. Випускники цього учбового закладу (серед них був Г.С. Сковорода) згодом працювали у Харківському Колегіумі і сприяли розвитку естетичного напрямку в освіті. Процес у даній сфері обумовив одне з основних призначень Харківського Колегіуму, який поряд з Києво-Могилянською академією та Глухівською школою (1738) став також провідним музичним центром на Україні по підготовці професійних півчих для Придворної співочої капели.

Хорове виконавство в Харкові  було на достатньо високому рівні. Перший хор півчих з’явився разом з виникненням Харківської слов’яно-греко-латинської школи, вихованці якої співали тільки в своїй церкві Покровського монастиря. Із 1780 р. в Успенському соборі хор півчих став приймати участь у богослужіннях по недільним і святковим дням.

У XVIII ст. зі зникненням зовнішньої небезпеки для південних кордонів, Російська держава починає відігравати деструктивну роль по відношенню до населення цього краю. Починається покріпачення слобідського козацтва. Діти священиків, що не прийняли сан, могли також стати кріпаками.

Козацька старшина і духівництво  відіграють значну роль в формуванні загальної, духовної культури і освіти Слобідського краю. Із 1765 р. Харків виконує роль просвітницького центру Слобідської України.

Завдяки розгалуженій мережі народних парафіяльних шкіл, Харківському Колегіуму, відбувається розвиток культури, освіти та духовного співочого мистецтва.

3.2. Влив провідних навчальних закладів Харкова на розвиток та секуляризацію православного хорового мистецтва XIX ст.

У 1773 р. додаткові класи при Харківському колегіумі очолив відомий український композитор, автор духовних концертів та кантів, придворний уставщик Максим Прохорович Концевич. Г.Ф. Квітка-Основ’яненко писав: “... духовные концерты и другие пьесы, им сочиненные, славились в свое время и далее Харькова” [Квітка, т. 4, С. 502]. На жаль, на сьогодні знайдено тільки один його хоровий концерт “На тя, Господи, уповах” (додаток), який свідчить про певний композиторський досвід, а також, є відображенням стильової проблематики, що пов’язана з історичною заміною партесного концерту новим, так званим “єкатерининським”.