Усталення духовного хорового мистецтва на Харківщині з кінця XVII – до початку XVIII ст

до сторіччя від дня смерті композитора (Додаток ). У передмові до „Випуску 1” В. Петрушевський пише: „Настоящее издание сочинений популярного духовного композитора А.Л. Веделя (1767–1808) предпринято по случаю исполнившегося в 1908 г. столетия со дня его смерти и имеет своею целью с одной стороны достойным образом почтить память этого талантливого русского самородка, а с другой – дать любителям духовной музыки подлинные его произведения и по возможности в первоначальной редакции, так как и в певческой практике, даже в печати встречаются под именем Веделевых произведения сомнительного происхождения и часто в испорченных редакциях или переделках. При редактировании настоящего издания мы пользовались следующими рукописными материалами: 1, собственноручной рукописью Веделя, хранящейся в Музее Цер.-археол. общества при Киев. д. академии; 2, рукописными нотами начала XIX в. библиотеки Киево-Михайл. монаст.; 3, рукописными нотами 20-40 г.г. прошлого века Флоров. монаст. и друг. … Киев. 28 марта 1910 г.”.

Якщо порівняти існуючі редакції цього концерту (Є. Ст. Азєєва,           М. Гольтисона, П. Григорь’єва, Лєбєдєва та свящ. М. Лісіцина) (додаток), можемо відзначити наступні спільні риси:

1. змінена метро-ритмічна структура;
2. у деяких частинах хорового концерту скорочені повторення церковного тексту;
3. випущені не вживані в церковному співі прикраси (наприклад „группето”, „форшлаги”);
4. периодично вібуваються зміни гармонії не тільки в кадансових зворотах, але й в процесі крізного (сквозного (рос.)) розвитку.

Аналогічні зміни (в деяких випадках більш суворі, судячи з тих творів Веделя, що співаються в православних храмах) відбуваються не тільки з хоровими концертами, але й з окремими номерами з „Всенічної”. Нажаль, ми обмежені рамками дисертації, а ця проблема потребує спеціального дослідження.

Творчість А.Л. Веделя, як одного з  творців нового стилю в жанрі  духовного хорового концерту, стала  завершальним етапом у процесі еволюції так званого “єкатерининського” концерту. Твори А. Веделя відрізняються  глибокою експресією, спрямованою на розкриття змісту молитов, що було в руслі естетичних традицій вітчизняного хорового концерту з характерним для нього органічним зв’язком слова і музики.

У Слобожанському краї 16 жовтня 1799 р. відбулася важна подія: Указом імператора Павла I, за докладом Св. Синоду, від Бєлгородської єпархії була відділена Слобідсько – Українська єпархія. Першим єпіскопом єпархії був призначений Христофор (Суліма) – високоосвічена людина, яка багато зробила не тільки для реформи духовного управління, але й для розвитку освіти (з його благословення в 1805 р. в Харкові був заснований Університет). Ця подія мала позитивні наслідки, оскільки давала можливість більш самостійного розвитку духовного співочого мистецтва, що залежало не тільки від Св. Синоду, але й від уряду царської Росії.

Активно починають споруджуватися нові храми, відкриваються монастирі, парафіяльні школи, благодійні дома тощо. Якщо в 1799 р. на території єпархії  нараховувалося 673 церкви, то через  сто років їх було більше тисячі [Никодим, т. 4, С. 43].

3.3. Духовна хорова музика в університеті, приватних навчальних закладах, аматорських гуртках Харкова

Харківський університет  та архієрейський хор

У розвитку духовного хорового мистецтва  Слобідської України велику роль зіграв Харківський університет, заснований у 1805 р. завдяки значним зусиллям громадськості, видатного українського просвітителя В. Каразіна та матеріальній підтримці слобожанського дворянства [Лукомский, Старинн. усадьбы, С. 31]. Тепер з “сировинного” додатку, який поставляв прекрасні голоси для потреб розвитку придворного столичного мистецтва, Харківський регіон перетворюється на великий науковий центр. Харківщина отримує можливість самостійно розвивати свою хорову культуру, зміцнюючи при цьому властиві даному краю благодійні та демократичні тенденції.

В Університеті, на початку XIX ст., починається  викладання музичних дисциплін. До учбового закладу на посаду керівника музичних класів запрошують Івана Матвійовича  Вітковського (1777 р. – 40-х рр. XIX ст.), а також талановитого педагога Івана Лозинського (1770–1850).

І. Вітковський об’єднав навколо  себе всіх любителів музичного, зокрема  хорового, мистецтва Харківщини і  прилеглих до неї губерній. Ці заходи дали можливість встановити творчі контакти між студентською молоддю, архієрейським хором, кріпосними музикантами, артистами, тощо. Через відсутність власного студентського хору, оркестру, який згодом був сформований, а потім регулярно оновлювався кріпосними селянами, практика залучення музикантів із зовні існувала впродовж тривалого часу.

Завдяки активній діяльності І. Вітовського  і ряду професорів, які дістали  європейську освіту, університет, маючи  повноцінний актовий зал, став не лише учбово-освітнім центром, а й  осередком міського культурного  життя. Студентський хор і оркестр  досягли справжнього розквіту [Кононова, До питання, С. 185].

Свого власного хору університет не мав, але у Харкові діяв архієрейський хор, і коли виникала потреба в співаках для участі в наміченій до свят урочистій програмі, директорат університету звертався за допомогою до нього. В архієрейському хорі була досить ґрунтовно поставлена справа щодо музичної освіти [Миклаш, С. 65]. В цьому духовному музичному осередку навчання виходило за межі оволодіння тільки вокальним мистецтвом. М. Лащенков відзначав, що керівники включали в навчання  інструментальну музику і навіть теоретичні дисципліни [Лащ, С. 259]. При хорі, що звався “кафедральною вокальною музикою” й очолювався протодияконом – “директором півчих”, існував скрипковий оркестр. У репертуар хору входили як духовні, так і світські твори, він брав участь у концертах, влаштованих Харківським університетом [Миклаш, С. 69]. Про участь архієрейського хору в університетських концертах розповідав один із колишніх його співаків – Г. Піхотинський. За його висловом, у 1800-х і на початку 1810-х рр. щороку університет мав два торжества – день тезоіменитства імператора Олександра I (30 серпня), спільно із святкуванням університетського акту, і день відкриття університету (17 січня). Цим святкуванням передували особливі приготування. Завжди давали ораторії та концерти в присутності численної публіки. Хор запрошувався заздалегідь, і спільні репетиції відбувались на протязі кількох місяців.

Архієрейський хор виник разом  з заснуванням в Харкові архієрейської  кафедри. З другої половини XIX ст. цей хор стає взірцем церковних хорів Слобожанщини, бо він формувався з кращих солістів, вихованців Харківської духовної семінарії та інших навчальних закладів. В співочому класі навчали музичній грамоті і виконанню хорових концертів. Окрім цього співаки знайомились з правилами гармонії та грі на скрипці. “Харьковский сборник на 1893 г.” [С. 244] подає нам таку інформацію: “При первом же преосвещенном Христофоре Сулиме заведен был полный инструментальный оркестр, и архиерейская певческая в официальных документах того времени именовалась кафедральною вокальною музыкою, а заведовавший хором протодиакон назывался директором певчих. Певчие набирались из питомцев коллегиума и причетников”. У репертуарі хору було немало творів відомих вітчизняних композиторів: Д. Бортнянського, А. Веделя, П. Чайковського.

Найбільш відомим регентом архієрейського хору був Лука Чижевський, батько відомого в подальшому протоієрея Іоана Чижевського. На протязі довгого часу архієрейські хори були єдиними церковними хорами в Харкові. Навіть при “градском” соборі самостійний хор було організовано тільки в 1813 р. і то не надовго, бо він проіснував тільки сім років.

У 60-х рр. XIX ст. архієрейським хором  керував талановитий регент О.Й. Литинський. Його духовні твори (номери з “Літургії cв. Іоана Златоустого”) виконуються сучасними церковними хоровими колективами (додаток ). Але, з невідомих причин, в кінці 60-х рр. Литинський покинув посаду архієрейського регента, і хор на деякий час занепав. Литинського запрошують працювати спочатку в Різдвяну, а потім в церкву св. Трійці. Незабаром цей хор стає кращим в Харкові. В кінці 60-х і на початку 70-х рр. харків’яни приходили до церкви, щоб “послухати Литинського”. Деякі сучасники порівнювали цей хор з італійською оперою. Бас Д’яконов, тенор Школьницький приводили меломанів у захват: “Если возможно было в церкви выразить приятным образом удовольствие и одобрение, то без сомнения, все промежутки от одной пьесы до другой были бы переполнены самыми восторженными аплодисментами” [Харьк. губ. ведомости, 1862, № 45]. В цьому випадку ми вбачаємо негативні наслідки секуляризації духовного хорового мистецтва, яке в ці часи перебувало під впливом італійського концертного стилю. Перед регентом постала дуже складна дилемма: як додержати високий професійний рівень церковного хору і одночасно, щоб цей колектив був здатним надихати віруючих на молитовний стан. З поставленою проблемою Литинський не впорався – духовна музика була покладена в угоду особистому смаку регента, і ще гірше, – публіки. Храм перетворився у концертний зал.

Св. Синод та духовна  влада почали дуже уважно стежили  за тим, що виконувалось хорами під  час богослужіння. У 1869 році в “Харьковских Епархиальных Ведомостях” були видані розпорядження архієпископа Харківського Нектарія [Чижевск, Церк.-гражд. постановления, с. 16–20] відносно церковного співу, хорів, їх регентів, а також був приведений “Список нотных переложений и сочинений, разрешенных к употреблению за богослужением”. Розпорядження зводились до наступного:

1. всім хорам і їх регентам наказувалося “строго соблюдать в пении Церковний Устав и все предписания Синода относительно церковного пения”. Порушникам погрожувала заборона співати в церквах;
2. ієреям наказувалось не допускати під час свого служіння порушень півчими церковного уставу та розпоряджень керівництва.

Але незважаючи на суворі заходи, жорстку  цензуру, що стосувалася репертуару церковних хорів, регламентації  піснеспівів відносно богослужіння, в багатьох церквах цими розпорядженнями  нехтували в угоду “високому  мистецтву”, особистому смаку регента, що сприяло подальшій секуляризації. Як бачимо, духовний хоровий спів в Харкові був на високому професійному рівні. Учасники архієрейського хору були не тільки вихованцями Харківського колегіуму, але й професійними співаками.

На початку 90-х рр. XIX ст. архієрейський хор під керівництвом талановитого регента Митрофана Степановича Ведринського гастролював на півночі Росії. У Петербурзі хор виступав спочатку в церкві Синодального подвір’я, а потім – у міській Петербурзькій Думі. Слухачі були вражені майстерністю як самого регента хору, так і блискучим виконанням останнього різноманітних творів відомих композиторів. [25-летн юб Ведринского]

В інших невеликих церквах Харкова  співали непрофесійні хори, що складались в основному з парафіян. Утримувати професійний хор могли тільки церкви з багатим приходом. Наприклад, в церкві Воскресіння хор з’явився у 1860 р., а в Різдвяній – у 1866 р.

З вищевикладеного бачимо, що діяльність архієрейського хору з другої половини XIX ст. не зводиться до чисто професійної. Працюючи в тісному контакті з Харківським університетом, займаючись концертною діяльністю цей хоровий колектив поступово набуває риси професіонального, виконуючи не тільки православні духовні твори, але й таку відому музику, як ораторії Й. Гайдна “Створення світу”, “Чотири пори року”, ораторію Лейдесдорфа “Свята Цецилія” (спільні концерти в Харківському університеті)[Кононова, До питання]; [Миклаш]. Зрозуміло, що до храмів стали приходили не тільки парафіяни, але й ті, хто чув церковні хорові колективи в іншій іпостасі, хто просто був шанувальником “високого мистецтва” і сприймав духовний хоровий спів не як атрибут, невід’ємну частину богослужіння, а як вид мистецтва. Як слідство, сакральний богослужбовий спів все більше секуляризувався, набуваючи рис світської музики, втрачаючи своє головне призначення – бути однією з форм самого богослужіння, надихати віруючих на молитву.

Приватні навчальні  заклади, аматорські гуртки.

На початку XIX ст. в Харкові крім університету були: губернаторська гімназія, повітове училище, колегіум (семінарія), в якому обмеження діяльності учбовими функціями прирекло хоровий колектив на творчий занепад [Гордійчук, т. 1, с. 364–372], кадетський корпус, інститут шляхетних дівчат. А також існували приватні навчальні заклади – чоловічі пансіони Рейпольського, Коваленкова, Роберті, Робуша та жіночі пансіони – Делавінь, Губерт і Нагель. В цих учбових закладах також проводились музичні заняття, але на відміну від університетських музичних класів, через недолік фінансування вони мали більш скромний масштаб.

В переважній більшості  харківських навчальних закладів музику включали до педагогічних програм, особливо це стосувалось закладів, де вона вважалася  мало не обов’язковою дисципліною. В  інституті шляхетних дівчат вихованки, крім наукових дисциплін навчалися музиці, танцям і малюванню. Музичні успіхи вихованок відзначилися не тільки місцевою, але й столичною періодичною пресою. Так, московський журнал “Вестник  Европы”, що користувався тоді найбільшою популярністю й авторитетом, описував одне із святкувань, що відбувалися у цьому навчальному закладі [Миклаш, С. 104]. Журнал повідомляв про церковні служби, про концерти, про сніданок і ін., а також відзначався високий рівень музичної освіти та виконавської майстерності і що музичне виховання доведене до досконалості.

Як і в інших учбових закладах, акти, урочисті зібрання й екзамени в інституті проводилися за участю великої кількості музичних номерів, в яких брав участь хор вихованок  під керівництвом вчителя музики  І. Вітовського. В репертуар хору входили такі твори: хорові концерти “Хвалите отроки Господа”, “Животворящей Тройце славу”, “Херувимская песнь”, “Отче наш”.

В приватних закладах м. Харкова  також проводилось музичне виховання. “Украинский вестник” за 1819 р. (червень) повідомляє, що із чотирнадцяти харківських пансіонів тільки в десяти з них діяли музичні класи. В кадетському корпусі, повітовому училищі та в пансіонах Роберті і Робуша музичні заняття були відсутні.

Але вже в 30-х – 40-х рр. XIX ст. у  приватних учбових закладах музичні заняття проводяться більш ретельно й систематично. Майже у всіх музичних класах, окрім занять на музичних інструментах, починає вивчатися сольний та хоровий спів. Це, в свою чергу, стимулює появу нових хорових колективів, як слідство – пожвавлюється концертне життя міста. Концертне виконавство сприяє удосконаленню технічного рівня хорів.

Важливою подією в культурному  житті Харкова першої половини XIX ст. стало відкриття благодійних установ. Однією з таких установ був Харківський дитячий притулок, відкритий 1-го липня 1842 р. Своїм заснуванням він був зобов’язаний поступовому припливу пожертвувань, початок яких було покладено дворянством Харківської губернії. У 1843 р. в притулку виховувалось 32 хлопчики та 36 дівчаток віком від 3 – 10 років. В цьому закладі також проводили освітню діяльність. Крім наукових предметів, рукоділля, дівчата під керівництвом “особого учителя” навчалися церковному співу. Діти, що відрізнялися особливими вокальними даними співали в хорі при будинковій церкві Притулку [Савицкий, Кратк очерк, С. 48].